Петрогліфи

Того незачесаного літа я мандрував з Рудим Зачарованим Мандрівцем річкою – Дніпром (Бористеном). Ми плили човном вниз по течії від Любеча аж до Низів. Під кошлатим сірим вітрилом на якому ми намалювали вохрою знак Сонця. Інколи (коли вітер втомлювався і байдикував) ми гребли широкими ільмовими веслами, занурюючи їх в річкову воду, як занурюють душу в оксамитовий літній сон, де мальви і довгоногі дрохви. Пливли мимо важких круч і пагорбів, на вершинах яких поснули городища – невідомо яким плем’ям збудовані і невідомо якою ордою спалені дощенту. Приставали до берега ледве бачили на горі квітуче поле гречки: там завжди знаходили пасіку – я в ті часи любив слухати, як бджоли гудуть над запашною (до запаморочення) гречкою. За годину такої от прозорої музики я ладен був віддати останню калинову сопілку. У ці хвилини я забував, що батьківщина гречки – Тибет – Країна Снігів, і це рослина медитацій, а не солодкавих мрій. Але то байка: до нас щоразу на таких зупинках підходив пасічник і починав розказувати байки про яруги, де начебто ховаються вовкулаки, про монастир, який буцімто тут стояв, але занепав, бо монахи грішили марнославством. Потім (за те що слухали) бджоляр-рапсод пригощав нас медовухою і лишався далі в самотині проводжаючи наш човен поглядом – довгим, як дощ і раптовим, як чайка. На ніч чи просто на відпочинок ми зупинялися на піщаних островах, що поросли непролазними верболозами. Ми ловили сітями рибу і смажили шматки соковитого білого м’якуша м’язів на гарячому вербовому багатті. Ловились нам одні величезні соми, яких ми ледве могли витягнути на берег. Інколи соми ображено визирали з води і глипали на наше потріпане вітрило, били в дерев’яні боки човна хвостами і лоскотали весла своїми довгими вусами. На островах крім нас ночували чаплі, блукаючи коло нашого стійбища на мілині і здивовано споглядаючи наш червоний вечірній вогонь, що був незаконним дитям Сонця. Голились ми щоранку наточеним уламком серпа – не хотіли ставати бородатими, думали, що місцеві пастухи-вівчарі побачивши двох бороданів під вітрилом, подумають, що ми Аскольд та Дір і захочуть знову піти походом на Візантію, дістануть з-під стріхи залізні мечі та гострі вістря списів.

Мені завжди подобалось мандрувати в компанії Рудого Зачарованого Мандрівця, може тому що він мені дуже нагадував діда Опанаса з нашого села – таке ж густе ластовиння, вогняно-руда чуприна і такого ж кольору розкішні козацькі вуса, такі ж кремезні мозолисті і потріскані руки, така ж посмішка з блиском і бісиками в синіх очах, навіть свита така ж – широка, мішкувата, з домотканого полотна, оперезана конопляною мотузкою. Отой дід Опанас запам’ятався мені тим, що тримав чорну рогату козу, хліб називав хлібочкою (жіночого роду, бо виріс він серед гагаузів в Бессарабії), вирій називав вираєм і був свято переконаний, що туди відлітають не тільки птахи, але і бджоли, і джмелі. Тому, власне, пасіку він заводити відмовлявся навідріз, мовляв, полетять бджоли у вирій, шукай і лови їх потім за турецькими неспокійними морями. Селяни за це його вважали диваком, бо пасіка в ті часи приносила «кожному диму» добрий прибуток: кому п’ять а кому й шість гривень сріблом щороку і податок з кожного вулика (пня, як казали тоді митники-голодранці) брали смішний, і то не грошима, а густою серпневою медовухою. За відмову тримати пасіку місцевий піп Ігнатій (не Лойола, ні) виголосив йому анафему (будучи трохи на підпитку) і сказав прямо з амвону-казальниці: «Отой Опанас Басараб єретик!» Добре, що часи інквізиції на той час минули. Якось так сталося, що отой дід Опанас мав десять онуків, що жили з ним в одній хаті-мазанці, що була якось крита житньою щільною соломою. Щовечора дід Опанас збирав всіх своїх нащадків-отроків, відчиняв старезну дубову скриню клепану залізом і діставав звідти скрипку, і грав онукам уривки з «Оракула в Мессенії» Антоніо Лючіо Вівальді. По великому секрету він розповідав, що ці мелодії він вивчив у Венеції, де опинився хильнувши оковитої. Хильнув у шинку паленки, заснув під парканом, розплющує очі – Матінко Божа! Dei Genetrix Sancta Maria! Він у Венеції! Мусив навчитися там грати на скрипочці, розучив кілька мелодій Вівальді і знову додому – таким же чином. Тільки не через шинок, а крізь таверну. Теж мені портал знайшов! І не старку на цей раз використав, а к’янті. Так от, ті онучата, яких (я нагадаю) було в діда Опанаса десятеро, послухавши Вівальді замість того щоб аплодувати починали репетувати: «Дідусю! Хлібочки! Хлібочки!» Дід Опанас на це хитро примружувався, відкладав скрипку на бік і казав: «Знаю я вас! Не так хлібочки, як горілочки!» Приносив з комори величезний житній хліб, в якому відчувалася пічка і грабові дрова, і краяв його величезним гайдамацьким ножем. Після того кожному онучку крім скиби насущника давав порцелянове китайське блюдечко з намальованою гілкою бамбуку і наливав в кожне блюдечко горілочки – запашної, як пучечки материнки з деревієм підвішені на горищі. Онучата не пили ту горілочку, а хлебтали язиками (lambebant), наче не діти вони були людські, а цуценята. Не дивлячись на такий дивний хатній звичай всі онучата діда Опанаса виросли хорошими людьми: двоє з них стали годинникарями, троє мулярами, один пасічником, а ще четверо писарями в Ніжині, в конторі цукрового заводу «Овідій і товариші».

