Син Інтернату

У навушниках тихо грала музика, тонкі, довгі пальці тримали гострий олівець. Зелений грифель виводив короткі лінії штриховки, на білому папері повільно вимальовувалося надкушене яблуко. В тому кінці кімнати, на столі, стояло те саме зелене яблуко, що й на малюнку, відкушена частина обвітрилася, змінила колір із лагідного білого на іржавий. Збоку, на стільці й декількох книгах, стояла червона лампа. Яскравий промінь світла падав на цілу сторону плода, вимальовував у місці дотику яскраву плямку, що ховала за собою частинку зеленої шкірки. За вікном цвіли темні барви ночі, росли силуети багатоквартирних будинків, що здіймалися то тут, то вдалині, де небо з’єднувалося з землею. Темно-синє небо вкривала розсип біло-блакитних зірок, над однією з будівель ріс жовтий півмісяць, освітлював темні вулиці й провулки. Щупальці теплого місячного світла ходили кімнатою, заграбали все, що лежало на підлозі, книжкових поличках, шафі, навіть зіжмакану ковдру на краю ліжка. Небо вкривали поодинокі довгі, немов лайнери, кудлаті хмари, безстрашно розрізали небесні простори. Поряд, по ліву руку, яка тримала папірець, на бильці стояла гаряча чашка чаю. Теплий пар довгою цівочкою здіймався догори, підіймався до стелі, ставав невидимим у світлі лампочки розжарювання, що була вкручена в лампу.

На телефон прийшло сповіщення, частина кімнати осяялася приємним блакитним світлом, що ринуло з екрану телефону. Музика на мить стихла, хлопець випростав спину, та тихо похрустіла. Він поклав олівець збоку на ліжко, позіхнув, і потягнувся за телефоном, щоб глянути, що там прийшло. Годинник на головному екрані мовив трохи за третю. Під годинником, у невеликій, білій рамці висіло повідомлення.

«Ти бачив, що відбувається?»

Юнак прочитав його, розблокував телефон і зайшов у чат. За цим повідомленням слідувало ще декілька, тільки вже з новинами, де мовилося, що Україна закриває декілька аеропортів, про екстрене засідання ради безпеки, мирні мітинги, де люди в різних столицях країн ходять з прапором України на плечах і щось скандують, заяви політиків. Він швидко пройшовся по заголовкам, підмічаючи найцікавіші моменти і слова. На мить серце притихло, рука, яка тримала телефон, сіпнулася, але вже через декілька секунд вирівняв дихання, заспокоїв серце, очистив голову від дурнуватих думок. «Ну не може початися війна, ніяк не може».

«Все буде добре, це всього-на-всього ІПсО»

«Дань, щось мені так не здається. Забагато одноманітних новин»

На мить співрозмовник зник із мережі, і з’явився разом із повідомленням: «З години на годину може початися війна». Даня усміхнувся і похитав головою, притиснув долоню до рота і засміявся.

«Даш, не хвилюйся, це все фігня, лягай спати. Зустрінемося завтра в школі»

Дівчина прочитала повідомлення, вийшла з мережі на довгу хвилину, знову з’явилася з якоюсь новиною про воєнний стан, вхід перших російських ДРГ на Луганщині, бої прикордонників і перші кадри з місць подій. З цікавості Даня натиснув на одне відео, на екрані нічого не з’явилося, лиш нічна темрява, яку розривали довгі автоматні черги. Хлопець скривився, серце пропустило ще один удар. «Не може це бути правдою», – знову пронеслося в думках.

Хлопець відсунув із ніг ковдру, встав, взяв із бильця вже теплий, а не гарячий чай, підійшов до прочиненого вікна, зіщулився, і одразу ж закрив його, щоб холодні руки більше не торкалися тіла. Поглянув у вікно, подивився вдалечінь, туди, де повинен проходити кордон, і нічого не побачив. Місто поринуло у сон вже давно і не бажало прокидатися зарання. Даня знову відкрив вікно, тільки на цей раз навстіж, виглянув із нього, перевісивши тулуб через біле, заставлене зошитами підвіконня, зняв навушники і вслуховувався в сопіння нічних вулиць, темних багатоквартирних будинків, поодиноких вікон, що віддалено світилися. Тиша. Не чулося автоматних черг, вибухів, істеричного крику людей, не виднілося натовпу до «АТБ» чи «Варусу», не їздили трасою машини. На телефон знову прийшло сповіщення, він закрив вікно і підійшов, прочитав. На вустах знову з’явилася крива посмішка, а бажання істерично засміятися зростало щосекунди.

