Апельсинова елегія або кросівки кольору кленового листя

Апельсинова елегія або кросівки кольору кленового листя

Із самого дитинства цей колір викликає у мене сумні почуття. Помаранчевий, мандариновий, клементиново-кленовий…

Кольори які я всі так люблю… і кольори до яких дує довго я не мала доступу.

Пам’ятаю, як побачила на вечірній вітрині ті помаранчеві, апельсинові кросівки. Мені так хотілося їх…

Але у нашому світі на двох із мамою місця цим апельсиновим красеням не було… а ще більше у цьому світі не було місця дівчинці з бідної родини у статусному взутті. І я той вечір запам’ятаю назавжди.

Була вже зима. При самому кінці… вже впору готуватися до весни, згадувати де у шафі лежать весняні легкі куртки, згадати врешті про спідниці, про все яскраве…

Але у нашому світі, де був дефіцит усього, а найперше енергії… мені не було місця у цих кросівках…

Мама сумно похитала головою. Я йшла з навчання, ледве не волочачи по землі пакет із сякими-такими наїдками… потім додому… додому і на спеціальний велосипед, який один був нам помічником у виробленні енергії. Якщо педалі не покрутити, то у світі, де цілковито править електрика можна лишитися взагалі без усього…

Тож хто краще почувається той і крутить сьогодні педалі. Зазвичай за замовчанням це була моя задача. Бо я ж навчалась у школі і труднощів у мене менше, тому після уроків а може іноді й до них починався квест…

Я могла поволі крутити педалі, коли читала книжку, бо відчувала, що горішнє освітлення просто зараз вимкнеться… а насправді то це і була та єдина причина, чому я досі крутила ті чортові педалі.

А коли наставали холоди.. я не можу собі навіть уявити, як вижила тоді без солодко-кислих мандаринок…

Взагалі-то я вросла там, де ніхто не зважає на власні бажання, бо грошей і енергетичних ресурсів мало. Ми купили той велосипед спеціально для того щоб виробляти енергію. Сил не лишалось після нього взагалі ні на що.

Але я знала, що рано чи пізно вирвуся звідси. І від велосипеда цього вирвуся подалі. Тому навчання… школа – це найкращий шлях до того, аби покуштувати солодко-кислих мандаринів…

Нам їх давали взимку. Мало, так по кілька скибочок, але ж давали. І то було для мене щастя…

Навіть зараз, коли сиджу у «Кристалі» мандаринки навівають сумні спогади, хоч я дуже їх люблю…а апельсини ще більше… Бо мандаринки такі-сякі ми купували…

А апельсини… після них я довго-довго могла виробляти енергію… але це все одно було нестерпно. Моя нога вже виросла, вже був у продажі доступний розмір… Але… все одно грошей не вистачало. І навіть пізніше їх не вистачало, хоч апельсинка раз на місяць у студентські роки у нас на двох із мамою була…

Нічого не зробиш. Я знала, що маю терпіти. І старанно виглядала-шукала у торгівельних центрах недорогу ефірну олію із апельсиновим ароматом… це стало моєю ідеєю фікс… це стало порятунком для мене. Бо пахощі – це не абищо…

І так ми жили довго… Довго, поки аж мене не запросили стати співучасником досліджень по енергетичній безпеці. І я тоді, тоді зрозуміла, що я справді можу і чого варта.

Ми розробляли можливість збільшити вироблення енергії у будь-якому вигляді. І дійшли до того, що можна використовувати і людську енергію. Так, для цього нам треба ще попрацювати аби зрозуміти як її облікувати і зібрати…

Але технічні речі, то надто складна річ, щоб у неї занурюватися… Чесно кажучи, тоді я зробила нам із мамою такий пристрій, котрий міг використовувати нашу енергію, наші грубо кажучи усмішки… так як використовував ту енергію, задля отримання якої я мала крутити педалі.

Пам’ятаю як не раз і не два я засинала на тому тренажері і прокидалась зранку… Холодно і незручно. Іноді я спала скулившись на підлозі… Коли сил уже не було, а енергія в хаті скінчувалась і взимку ми лишались без обігріву…

Насправді, влада віддала ці речі на відкуп на самостійне вирішення кожному із громадян. І виживали усі як хто міг. А виживали важко.

Науковці все ж таки доробляють чужі косяки… проте, коли я поставила нам такий пристрій, спочатку від нього не було ніякої користі… бо нам двом після важкого дня ніяк не світилося…

А енергія у нас була веселкова у обох. Я помітила це… помітила і здивувалась тоді… у людей є такий безцінний ресурс – вони самі ж… і люди не цінують його…

Не уміють з розумом скористатися…

Тоді я сама взялась радо використовувати цей пристрій… згодом і знайшлися способи засвітитися… все ж коли в квартирі ставало трошки тепліше, світліше і я розуміла, що маю запас енергії, то на душі легшало і її ставало все більше.