Але на відміну від діда Опанаса Рудий Зачарований Мандрівець не вмів грати на скрипці-сироті, не мав сірооких онуків і його ніколи не оголошували єретиком в скрипучій дерев’яній сільській церкві, де хор виспівує псалми пташиними голосами.

Ми пливли і пливли вниз по течії, варили юшку на піщаних ковилових берегах, Дніпро вимивав нам «чортові пальці», про які місцеві селяни-орачі казали, що то насправді стріли Перуна, закам’янілі блискавки. Хлібороби та орачі на обидвох берегах Данапріса використовували їх замість грошей, міняючи овес та пшеницю на волові шкіри і підкови в заїжджих купців-галлоглассів. Ще Дніпро нам вимивав каменюки, що нагадували роги якогось барана. Один піп з селища гречкосіїв побачивши у нас оті каменюки, хрестився і казав, що то роги не барана, а поганського Пана Амона. Інколи на прибережному піску ми знаходили чорні зуби якихось велетенських риб, здоровенних оленів і биків – теж почорнілі від води і часу, одного разу навіть кістку істоти схожої на слона. Траплялись нам серед прибережного піску глиняні черепки з малюнками чи витісненим візерунком шнура. Я ще подумав, що хтось колись носив у цих глечиках воду, варив куліш, а тепер про тих людей навіть вовки і зорі забули – про що там ті люди мріяли – ніхто не зна. Одного прохолодного (як лісове джерело) дня ми знову закинули в ріку сіть, сподіваючись на смачну вечерю. Але витягли замість рибини камінь – величезний, плаский. Коли ми придивись до нього, то побачили письмена – невідомими знаками. Я звернувся до Рудого Зачарованого Мандрівця, що знав багацько мов і вмів читати всіляке: «Що там написано? Що хотів нам повідати Невідомець, озброївшись колись давно-давно рубилом чи то майзелем і вибивши ці знаки чи то літери на камені-потопельнику?» Рудий Зачарований Мандрівець довго придивлявся но напису, щось бубонів, шепотів, торкався заглибин руками, притулявся до каменюки вухом, ніби намагаючись почути тихий голос і потім відповів:

- Тут написано пророцтво, яке мусить збутися, бо такі пророцтва конче збуваються, не можуть бути проголошені намарно. Написано тут ось що: «Настане день високого очерету, коли олень з крислатими рогами привітає криком пастуха вітрів і рік на ймення Сонце. Тоді Місяць перестане мовчати, розкаже нам для чого все існує, для чого ми отут блукаємо і муруємо, кожна хата перетвориться на віз, а кожен віз на дерев’яну черепаху, і все помандрує до Великого Початку».

Ми кинули той камінь знову в Дніпро – в ріку Вічності. Бо рано ще людям таке пророцтво слухати.