Син Інтернату

– Гей, куди ви? – питав хлопець у чоловіка, що поспішно йшов на декілька кроків попереду.

– За поповненням. Скоро серед нас буде особливий хлопчик. Будь із ним ввічливим та обережним.

– Що? Тобто? – не вгавав хлопець. Він підбіг до чоловіка, та закрив тілом вхід до дверей, – Про що ви?

– Скоро ти сам усе дізнаєшся, – чоловік загадково посміхнувся. Із кишені дістав пачку дешевих цигарок, дістав одну і підпалив золотою запальничкою.

– Хто він? – запитав наполегливо.

– Кажу ж, скоро дізнаєшся. Терпіння, сину, терпіння, – він посміхнувся і скуйовдив хлопчаче волосся. Потім умілим рухом відсунув його, і наостанок сказав: – Піди поговори із Денисом, а то він трохи буянить.

– Добре.

Хлопець слухняно відійшов від дверей, і споглядав, як чоловік сів у машину, а потім рушив. Зачекавши декілька довгих секунд, він нарешті розвернувся і пішов довгим коридором, спустився до підвалу і зайшов у одну із старих дверей, які розсипалися від одного погляду. На підлозі, в самому куточку, сидів хлопчик років дванадцяти з темно-русявим волоссям, яке в темноті переходило в чорне. В очах грав вогник, і він у будь-який момент міг пригнути на хлопця, який тільки-но увійшов у кімнату. Денисові губи зімкнулися в щільну бліду ниточку, спиною пройшовся холодок.

– Привіт, – привітливо промовив хлопець, і сів неподалік.

– Пішов на хуй! Я не буду з тобою розмовляти! – виплюнув у обличчя Денис.

– Чому ж так грубо? – вуста незнайомця викривилися в легкій посмішці, але спиною все одно промайнув ще один морозець.

– Я знаю чим це все закінчується. Будь ласка, дай мені відбути своє покарання, і все.

– Це місце призначене для того, щоб виправляти помилки, а не просто сидіти та відпочивати.

– І що?

– І то, – хлопець вхопив Дениса за волосся, і наблизився до обличчя настільки близько, що легко міг відчувати тепле дихання. – А ти своїх помилок не виправляєш, і знову порушуєш правила.

– І що ти мені зробиш? Поб’єш? Сам ж і порушуєш правила, – знову виплюнув Денис.

– Тут правила ставлю я, – незнайомець відпустив волосся і Денис упав на землю. Не встиг й оком мигнути, як важкий носок взуття вдарив десь між ребрами. Кістки тихо затріскотіли від сили удару, а сам юнак відкотився на метр і припав до стіни спиною. – І якщо захочу, я можу тебе навіть убити, і за це мені нічого не буде. Тут ти – ніхто, і звати тебе ніяк. Зрозумів?

– Я людина, і я маю права! – охрипло викрикнув Денис, і покосився на прочинені двері. В голові промайнула думка втекти. Але не встиг він придумати план, як той самий носок вдарив по тому самому місцю з вдвічі більшою сило.

– Потрапивши за ці стіни ти став ніким. У тебе тут немає нічого. Навіть прав, за які ти горлянку рвав. Тут – ти нікому не потрібне лайно, просто шматок м’яса, і від твоєї смерті нічого не зміниться, – просичав хлопець, і вперся рукою в горло Дениса. – Повтори, що я сказав.

– Нізащо, – прохрипів, і намагався викрутитися з мертвої хватки. Марно.

– Тоді посидь ще трохи, і добряче подумай. Дякуй, що я в доброму гуморі, – хлопець відпустив його, поправив волосся і вийшов із кімнати, зачинивши її на замок. Вслід чув матюки, але не обертався на них. Гучні, хриплі слова повільно розчинялися в затхлому підвалі, ставали ще одним нагадуванням про життя саме в цій частині будинку. А потім, в якусь мить, вони стихли, розчинившись в інших звуках Інтернату.