– У неї точно параноя, – пробурмотав під носа, і знову влігся в ліжко, вкриваючи голі ноги. Відкрив чат, знову пройшовся десятком повідомлень із новинами, сильніше посміхнувся.

«Будь ласка, заспокойся, і йди вже спати. Наталя Григорівна нас приб’є, якщо проспимо»

Даша знову прочитала і вийшла з мережі. Хлопець повторив її прикладу, також вийшов, і, щоб дарма не витрачати вільний час, взяв буквар і папірець з недомальованим яблуком, зелений олівець, на цей раз світлішого відтінку, і продовжив малювати. Навушники вирішив не одягати. Хтозна, може й справді зараз почнеться війна, і в його квартиру прилетить якийсь снаряд із «Граду». Хоча він волів би не чути, як помре. На телефон знову прийшло повідомлення, Даня на мить відірвався від малюнку, щоб поглянути на нього, знову посміхнувся. Подруга нарешті змогла заспокоїтися і піти поспати. Це радувало.

«Добраніч»

«І тобі»

Нашкрябав швидко повідомлення, і вийшов із мережі, знову продовжив малювати яблуко. Лінії виходили рівні, краї більш гострі, малюнок з кожним штрихом набував більш чітких і пізнаваних форм. Кожна лінія здавалася живою, особливою, немов ці короткі загострені сантиметри зеленого грифелю мали позаду життя, поки жили в землі, і мали на меті щось розповісти. Хлопець трохи сильніше натиснув на олівець, і довгий грифель зламався, рвучи разом із собою папір. Даня вилаявся і встав з ліжка, підійшов до столу і дістав канцелярський ніж, почав точити. З олівця посипалися маленькі дерев’яні, на кінці вкриті зеленою лакованою фарбою, шматочки стружки, розсипаючись на столі. Заточивши олівець, взяв у руку яблуко й надкусив, поставив на місце. Перемальовувати нічого не збирався, адже це дорогоцінний час, якого вже не так багато. Та й не всім важливо знати, що в процесі він це яблуко потихеньку зжирав, це буде маленькою таємницю між ним, ніччю та яблуком. Повернувшись, хлопець знову взяв до рук книжку з приклеєним до неї папірцем і продовжив, домальовуючи ту частину, якої не вистачало, з пам’яті. Тишу кімнати сколихували приємне, заспокійливе шурхання олівця, що слугувало колисковою.

Чай вже охолов, годинник стояв на межі з четвертою ранку. Очі пові-льно злипалися, сон гучніше манив у свою різнобарвну країну, наповнену дружніми створіннями, друзями, скарбами, позитивними емоціями. Яблуко вже було майже готове, лишилася лиш тінь, яка падала на світлу стільницю. Від самого яблука лишилася половина, навколо почали літати поодинокі мошки. Їсти його він вже не збирався, але й викидати шкода. Але що поробиш, усіх чекає одна доля – гнити у землі, і не важливо хто ти, яблуко, сміття чи людина, все колись буде у землі.

Останні штрихи далися важко. Руки вже не слухалися, малюнок плив перед очима, ще й олівець постійно зачіпався за дірку посеред аркушу. Чашка спорожніла, кімнату наповнював лиш запах кінця лютого, тихого зимнього ранку, що стояв за вікном. Сонця досі не було, то й не дивно – взимку сонце встає пізніше, аніж влітку. Гострі промені Місяцю гуляли кімнатою, але вже не бажали загарбати частину речей, а хотіли просто мирно дожити останні години роботи, і зникнути до наступної ночі.

Він відклав малюнок на підлогу і потягнувся, кісточки приємно про-хрустіли, стали на своє місце. Піднявся з ліжка, тихо й обережно підійшов до вікна, аби не спугнути сонливого привида, що висів на люстрі, причинив, так само підійшов до столу й стільця з книжками та лампою, вимкнув і повернувся до ліжка. Скинув з себе кофту й штани, лишаючись у чорній футболці з намальованою на спині та змією. Ліг у ліжко, знову ввімкнув телефон. Стрілки перейшли за четверту ранку, повільно й невпинно крокували до п’ятої, а там і до шостої, сьомої, а потім уже в школу час, уроки самі себе не відсидять. Даня завів будильник і запхнув телефон під подушку, аби не заважав, розвернувся на бік, зручно влягаючись, прикрив очі та відчув, як невагомі руки підіймають розум у країну снів. Розум повільно вкривався легкою курявою, думки покидали голову, формуючи тотальний штиль. Думки про війну, закриття аеропортів, воєнний стан, стрілянину в Луганській області розчинилися десь у підсвідомості, як кола від капель дощу в калюжі – швидко й наза-вжди.

