Петрогліфи

«…І ранок як гербарій: в ньому бачу

Для снів моїх суцвіття і листки.»

(Райнер М. Рільке)

Я вам розкажу про долю одного хлопця, що носив імення Юрій Гагарін і осягнув Велику Порожнечу. Він народився в глушині краю, який колись називався Біла Русь. Його батько Олексій змолоду займався хліборобством і теслярством за прикладом великих мудреців давнини.

Місцевий грамотій Пустодєлов Іван, що був на посаді земського вчителя навчив хлопчика Олексія ще в дитинстві розрізняти знаки на папері і бачити в словах зміст. Що штовхнуло місцевого носія істини до такого вчинку – невідомо, можливо він вважав, що таким чином наближає настання досконалого суспільства. Сам він був міщанином (з різночинців), випускником Санкт-Петербуржського університету, ще й до того по своєму душевному складу був по вислову його вчителя Розенберга «мандрівником на схід», і тому в його валізі було чимало брошурок по буддизму, яким він захоплювався одночасно з марксизмом. Одну таку брошурку вдалось поцупити хлопчику Олексію - батькові нашого героя. Вчитель це помітив і насварив, але зрештою, подарував і вчинок, і саму книжечку з думкою «Се, певно, доля!»

О, якби знаття! О, якби він знав до чого це приведе! Але він про це не довідався – повчителював ще трохи у сільській школі і помер від сухот лишивши по собі слід на Землі і дивного учня – сільського хлопчика який захопився буддизмом. Олексій так і прожив всеньке своє життя у селі Клушино приховуючи це своє дивне для земляків орієнтальне вподобання від усіх – як щось таємне, сакральне, передане вчителем. Проте збереглося кілька листків з його «таємного зошита», де він записував свої вірші і думки і який ховав на горищі серед різного господарського непотребу. Уривки, я сподіваюсь, будуть читачам цікаві:

* * *

На сінокосі

Вітер колихає траву

Холодна роса…

* * *

Над селом моїм

Сумом переповнений

Блідий місяць.

Відкрився Олексій тільки своєму сину Юрію якого хотів назвати Юе Ту на честь китайського міфологічного персонажу, але зашифрував своє бажання у вигляді християнського символу боротьби зі злом. Нашого героя буддизм не просто захопив – ідея злитися з Великою Порожнечею перетворилась для нього в сенс життя. Думка про те, що десь там, за межами Землі і світу людей є Велика Порожнеча – перщопочаток всього сущого настільки захопила його, що він вирішив будь-що побачити її, торкнутись її темної суті.

І ці думки юного Юрія лягли не на порожній ґрунт. Ще коли він був немовлятком мати співала йому давню пісню місцевою говіркою (нині зовсім забутою) колискову – давню народну пісню про Велику Порожнечу:

…. Пустэча ў хаце маёй

Толькі свечка гоніць цемру…

Саме тоді, коли Юрій розпочав навчання у світській школі сталася страшна подія – люди масово почали вбивати один одного пояснюючи свої вчинки якимись абстрактними поняттями. Для Юрія це було настільки дивним і незрозумілим, що він остаточно утвердився в думці про марнотність людського суспільства і потайки перечитував уже потріпану і заяложену брошурку про буддизм. Але всьому настає кінець – навіть великому самознищенню людства. І Юрій знову почав вивчати світські науки і ремесло металообробки не полишаючи мрію побачити Велику Порожнечу. У металі Юрія захоплювала метафізична суть цієї стихії: метал постійно змінює свою форму стаючи то мечем, то оралом і в той же час завжди лишається собою – металом. Юрій змінював форму металу і думав: «А може і людина ось так само перетворюється або зливається з Великою Порожнечею і в той же час лишається собою, повертаючись до початкового, до своєї істинної суті…»

Ця мрія – мрія злитися з Великою Порожнечею, знайти свою істинну суть привела його до людей, що конструювали різні пристрої для польотів в небо. Йому дозволили керувати літаючим пристроєм.

