4
Світло притягувало погляд. І здавалося набагато потужнішим, аніж було насправді.
Тихо зазирнувши всередину тісної кімнати, до якої вивела шафа, Степан із Гартом побачили цілком обжите приміщення. Просто навпроти стояла величезна прямокутна скриня, а одразу за нею ― широка дерев’яна полиця. Та вони бачили не звичайнісіньку комору, а затишну оселю.
Скриню накривала строката серветка, а на ній стояв справжнісінький ручний ліхтар, прямокутний і з красивими віконцями, за якими пурхали крихітні жовті світляки. Саме їхнє світло привернуло увагу Степана.
Біля ліхтаря, прихилившись до світла, сидів чоловічок та писав у квадратному записнику. Його рука з шаленою швидкістю літала над текстом, а сторінки перегорталися самі собою.
― Прийшов-таки? ― обернувся мешканець кімнати.
― Я? ― раптом хрипко перепитав Степан.
― Та без свого пса ти і близько не підійшов би до мого сховку. Я до нього звертаюся.
Гарт щось гавкнув і пригорнувся до Степанових колін.
― А що я можу? Вже як ми з друзями вас намагалися прогнати: і кущами стрибали, і снігом-віхолою лякали. Та все марно.
― Ну, по-перше, не треба було засипати снігом машину, а, по-друге, якби з рослин не позривало захист, мене б тут і не було, ― роздратувався Степан.
― То не наших чарів робота. Будинок, у який ти вдерся, має власну думку щодо гостей. Сам дізнаєшся скоро.
― Не хочу я дізнаватися. Краще скажи, як звідси вийти?
― Ти не зможеш. Будинок здичавів, адже йому не знайомі жодні світлі традиції. Та й ми з друзями всі обов’язки давно втратили.
Він кивнув на ліхтар, ніби дозволяючи його взяти, і миттєво зник з перед очей.
Степан підняв мерехтливий ліхтар і вивів Гарта з шафи.
Кімната перемінилась у полохливому світлі. Криві і видовжені тіні коливалися на стінах, всі поверхні вкривала пилюка, а біля вікна хиталася мереживна павутина.
Поставивши ліхтар на стіл і визирнувши у засипане снігом вікно, Степан повільно провів долонею підвіконням, лишивши довгу чисту лінію.
― Матимеш тут гарний норов, коли ти нікому не здався більшу частину року, ― сказав він, озираючись.
І раптом згадав, як весь останній тиждень Олесь його вмовляв не ігнорувати святкування.
― «Світлі традиції», ― повторив слова дивного мешканця комірчини. ― А що може бути світлішого за Різдво? Відсвяткуємо?
І він лагідно почухав Гарта за вухом. Та хоч рішення і з’явилося, але традицій Степан майже не знав.
Звісно, прибрати і прикрасити всі ці кімнати й коридори було непросто. Але будинок ніби сам почав струшувати з себе пилюку, паралельно, направду, намагаючись Степана покалічити.
Весь час на нього щось падало, меблі з’являлися просто під ногами, а ящики стола чи комода затискали одяг чи пальці.
Раптом Гарт наполегливо потяг за собою Степана, і вони вийшли до цілком просторої кімнати, в центрі якої стояв довгий прямокутний стіл.
На ньому лежали жито, пшениця, сушені квіти й трави, гроно калини, волошки та трохи сіна. Степан якось одразу зрозумів, що дивні дарунки лишили нові друзі його пса. З’явилася згадка, як Олесь щось розповідав про старовинний оберіг оселі. Але як він робиться, Степан уявлення не мав.
Він завмер перед столом, і навкруги також все стихло. Навіть Гарт припинив винюхувати щось у закутках.
Обережно перебираючи в руках рослини та квіти, Степан силувався пригадати. Та окрім чіткої думки, що він має бути схожим на людську фігуру, ніяких ідей не виникало. А тоді він просто дозволив собі почати уявляти.
Зібрав жито і пшеницю у великий сніп, закріпив жмутом тонкого сіна, сформував із стебелець три «ноги», щоб не хитався. Там квітку додав, там гілочку калини, волошками прикрасив, розправив колоски… І не помітив, як щиро захопився процесом. Несподівано Степан заспівав колядку.
Стиха бриніли майже забуті слова зі світлого дитинства. Голос набирав силу, а мелодія вела спогад крізь пітьму. Дідух зайняв своє місце в завмерлому будинку. Кожен закуток оселі прохопився ледь помітним сяйвом і стиха зітхнув портьєрами.
Степан з Гартом вийшли з кімнати, пройшли коридором, в якому не було більше того відчуття загрози і темряви, що зустріли їх зовсім недавно.
Так, наспівуючи колядку і дивуючись дивовижним змінам навколо, Степан опинився перед великими вхідними дверима. Будинок зарипів наостанок і прочинив двері навстіж.
Лишивши ліхтар зі світляками на тумбі біля входу, Степан із Гартом вийшли на ґанок без жодних перешкод. І зачудовано подивилися на будинок, затишно вкритий сріблястою сніговою шапкою і помережаний засніженими виноградними лозами.
Небо світлішало, сніг блищав на морозі й наближався ранок Різдва.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!