Але поки сон ховав його у своїх обіймах, неначе мати обіймає дитину, світ сколихнувся від новин, і, що найгірше, вибухів. Віддалено почулися грізні звуки вибухів, трохи затремтіли вікна, але цього не вистачило, щоб розбудити хлопця, вивести з глибокого сну, де він із друзями грає в квача у молодшій школі. Телефон розривався від сотень повідомлень, зверху чулося сполохане тупотіння ніг і звуки, схожі на нерозуміння того, що відбувається. Невже війна, проносилося в голові кожного, хто чув ці вибухи. Тупотіння босих ніг об паркет стихло швидко, натомість прийшли сльози. Люди дійшли до тих новин, де говорилося: «путін оголосив про проведення «спеціальної воєнної операції» на теренах України, головною метою якої є демілітаризація та денацифікація». Новини звучали як нісенітниця, що розповів місцевий бомж Льоша біля «АТБ». Все виглядало якимось неправильним, фальшивим. Ніхто не вірив у це, адже багато хто думав, що росія – друг, союзник. Але союзники не нападають на своїх. У цей момент, коли путін оголосив війну, кожен для себе вирішив, на чиїй він стороні, і більшість лишилася на стороні України. Війна змушує обирати, за кого ти, змушує в найкоротші терміни вирішити, хто ти, чого хочеш, і кому будеш відданим.

Трохи за шосту ранку Зеленський оголосив воєнний стан, сказав, що це війна у справжньому своєму вияві. Телефон знову розривався від повідомлень з різних програм, але Даня, знову ж, нічого не чув, блукаючи поміж стін яскравих сновидінь. У групі «Вайберу» класна керівничка, Антоніна Георгіївна, написала, що навчання на два тижні відміняють, і вони йдуть на вимушені канікули; хтось із однокласників скинув відео із Зеленським, – перше звернення, де він оголосив про воєнний стан, про міжнародну підтримку, де просив залишатися всіх вдома, – і підписом: «Пиздець, реально війна почалася». Антоніна Георгіївна прочитала те повідомлення відразу, щось написала заспокоююче, але лайку пропустила, вважаючи недоцільним сварити за те, що зараз думають усі люди на землі. «Телеграм» ж розривався сильніше, бо там написували друзі, більш прогресивні родичі, давні групи ожили й бурно обговорювали події останніх декількох годин. Найкраща подруга, Даша, ледь не щосекунди присилала новини, які ще довго залишалися без відповіді, панікувала, майже не плакала. Виднілося декілька повідомлень й з інших месенджерів, не таких популярних в Україні, і більшість з них були написані або російською, або корявою українською. Через деякий час телефон утихомирився, повідомлення йшли не так активно, бо стан шоку трохи минув.

Матір розбудила о сьомій, за майже годину до будильника, бо її саму розбудив хтось із родичів. Жінка забігла в кімнату, ледь не вибивши двері, стягнула з сина ковдру й щось голосно кричала. Спросоння хлопець нічого не зрозумів, лиш дивився сонними очима, затьмареними пеленою бувалого сну, кліпав, і намагався вникнути в причину істерики. Коли вже пелена спала, обривки материних фраз, як грім, відбивалися в голові, розносячись невимовним болем у серці.

– Почалась війна, Дань, справжня війна, – захлинаючись слиною та сльозами волала Ніна Степанівна, матір хлопця. Руки лежали на його плечах, трясли тіло, від чого мимоволі починало нудити.

«Це не Даша параноїк, це наші сусіди трохи кінчені, а я не повірив їй». У янтарних очах світ почав тріскатися, ламатися на маленькі друзки, і все це супроводжувалося звуками розбитих та зруйнованих мрій. Жахливій мелодії компанував тихий, ледь уловимий гул мертвого майбутнього, віддавався морозцем по спині та вдаряв у груди, як тільки хтось вловлював цей звук. У голові знову і знову крутилося питання: «Що буде далі?», але відповіді не знайшлося, як би він не напружував мозок.

