Апельсинова елегія або кросівки кольору кленового листя

Знов синій сніжний вечір. Як завжди йду в храм. Як завжди перед святами стає уже сумно. Свята то моя машина часу, яка закидає у безжальне минуле. У тому минулому були мандаринки, котрі я їла тільки на свята, праця, що втомлює і бідність. Я не хочу туди повертатися. Але мене повертає туди знов і знов кожних святочних днів.

Виходжу з храму. Треба усміхатися. На виході треба здати контрольний тест на веселку. Веселкове світло із спеціально підсвічених кристалів все ще у моїх очах. Людям від нього напевне, має ставати краще. Я мені… ніяк. Зараз пройду тест і покажу народові, що відвідування церкви має своє утилітарне призначення – давати державі ще більше веселки. Якась пачка-друга грошей для мого народу то добрий подарунок до свят. Мені ж більше нічого не треба. Сходи високі і слизькі. Я ледве не падаю.

— Привіт, - почула голос і вже переді мною замелькала загрозливо холодна асфальтівка, але він підхопив мене.

— Вітаю, - говорю, бо я ж тут як вони всі мене називають дівчинка із апельсинкою замість серця, тому маю відповідати своєму поважному і жорстокому образу.

— А я про тебе читав, - він допоміг мені подолати сходинки, піднімаючи із землі товсту книжечку.

— Читав? Де? – дивуюся.

— Та… ти хіба не знаєш? – тепер уже він зводить на мене очі. Але я не встигаю щось сказати, як він береться за скрипку. А партитуру поклав так, щоб бачити ноти. Музика була неземна. Музика застигла мене, вона заморозила мене. Нічого подібного я ніколи не чула.

— Ти чого? – усміхнувся він, відводячи очі від партитури.

— У тебе особлива музика. Ходімо краще до мене.

— Чого? Я хочу стояти і грати тут, - відмахнувся від моєї пропозиції він.

— А ти зухвалий, мені ще ніхто не відмовляв.

— Звичайно, ну а що ти мені зробиш? Посадиш, відправиш на вирок? Але ж у мене й веселки нема…

— Ти звідки такий? У нас давно вже не народжуються люди без веселки… - я не можу зрозуміти до чого він хилить… проста начебто ж зустріч і його дивна музика…

— Я з світу людей, нормальних людей, може, для тебе то називатиметься минулим, - подумавши трохи сказав він.

— Добре. Не хочеш іти до мене, то грай… будь ласка, я хочу почути ту музику… у ній є щось таке…

— Звичайно є… тобі подобається як я граю? – питає, перегорнувши сторінки книжечки.

— У тебе тут багато всього… звичайно мені подобається як ти граєш… і там у вас вся така музика?

— Ні. Тільки те, що я обрав таке… я люблю те, що можна зіграти на скрипці… наш світ має багатшу музику ніж ваш. Ми не концентруємося на тому, що тобі треба виробити скількись веселки… ми вільні.

— Про це не говорять на вулиці… - попередила його.

— Ти боїшся що люди почують? – він по-хуліганськи усміхнувся. Було у його посмішці щось хиже.

— Ну… не треба про це тут… тут храм і ми заважаємо людям… - почервонівши пробую виправдовуватися я. хоч якщо чесно, серце у мене вже в горлі стукає.

— Та невже. Ти знаєш, скільки людей зламали свої життя через ваш режим? Ти знаєш, як вони протестують проти тебе? Як вони не люблять тебе і твою владу і веселку цю?! – гаряче промовив він наче йому є діло до нашого світу і до всього, що тут робиться.

— Благаю тебе, ходімо до мене. Там і поговоримо, - на щастя, вже під’їхало моє особисте авто мандаринового кольору і свого нового знайомого я заштовхала туди.

— Звідки ти знаєш про мене? Де читав? – питаю у нього, п’ючи з бокалу шампанське. Ну треба ж мені якось заспокоїтися. Машина плавно котиться по засніжених вулицях. Тут у нас респектабельний район так що в’язнів він не побачить.

— Я читаю "Долю "веселкових"", читав свідчення ваших людей… вони все з’являються і з’являються… і там дуже гірка правда… про тебе і про весь цей устрій…

— І що ти од мене хочеш, як ти попав сюди…

— Як попав? Ти ніколи не повіриш мені навіть якщо я розповім… - він підморгує мені, але усміхається якось сумно.

— І? ну кажи… мені ж цікаво, може, ти не дарма посланий мені… - кажу, а в душі суміш страху і містичного відчуття, що щось на горизонті майоріє… а цей хлопець посланий мені не дарма.