Він летів над світом людей і думав – он вони - там далеко, марнотні думки і світ затьмарення, далеко внизу, але навколо Повітря - стихія, Великої порожнечі я не бачу, вона десь там, недосяжна…

Його змусили піти до війська, де його знову посади на літальні пристрої – схоже бажання втілювалось. Якраз в той час в суспільстві тодішньому виникла ідея – відправити людину в Велику Порожнечу. І Юрій зрозумів, що це його шанс. Зголосившись волонтером у загін порожнечників навіть не відав, що пощастить саме йому. В ім’я втілення своєї мрії він навіть вступив до таємної масонської ложі «Молот і серп», сподіваючись на допомогу від впливових в тодішньому суспільстві магістрів тієї химерної ложі, хоча він був дуже далекий від квазіхристиянських (точніше псевдо християнських) ідей перетворення суспільства, що намагалась втілити ця ложа. Та допомогло йому не це - серед тодішніх конструкторів літальних пристроїв були відомі містики і окультисти, які відчули його думки… Зокрема серед тодішніх конструкторів був відомий містик, магістр таємного католицького ордену Розенкрейцерів інженер самоучка К. з Житомира. Він зрозумів юрія без слів.

Юрія посадили у металеву коробку. Назвали цю коробку корабель «Схід». Спочатку хотіли назвати «Мандрівник на схід», потім – «Світло зі сходу», «Погляд на Схід», «Прочанин зі Сходу»… Але вирішили назвати просто «Схід» розуміючи, що цим коротким словом все сказано, і хто здатний – той зрозуміє. Під коробкою загорілось велике полум’я, Юрій зрозумів, що мрія його збувається і пережив стан просвітлення – саторі. Він хотів гукнути «Шлях у нірвану!» але в останню мить передумав і гукнув «Поїхали!» розуміючи, що його шлях не універсальний. Він летів над світом людей, над кулькою, що зависла серед Нескінченного Ніщо і до якої чіпляється перелякане невідомістю людство і думав, що Велика Порожнеча – ось же вона, поруч – так і лишилася для нього недосяжною. Між ним і Великою Порожнечею була стіна корабля, повітря, його тіло, що стало в’язницею для Атмана і що шлях до Великої Прожнечі треба шукати в собі, в глибинах свого «я», а не в фізичному світі - цьому тимчасовому та ілюзорному сукупченні дхарм.

Металева кулька в якій він летів впала на землю попередньо розгорнувши великий шмат тканини над собою. Далі були якісь дивні події – всі навколо раділи, він теж мусив зображати радість, його возили по різних країнах світу, він говорив юрбі беззмістовні слова і думав тільки про одне – про Порожнечу. В нього закохувались жінки, боготворила юрба, тиснули руку сильні світу сього, божевільні проголошували себе ним… Тільки Юрію все це було байдуже, все це було дивним і далеким. Велика порожнеча лишалась все такою ж далекою… Він відчував себе артистом у великій безглуздій виставі, згадував роки в Оренбурзькому льотному училищі, де серед курсантів ходила по руках потріпана «Праджняпарамітасутра» переписана від руки, згадував свої вірші тих років більшість яких була втрачена (деякі з них зберіг лейтенант ВВС Просвєтльонов В. І.):

* * *

Східний вітерець

Ледве хвилює траву.

Черевики на ногах.

* * *

Гублять слова

Люди на землі втомленій.

Запах бензину.

Згадував і відчував, що Велика Порожнеча стає все більш далекою… Знову почавши літати в повітрі він раптом зустрів свого однодумця – їм навіть не потрібно було ні про що говорити, зрозуміли один одного без слів кинувши в простір кілька ключових фраз. Зрозуміли, що вони хочуть одного і того ж. Про все домовившись вони сіли в один літак, направили його в небо, а потім раптово кинули його в обійми землі. Останнє, що побачив Юрій перед стрибком у нірвану були берези. «Шкода, що це не квітучі сакури!» - встиг подумати він…