«Що буде далі?» – питання, яке проносилося в голові кожного українця, кожної людини в світі, що чула ці жахливі новини. Невже це початок Третьої світової війни? Чи може це фінальний акорд усього людства? Ледь не у кожної країни на планеті була своя ядерна зброя, – диявольське знаряддя, яке може винищити всю планету на мільйони років, знищити всіх людей, навіть оком не змигнувши, – а в сусідньої держави – пришелепуватий диктатор, розуму якого вистачить запустити декілька маленьких ракет на Україну. Якщо ж це справді буде так, то людей вб’є не якась катастрофа, вищі сили чи інопланетні загарбники, це ж зроблять самі люди.

Даня потягнувся до телефону, розблокував, зайшов у «Телеграм», а там у чат із подругою, адже немає такого гарного каналу з новинами, як їх переписка. Непрочитаних повідомлень було близько сотні, з них новин – більше половини. Кожен виділений заголовок кричав, що почалася війна, що російські військові повільно просуваються Україною; деякі окремі повідомлення казали, що в деяких місцях відбулися перші битви, ті території звільнені, а інші, – навпаки, – захоплені. Інші ж повідомлення, вже не переслані з каналів із новинами, були надруковані капсом, мали наприкінці багато крапок. В деяких, поміж неправильно написаних слів та прокльонів, виднілися матюки, від чого хлопець дуже здивувався, адже Даша від самого їх знайомства ніколи не матюкалася. Він швидко написав повідомлення, де казав, що з ним усе добре, що його розбудила мама, і що він, схоже, проспав війну. Також не забув запитати, як вона, і як себе почуває.

Кинувши телефон знову під подушку, він розвернувся до матері, яка вже вдесяте намотувала коло по кімнаті, вдивився в бліде обличчя без макіяжу, впалі карі очі, на синці під ними, переметнув погляд на руки, що безладно тряслися й ходили передпліччям, потираючи, на світле скуйовджене волосся. Потім перевів погляд назад, на стіну позаду матері, на малюнки, плакати й вінілові грамплатівки, зором ковзнув світлою гірляндою, приліпленою попід саму стелю, аж поки не втупився у вікно, на дім, розташований навпроти, завод, що димів десь удалині. За вікном, через декілька міліметрів крихкого скла, почалася справжня війна. Поки він це усвідомлював, минула не одна довга хвилина, адже те все відбувалося за вікном, поза межами його кімнати, – маленького безпечного острівка посеред безкрайнього ворожого світу, – а потім, коли вже це все усвідомив, то не міг втримати дрижання рук. Вони покосилися і Даня рухнув у гору подушок. Ніна Степанівна різко й налякано метнула погляд на ліжко, прямо на сина, який ошелешено застиг на ліжку.

Але не встиг він й слова вимовити, щоб заспокоїти матір, як неподалік почулися голосні вибухи, а крихке прозоре скло розлетілося, як феєрверк. Кімнатою рознісся приємний свіжий запах, такий, який бував тільки прохолодного ранку. А разом із ним крізь розбите вікно просочилася війна. Безпечний острівок безжалісно захопили, а його мешканців – взяли у полон. Жінка впала до долу й заповзла за ліжко, ховаючись, Даня повторив за нею, і вмить опинився поруч. Хлопець не встиг одягнутися, не встиг навіть нормально прокинутися, як втрапив у халепу. Кров жваво циркулювала венами, обличчя почервоніло, мозок на диво швидко працював, і одразу ж підказав, що треба тікати звідси, бо може вбити. Увімкнувся режим «Бий або тікай», від чого тіло остаточно прокинулося й напружило всі м’язи, щоб у будь-який момент мати змогу бігти.

– Ходімо в підвал, – між вибухами промовив Даня, й нижче пригнув голову, бо почув неприємний свист, який розносився за вікном. Натомість монотонний писк у вухах кудись щез, розчинився в голові, як цукор у каві, й більше не тривожив. Жінка швидко кивнула, вони піднялися, але не встигли зробити й кроку, як будівля сколихнулися. Вони знову припали до ліжка, знову з’явився дзвінкий писк у вухах, крізь який чулися відголоски материної молитви.