Я призвичаїлась користуватися таким приладом. Звичайно ж наші науковці не дали зробити цей пристрій цілком комерційним проектом… ні, вони задумали дати це благо усім, хто б тільки хотів ним скористатися…

Так пропливли мимо мої мільйони і знов ті ж таки апельсинові кросівки… Вони не цілком апельсинові… а такі гарні, вони більше помаранчеві, яскраві такі, що аж очі виїдає, а в деяких місцях… як вам пояснити… як кольору кленового листя восени…

Тож мільйони упливли безслідно, а я так і не купила мою мрію. Тепер у квартирі була енергія, а грошей все одно не було. Мене таке життя не радувало… гнітило ще більше… бо не могла здійснити свою мрію… навіть мене вже науковця, вже розробницю такого епохального винаходу не чекало світле майбутнє у статусному взутті.

Нічого… почекай-но світе…

Наш винахід пішов по руках. Люди радо цікавились… я в них впізнавала чим далі тим більше таких самих людей, котрими скількись років тому були і ми з мамою. Тепер це позаду. Але мрія попереду.

Звичайно із тих, хто був багатший брали плату. Я сама установник цього правила… але не все так просто. Згодом власті почали доплачувати тим людям, котрі будуть здавати енергію… люди могли і себе забезпечити і трошки заробити… держава від того вигравала ще більше. Мама регулярно носила такі талони, де було вказано скільки понад міру вироблено і скільки їй держава винна за це.

І справді, держава вдячна, люди щасливі… але…

Не можна так, щоб все тривало, а нічого не змінювалось… якщо люди знайшли вдалий і відносно простий спосіб отримувати енергію, якщо стали цінувати такий ресурс як вони самі… То чи не слід було б цим скористатися…

І встановлюється мінімальна норма здачі веселкової енергії… для всіх. Скажу, що я брала в тому участь найактивнішу. Щоб уряд нашої держави, а згодом і всі інші прийняли і втілили цю пропозицію у життя… було б цікаво, а головне те, що всі мають ділитися…

Тож мені вдалось відстояти і протягти цей закон спочатку до нашого парламенту. Я сама виступала тоді, коли можновладці повинні були ухвалити або ж відхилити нашу ідею… Ухвалили, бо великий тиск був. Він і справді був. Люди, що роками жили як і ми з мамою хотіли нарешті позбутися від тренажерів, котрі й так до речі не у всіх були… Енергії потребували всі… а хтось потребував її просто більше… Хто досить добре жив вирішив, що він може жити краще… тому рішення було прийняте.

Я була щаслива… ще б пак! Такі ж як я дівчатка не приходитимуть зі школи і не спатимуть на тренажері, котрий виробляє енергію… Вони забудуть про цю роботу, котра забирає усі сили…

Життя повинне змінюватись на краще.

Але тоді я вже зустрічалась із ним… і він сказав того вечора, немало мене засмутивши і розізливши, що він не схвалює такого рішення і що я така гарна саме тому, що щодня виробляючи енергію займалась фізичними вправами на тому чортовому тренажері…

Я йшла вулицею, із пабу, де ми затишно посиділи… насправді, мені в таких екстравагантних місцях не затишно. Пішла звідти так і не вдоволившись… я заплатила за все сама. Гаманець полегшав, але я мусила показати йому, що можу побувати в таких місцях і не викласти ввесь вміст свого гаманця. Насправді, він був правий… майже всі гроші пішли тільки на апельсиновий сік… так, у пабі не доречно… але я по-іншому не можу.

Зимовий вітер. Помаранчеві, кольору мандарин ліхтарі… і я заходжу до аптеки, аби погрітися й купити собі аскорбінку… кисла.

І настрій кислий…

Але що б він там не думав, рішення прийняте тут і рішення скоро приймуть по всьому світу. Я це знаю.

Але від мого знання нічого не змінюється, тепла світла, але так само маленька квартира і повна відсутність здійснення мрій. Знов закололо у грудях, коли проходила повз тієї вітрини. Мої помаранчеві кросівки… кольору кленових листочків… а я так їх хотіла… це універсальна модель, вони модні завжди… для мого простору вони модні лишаться навіть тоді, коли мені буде більш як сто літ, якщо, звичайно, я доживу до такого похилого віку…

І раптом ледве не пирснула, згинаючись прямо посеред притрушеної льодовими крихтами і снігом зебри… оце так… уявила себе столітню із цими кросівками… а потім журналісти чи то в’їдливо чи насмішкувато напишуть, бо бабуся так довго йшла до своєї мрії – ось цих чудових кросівок кольору апельсина і з кленовим листям…

А скільки разів я уявляла їх, коли гуляла в парку серед кленового листя… і не могла потім спокійно спати… а скільки ж душі виявляється у кросівках…

Рішення ратифіковане майже по всьому світу. Тепер спільна енергетична зона. Учених відловлюють. Убивають. На вулицях протести із вимогою зменшити норму веселкової енергії, котру громадяни повинні здавати щомісячно… Влада разом із мною, і тут я не можу втримати хижої усмішки, розробила спеціальні заходи, котрих вживатимуть щодо тих людей, котрі відмовляються чи не можу здати норми.