— Я потрапив у аварію. Жив собі як звичайний хлопець… а потім… думаю, що мій лікар зробив це… ну щоб я замість того, шоб валятися у комі і без ніг до того ж побачив цікаві світи… і потрапив я до вас… цікаво, що книжку цю я читав на одному сайті… люблю туди заглядати час від часу.. і твоя історія там також є, - він усміхнувся тепло на цих словах.

— Справді? Цікаво… - мною оволодіває паніка. Я не можу дати раду своїм думкам, які феєрично мерехтять у голові, не даючи навіть впізнати їх і відокремити одну від одної.

— Ну… мені жаль тебе. Я теж ріс у схожих умовах, але ні до чого такого не додумався. Я врешті вирішив, що навчуся отримувати насолоду від життя. Так воно і вийшло… і катання на байку то також насолода… правда, тепер воно для мене погано скінчиться якщо я виживу.

— Лікар тобі не пояснив чого ти тут? І як тобі вижити? – питаю в нього.

— Не знаю. Одне можу сказать, що ваш світ жорстокий дуже, я б реформував у ньому все так, щоб люди переестали страждати.

— Ти розумний такий? А розповінь-но як? – коли люди починають таке видавати на-гора, то я не можу втриматися від їдких зауважень. Вони не розробляли цього суспільного устрою то хай і не втручаються.

— Ну правда… у тебе гарна ж ідея була, але… це немислимо… люди страждають, а ти сама хіба щаслива? – він погладив свою папку-книгу із партитурами.

— Я? а ти упевнений, що копатися у моїх глибинах тобі по-перше до снаги, а по-друге, що це етично.

— Етично чи ні… хоч я прихильник самого твору, але твору… а не такого життя людей. Хіба вони заслуговують на це? – він йшов за мною просторим холом моєї квартири. Я завела його у святая-святих, у свій мандариновий кабінет, у свій куточок щастя. Не знаю й сама, чого зробила це… але….

— Не знаю чи щаслива я. у мене виходу іншого не було. Ти чув взагалі, що не гоже втручатися у розвиток іншого світу. Кожен світ живе за своїми законами…

— Ага. Я знаю, що кожен світ вбиває своїх мешканців по своїх законах, - відгукнувся він.

— Давай так, ти я бачу із провідників.. таких людей мені доля так просто не посилає. Я читала про таких…

— І що ж там? – він вмостився на моєму мандаринового кольору дивані і почувався по видимому тут себе дуже дивно.

— Ти створений щоб допомогти мені, щоб розповісти мені про мене збоку… а я створена, щоб допомогти тобі… я знаю, що такі канатохідці між світами існують… а твій лікар зробив все спеціально… тільки чому і хто він для нашого світу чи хто він тобі?... – нам принесли гарячого глінтвейну.

— А це питво не із стимуляторами? – спитав він.

— Ні. Будь спокійний. Ти ж не з нашого світу, тому не маєш ні веселки ні відповідних генів щоб сприйняти наші стимулятори. Крім того я провідників не чіпаю.

— Ну добре, - усміхнувся. Він дістав скрипку і почав грати. Просто грав мені. А я почувала скажене щастя і насолоду, сидячи у своєму мандариновому куточку й слухаючи його музику. Вона була потойбічна… вона розповідала мені не тільки його історію, не тільки про світ без обмежень… вона розповідала ще й про наших людей, про веселкових… про тих, чиї історії він прочитав. Минали години. Він грав. Я слухала. За вікном падав і танув сніг. Жива музика завжди була для мене подарунком. І навіть зараз, коли я керую цим світом жива музика для мене все ще подарунок на котрий я навіть на свята не наважуюсь, хоч маю гроші щоб оплатити це для себе… але я навчилась автоматично вже виробляти веселку від вдячності за те, що втекла із того пекла, де я жила до постання веселкового світу.

— Тобі правда подобається? – спитав він, відвівши руку із смичком. Він обережно допив рештки глінтвейну.

— Твоя музика – то для мене свято.

— Слухай, а якщо тобі не складно… можна попросити тебе… - кажу, відчуваючи як пітніють руки і як сильніше вони обхоплюють чашку в моїх руках до речі також мандаринову.

— Ну. Кажи, - його очі такі відкриті і проникливі, пронизливі і променисті… я хочу розчинитися не тільки у його музиці, й у його очах.

— А можна… залиш мені ці партитури… - кажу невпевнено, як просила іграшки у дитинстві. І досі прохання асоціюється в мене із пекучим соромом.