За секунди навкруги все замовкло. Стояла підозріла тиша. Щось в голові сказало бігти прямо зараз, бо іншої такої нагоди не буде. Даня першим визирнув з-за укриття, вхопив штани, засипані склом, потрусив їх та швидко одягнув. Вхопив жінку за руку та поволочив до коридору, де всунув їй куртку і відправив спускатися до підвалу, поки сам бігав по квартирі та шукав документи. Доки бігав порожніми кімнатами, всипаними скляною пилюкою, то помітив, що ніде не бачив батька, на вішалці не висіла його куртка, на поличці для взуття не побачив шкіряних чобіт, але не придав цьому великого значення. Його тато, – кремезний чоловік п’ятдесяти років, – людина розумна, тому міг дати собі ради. Тільки єдине, що турбувало в цей момент хлопця – де він бродить, якщо їм із мамою зараз потрібна допомога? Знайшов документи доволі швидко, – це була гігантська червона папка, що лежала в шухляді батьківської кімнати, – і з ними вибіг до сходів, наостанок вхопив куртку, закрив квартиру і стрімголов помчав до низу. Світло, воду й газ забув вимкнути, але про це він згадав лише тоді, коли стояв на першому поверсі.

Нога вже звисала зі сходинки, готуючись перетнути кордон між під’їздом та підвалом, як знову почулася серія голосних вибухів. Прилетіло неподалік, пронеслося в думках, адже почув, як щось вдарялося об залізні важкі двері під’їзду. Даня не встиг залізти всередину, не встиг ні за що вхопитися перед вибухом, адже взагалі цього не очікував. Будівля затрусилася, він не втримався на ногах і полетів головою до низу, промайнув десяток-два сходів і впав на холодний, сирий бетоні. Рука неприємно саднила, в місці, на яке впав, з’явився легкий рум’янець; долонями тягнулися маленькі, не дуже довгі, рани, шкіра трохи здерлася, але не до критичного стану – через два дні все повністю заживе.

Вдихнувши, в ніздрі вдарило важке, затхле повітря, яке складалося з легких ноток аміаку та цвілі. Тут було волого, стіни покриті якоюсь слизькою масою, трохи липкою, що викликало велику відразу. Опинившись на підлозі, він одразу ж відчув десятки стривожених та наляканих поглядів. Перешіптування стихло, і поміж темноти літав звук крапель води, що падали з якоїсь труби. Місце навівало невимовний жах, який сковував нутро в іржаві, але напрочуд міцні, кайданки. Він піднявся на ноги, вільною рукою обтрусив пилюку, поглядом знайшов матір і підійшов, дав документи. Поки жінка передивлялася, чи все там було, сам одягнув куртку і сів поруч.

– Ти не знаєш, де тато? – запитав пошепки через деякий час гнітючої мовчанки. Він не знав скільки минуло часу, але був певен, що вічність. Ніна Степанівна повільно повернула до нього голову, й прискіпливо подивилася в його світло-янтарні очі. Минуло декілька довгих, наповнених тривожним мовчанням секунд, поки вона тихо, немов за стіною ховався монстр, не промовила:

– Його документів також немає.

– Тобто? Ти жартуєш?

Над головою пролунав ще один вибух. Зі стелі та стін посипалася побілка, падаючи на підлогу біло-сірим пилом. В дальньому кутку сховку почувся тихий плач дитини, який з кожною секундою гучнішав. Матір дитинча намагалася його заспокоїти, але все було марно: він ревів, навіть не намагався стримуватися, бо йому потрібно кудись вилити ці емоції. Зачувши новий, сильніший вибух, стара баба поруч знову повторила «Отче Наш». Даня був упевнений, що вже вивчив цю молитву на зубок, хоча нічого, окрім назви не знав. Її руки ховалися в кишенях чорної, старої, вже вицвілої шинелі радянських часів. Сиве волосся ховалося за темного кольору хустинкою, з якимось вишитим власноруч орнаментом. Хлопець знав цю бабусю, вона жила поверхом нижче, щовечора сиділа під під’їздом на пошарпаній дерев’яній лавці, любила підкормлювати бродячих котів та собак; разом із жінкою жив Бартоломео – чорний, товстий, нахабний кіт, який часто ходив разом із бабою на вулицю.

– На жаль, ні, не жартую, – після третього вибуху промовила Ніна Степанівна, сильніше укутавшись у темно-зелену куртку, що висіла на плечах. Погляд знову впав на відчинену папку з документами в пошуках паспорту чоловіка. Але магії не відбулося, і паспорт разом із його власником не з’явився. Між сином та матір’ю знову запала неприємна тиша.