А заходи дуже прості... Так і з’явився список усього того, чим можна підняти настрій… від доброго настрою, як ви уже зрозуміли. залежить і кількість ціє веселкової енергії.

Також для таких людей встановили за моїм особистим проханням, знов у мене якийсь звірячий вишкіл виходить а не усмішка, спеціальні місця проживання, де треба важко працювати, а все, що зможе принести задоволення і гарний настрій дуже дорого.

Ну а якщо людина не справджує сподівань держави і нашої наукової спільноти, то має відправитись на ліквідацію…

Це хоч і жорстоко, але справедливо. Цілком.

Я так само і живу у своїй старенькій квартирі. Розумію поки, що це єдиний захід безпеки, краще якого не придумаєш… я взагалі-то світитися перед телекамерами е люблю, а житло мене цілком скромне, непретензійне, знайти у нетрищах міста його важко… тим паче, прості люди не полізуть сюди… а от заможні наймуть когось, щоб науковців змели зі світу… а я все так само і живу. Насолоджуюсь тепер апельсиновими шпалерами у своїй кімнаті. Мама каже, що я вже з глузду з’їхала із своїми апельсинами… може, вони ці апельсини бережуть моє життя і мою кар’єру науковця, бо змушують пам’ятати про головне.

Справді, багато часу витекло з тих днів, коли я ще жила у старій квартирі… багато ще мало змінитися, щоб я стала главою браконьєрів… мене ніхто не бачив, бачили тільки віддані мені браконьєри… я кажу, кажу монументально, що жодне створіння в цьому світі не сховається від обов’язків, жоден не уникне виконання того, що мав би виконувати. Цей світ жорстокий до мене. Тож він має стати жорстоким , але правильним.

Так із ним не зустрічалась вже давно. Знаю, що він пішов випробовувати ті місця на вирок… і справді, упевнена, що він, браконьєр вищої проби упорається з усім тільки щоб помститися мені…

І я ж казала… він впорався… впорався і ще змінився. Тепер він точно поза законом. Я знаю про те, що відбувалось у інтернаті. І знаю, яким шляхом прийшов у «Кристал», цей хлопчина… цікаво, я живу у «Кристалі» одна. І за старою традицією сама ж свічуся для того, щоб утримувати цей палац-фортецю. Я не намагаюсь врятуватися від жорстокості світу… і цьому ж вчу браконьєрів… вони зламані, а тому суворі. Вони безперечно праві у всьому тому, що роблять і що вважають за потрібне робити як браконьєри…

А я… не знаю чому але боюся розкритися перед кожним. Я таки виконала…

Здійснила усе, чого хотіла довгі роки…

ось моя апельсинова кімната… Вона і справі як апельсинка.. бо тут крім помаранчевих стін ще столи, стільці апельсинові… все таке м’яке, тепле… все, що гріє мене взимку і не дає забути смак омріяних в дитинстві апельсинів…

І кросівки я собі врешті-придбала… проте, настільки боюся комусь відкриватися, що в моєму апельсиновому раю, ніхто ніколи не був. І я боюсь когось пускати туди… а раніше мені снилося. Як всі подруги увійдуть у цю кімнату… як будуть вдихати апельсинові пахощі… Особливо ті, хто ці апельсини їв на моїх очах у школі…

Я не приховую свого нутра сама перед собою… ні, мені давно вже це не потрібно. Я змогла зізнатися собі у тому, в чому деякі не можуть… я така яка є. і саме тому, я єдина з усіх дослідників і керівників нашого проекту хто вижив. І живу я саме тут, в місті, де не видно синього неба, саме тому… Тоу що це безпечно для мене… такі дивні, як мій колишній… трапляються надто рідко…

Всім я показую своє несправжнє обличчя… так, мої білі дрібні кучері… так, мої очі… але темний костюм… я хочу здаватися їм страшнішою, загадковішою ніж я є.

Цей маленький ще хлопчик стріляв у мене… він дитина мого колишнього…

Кисло…

І настрій кислий…

Але...

Яскраві кросівки зіткані із кольору кленового листя… вони наче жар… Я пам’ятаю, пам’ятатиму… І ніколи, нізащо не зупинюся!...