— Нащо тобі?

— Або залиш партитури або залишся сам.

— Ні, залишитися я не можу. Лікар будь-якої миті може витягти мене і все… я сам дивуюся, чого потрапив до тебе… хоч раніше, признаюся, після прочитання про тебе і про устрій світу боявся тебе…

— О, то не новина. Мене всі або бояться або ненавидять. Добре, що ти боявся мене… - кажу, відчуваючи як сльози підступають до горла. Але плакати не можна. Я не плачу. Ніколи. І веселка від того зіпсується.

— А партитури… якщо тільки тобі хтось інший зіграє це… - він усміхнувся, блиснувши білими зубами. Я подумала, що він гарний. І що якби не знала цієї історії то закохалась би у нього… але внутрішній критик підказує, що якби я не знала цієї історії, то взагалі б не звернула уваги на хлопця, що грає на сходинках храму у передсвяточний день.

— Ти плачеш? Чому? – він пересів із дивану що був навпроти мене поряд. Він поклав скрипку на стіл. Взяв мене за руку. Теплий приємний доторк. Його лікар просто чарівник, якщо зможе його витягти і чарівник хоча б за те, що відправив його до мене.

— Бо я… намагалась щось змінити а вийшло як завжди… бо весь світ мене ненавидить і боїться… і навіть провідники, навіть такі як ти… - плакала я, не можучи вже стримати ні сліз ні слів.

— Тихенько… ти спробувала цей метод, то може… може, інше щось попробуєш… я розумію, що тобі боляче. Вибач, я надто різко з тобою…

— Нічого… ти ні в чім не винен.

— Слухай, - він дістав помаранчеву хустинку кольору хурми і обережно витирав мої сльози. Так піклуватися про себе я не дозволяла нікому й ніколи.

— Все буде добре, спробуй подумати над цим, може, знайдеться якесь рішення. Я не знаю, я тільки книжки читав… і розумію, що якщо так відбувалося, то значить так треба. А тепер прийшов час щось змінити… - він навіть торкнувся мого волосся. Я закохалась, бо відчуваю радісне тепло по всьому тілу від його доторків.

— Пробач… я не розуміюся на цьому… краще б я не… - він похилив голову і дивився кудись у вікно щоб не стрічатися зі мною поглядом.

— Все… все добре. Добре, що ти прийшов. Ти подарував мені музику, ти подарував мені розуміння… - кажу, намагаючись вдихнути і зробити все, щоб голос позбувся від сльозливих інтонацій. Я ніколи нікому не вимовлялась іще.

— Партитуру залишу… пробач… мабуть, я відчуваю, що не можу більше тут перебувати, що мене витягають…

— То лікар. Іди. Тебе кличе життя.

— Ай, що ж те життя без ніг… я не уявляю, що буду робити без байка… і руки… може, я грав для тебе тут востаннє… прощавай.

— Ні, у всякому разі до зустрічі.

Я проводила його до виходу з кімнати. Десь там починався вихід із нашого світу, я читала про прозору мембрану, що розділяла наші два світи. І він піде туди. І лікар все ж таки чарівник.

Я ніколи його не забуду. І я знаю, що коли приходять провідники, вони приносять з собою подарунок. І я маю дати подарунок… я хочу дати подарунок… поза всіма законами і звичаями… то взагалі щастя, що він прийшов до мене і що я впізнала його.

Мені важко проходити крізь мембрану. Я розумію, що світ допустив мене сюди лише за тим, щоб віддати шану моєму провідникові. Я знаю, що врятувати його може наша веселка. Кожного з таких закидає саме туди, куди потрібно, де він може принести якусь користь… ну то й…

— Вітаю, - лікар зустрічає мене на порозі його палати.

— Вітаю, - піднімаю руку у нашому традиційному привітанні. Лікар міряє мене поглядом.

— Я знаю, що ви хотіли побути з ним на одинці… побудете… я покажу вам, як зцілити його і піду… у вас є півгодини на побачення. Потім веселка почне діяти і він прокинеться. Вам тобі пора у свій світ. Двостороннього контакту не буде, - він звів за спиною свої мідно-золоті крила, торкнувшись рукою годинника. Моєю веселкою обкрутив провідника… а я сиджу, гладячи його по руці… ще півгодини нашого побачення – і він прокинеться живий-здоровий, він не пам’ятатиме нічого, а я буду носити із собою сліди його рук, його думок його музики, записаної у партитуру на моєму серці…