У сховку ледь-ледь ловив мобільний інтернет. Даня поліз у карман, вийняв телефон і розблокував. На екрані з’явилося декілька нових повідомлень від подруги. Зі змісту прочитаного зрозумів, що вона також сидить у сховку, тільки вже у метро неподалік. Написавши їй ще одне повідомлення, юнак знову заховав телефон у кишеню, поправив коротке, темно-каштанове волосся і тяжко видихнув.

Зі сторони входу почулися чиїсь важкі кроки, із грюкоту зрозуміло, що чоловічі. В одвірку з’явилася висока, кремезна постать у формі, бородою і автоматом наперевіс. Він увійшов, привітався. Погляд блукав темним, освітленим поодинокими смартфонами приміщенню, немов когось шукав. За декілька секунд погляд зупинився на Дані та Ніні Степанівні. Підійшов до них, і навис великою грізною стіною. Поміж блакитних очей гуляли червоно-помаранчеві іскорки злості та схвилюванню.

– Ось ви де, я вас шукав. Чому ви не попередили? – промовив чоловік, і присів навпочіпки.

– По-перше, про обстріл нас ніхто не попереджував, – Даня покосився поглядом на штани та голі литки, – а по-друге ти кудись зник, і не було часу тебе шукати.

– Вибачте, моя провина, – чоловік криво посміхнувся.

– Олеже, чому ти у формі? – видавила жінка.

– Я записався до територіальної оборони.

– Тато, ти в своєму розумі?! – вибухнув Даня, і вскочив на ноги, – Ти серйозно?

– Так, я серйозно. Буду Харків захищати.

– А хто нас захищатиме?

– Я відсилатиму вам гроші.

– Ви помітили, що вибухи припинилися? – вклинилася якась жінка в розмову. Даня кинув злий погляд на неї, і та винувато припала до стіни.

– Вони є, тільки далеко. Зараз ми у безпеці, – промовив батько хлопця.

– Ходімо додому, все обговоримо, – промовила Ніна Степанівна, піднялася і покрокувала до виходу. Даня з батьком переглянулися, і покрокували слідом. За ними вийшло ще декілька жінок із тяжкими сумками і дітьми.

Ноги невпевнено ступили на сухий, вкритий штукатуркою, синьою фарбою та побілкою бетон, залишивши легкий слід домашніх капців. В грудях бухкало серце, ноги тряслися, і він от-от міг упасти. Сім’я повільно піднялася на свій поверх, Олег відкрив двері квартири. Спочатку ввійшла Ніна Степанівна, за нею Даня, а вервицю закінчив батько. Квартиру враз наповнило тяжке дихання, калатання серця. Від стін відбивалися звуки шурхотіння курток і тяжкі кроки масивних берців, у яких був Олег Олегович. Вони вирішили не знімати взуття, адже половина квартири була всипана мілким битим склом. Увійшовши в кухню, Ніна Степанівна підійшла до плити, поставила чайник і всілася за стіл. Неподалік на невисокий стілець сів Данило, відкинувшись на м’яку спинку. Олег Олегович залишився стояти в проході.

– Коли ти встиг? – жінка поставила на стіл прозору, на половину повну чашку міцної кави. Чоловік підійшов, взяв її в мозолисті долоні і зробив ковток.

– Прямо перед обстрілом. Я ще й у черзі перед ТЦК стояв.

– Аж стільки воювати хтіло?

– Напевне, – він стенув плечима і зробив ковток.

– Що робити будемо? – нарешті заговорив Даня.

– Ти з матір’ю закордон поїдете, а я тут залишуся.

– Тобто?

– Хтось ж повинен захищати Україну?

– Нехай ті, хто у черзі з тобою стояв, і захищають. Ти потрібен нам. Ми без тебе не виживемо, – мовив хлопець.

– Вибач, сину, не буде так. На старість літ я не збираюсь тікати з країни, як останній боягуз. Якщо помру, то тільки тут.

– Тато, але чому… – в кутиках очей виступили краплі криштальних сліз. Одна з них покотилася блідою щокою і по кривій поповзла до низу, впала і розбилася об зімкнуті кулаки. Йому стало образливо, що через війну руйнується сім’я. Він хоче лишитися тут, захищати, доглядати квартиру, а їх відправити до якоїсь іншої країни. Що вони робитимуть без нього на чужій землі мови? – Ми нікуди не поїдемо. Я нікуди не поїду, – заявив твердо, і піднявся.

– Я розумію, що ти також хочеш бути дорослим і все таке, але зрозу-мій: зараз ти нічого не вирішуєш. Тому, будь ласка, йди збирай речі, – спокійно промовив Олег Олегович, і похлопав сина по плечу.

– Сьогодні виїхати не вийде. Я пізніше поїду на роботу, напишу тоді заяву на звільнення, і візьму відпустку за власний рахунок, щоб не відпра-цьовувати два тижні, – промовила Ніна Степанівна, встала на ноги, і підійшла до шафи. У ній виявилося занадто мало круп, щоб залишити чоловікові на перший час, поки все не стабілізується. – Любий, будь ласка, сходи в магазин за припасами.

– Добре, – чоловік випростався і розвернувся.

– Мене що, взагалі ніхто не чує?! – розізлився Даня, й гаркнув услід батькам, що вже майже зникли в коридорі. – Я нікуди не поїду. Тато, я залишаюся з тобою, – крикнув. На порозі знову з’явився Олег Олегович. З обличчя зник спокій, натомість з’явилися ноти злості, що руйнували весь зовнішній вигляд. Злість йому не пасує, пронеслося в думках.

– Я тобі вже сказав, – промовив крижаним тоном. Спиною пройшовся неприємний холодок. Хтозна, чи то був протяг із вікна, чи то через батькові слова. Даня з глухим звуком впав на стілець, і той тихо скрипнув, немов тварина в передсмертній агонії: коротко, але чітко, гостро й голосно. – Ти тут нічого не вирішуєш. Якщо я сказав, що ти їдеш з матір’ю закордон, то ти мовчки пішов збирати валізу. Зрозумів? – чітко, з нотами крижаної смерті промовив чоловік, і наблизився. В ніс ударив їдкий тютюновий аромат, від чого хотілося відвернутися, але не вийшло – страх скував тіло настільки сильно, що він навіть ворухнутися не міг. Даня повільно кивнув головою. – Як би ти сильно не хотів бути дорослим, ти ще мала дитина, і повинен слухати батьків. Хоч ти сьогодні і вчинив, як справжній дорослий, але один вчинок ніщо не значить. Зрозумів? – Даня ще раз кивнув головою. – А тепер йди збирайся. Часу до вечора, максимум до ранку.

Олег Олегович розвернувся і покрокував до виходу з кухні. Вслід знову захотілося щось крикнути, але Даня придушив це бажання, і засунув його глибше в сраку, бо це зробив би батько, тільки набагато гіршим методом. Всередині бурлила образа на батька, що, вважай, викинув власного сина у невідому країну, на матір, що не підтримала, а найголовніше на сусідів, що розпочали війну. Але їм його образи до одного місця. Їм усе до одного місця, бо покласти такий великий болт на всілякі домовленості можуть тільки дурні. А дурним образи до одного місця. Хлопець піднявся і поплентався до себе в кімнату.

Десь вдалині досі чулися вибухи. Монотонне: «Бух. Бух. Бух» просочувалося крізь розбите вікно. Обійшовши чергове коло, хлопець сів на ліжко, вперши лікті в ноги, і свердлив поглядом ковдру, якою було забите вікно. Як виявилося, не все скло вилетіло, а тільки в його кімнаті. «Пощастило, – з нотами іронії думав Даня, – але якої бісової матері тільки в моїй кімнаті вилетіло вікно?» – додавав подумки, і хотів було плюнути на підлогу, але схаменувся, і просто обезсилено видихнув. Підлогу досі вкривала мілка розсип скла. Кожен неакуратний, гострий, прозорий шматочок скла виглядав як маленький діамант, що загубився не в шахті, а на коричневому килимі, речах на стільці, шафі та підвіконні. Деякі кристалики переливалися в поодиноких промінцях зимового сонця, що просочувалося крізь дірки, зроблені мишами. Глянувши на них, погляд мимоволі впав на найближче скло, в голові промайнула думка, що треба позамітати. З великими труднощами Даня піднявся на ноги і почовгав на кухню за віником. Дорогою пройшов батьківську кімнату, і почув розмову матері з кимось по телефону. Стишив крок і припав до стіни, сповільнив дихання і підслуховував. З цього місця він чув розмову не повністю, обривками, але її вистачало щоб скласти цілу картину:

– Це повний пиздець, – говорила матір, і шмигнула носом.

– Люба, все буде добре, – заспокоював хтось по іншу сторону слухавки.

– Ні, мамо, не все. Олежа відправляє нас до Німеччини, до його сестри. Що ми там робитимемо? Будемо полуницю збирати, чи пиво варити?

– Ви біженці… не хвилюйся… приводу… не дасть вам засумувати.

– Думаєш? – вона ще раз шмигнула носом, – Вона нас із Данею не сильно любить.

Хлопець задумався: які в них є родичі в Німеччині, і яка скотина його вже не любить?

– Доведеться, – прозвучало жорстоко, і запала тиша.

– Вибач, мені потрібно збиратися, – промовила Ніна Степанівна, і по звуку він зрозумів, що піднялася з ліжка, – я пішла далі збиратися. Ввечері ще раз подзвоню.

– Добре, біжи люба.

Даня відсахнувся від стіни, немов ошпарений, побіг на кухню за віни-ком та повернувся назад у кімнату. Невже його матір також не хоче їхати? Тоді чому вона промовчала, коли батько казав про втечу за кордон? В голові роїлося стільки питань, але жодної відповіді не знаходилося, як би сильно не напружував мозок.

Війна не приходить одна. За війною завжди підтюпцем іде щось набагато гірше, страшніше. І це щось вже остаточно доб’є, якщо цього не зробила війна. Але що це, задумувався, поки підмітав підлогу від уламків скла. Руйнування? Смерті? Проблеми, з якими важко жити, будь то психічні чи фізичні? Саме у його будинок війна увійшла крізь розбите вікно, принесла не тільки невимовний страх за своє та життя рідних, не тільки подряпини на долонях, а й щось гірше. Початком стало те, що батько відправляє їх до іншої країни, хоча він обіцяв, що не покине. А тут взяв – і покинув, наче дитина зламану ляльку. А що буде далі?

Він змів залишки скла у совок і виніс все у смітник на кухні. Знову сів на ліжко, і свердлив поглядом підлогу. Руки тряслися, долонями тяглися довгі, тоненькі порізи, пучки пальців вкрилися бордовими плямками крові. Тіло на долі секунди здригнулося, неначе від удару. Серце припинило битися, з легенів вийшло останнє повітря. Перед очима постав образ скривавленої, спотвореної постаті, що прискіпливо дивилася на нього порожніми очами. Він на мить коротко пискнув, і немов прокинувся. З очей впала легка туманна плівка, думки перенеслися в хмари, а на душі стало так спокійно, як ніколи раніше. Ця постать, що на мить промайнула перед очима, була з якогось непопулярного фільму жахів з середньою оцінкою нижче двох. Даня різко піднявся на ноги і підійшов до столу, натягнув навушники на голову і запустив ноутбук, зайшов у одну із завантажених програм і набрав знайомий контакт. Фронтальна камера ледь не одразу ж увімкнулася, і на екрані висвітилася згорблена постать в сірих спортивних штанях, чорній футболці. Волосся скуйовджене, в окремих місцях стирчало голками, а в деяких – рівно лежало, як чуприна ботаніка. На обличчі застигла гримаса німого спокою, лиш око, яке сіпалося, видавало справжні думки, те, що він сам від себе ховав глибоко у підсвідомості. Через довгі секунди хтось підключився до виклику. Поруч з’явилася дівчина, яка, по виду, сиділа за письмовим столом. Чорне, густе волосся зібране у високий хвіст спадало з плеча, очі неприродно виблискували у світлі лампи, яка світила прямо на неї, немов на підсудного; обличчя намагалося видавати тотальний спокій, наче нічого не сталося, кутики вуст підняті догори у легкій, але такій вимученій посмішці.

– Привіт, – нарешті промовила вона, і помахала рукою перед монітором, – Як ти? Все добре? Всі живі?

– Привіт, все добре, а ти як?

– А по мені не видно? – Даша нервово захихикала, і відкинулася на спинку стільчика, склавши руки замком на животі.

– Все настільки жахливо?

– В точку.

– Ви будете виїжджати з країни? – запитав буденним тоном Данило, і зник із поля зору камери. Підійшов до шафи в кутку кімнати і почав витягати деякі речі, потім пішов по стільця і дістав запилену дорожню валізу, отряхнув і жужмом закидав речі.

– Ні. До баби в село.

– Пощастило. Батько Мене з мамою кудись відправляє. Наскільки зрозумів, до Німеччини.

– Країна пива та сосисок. Незвичайно романтичний вибір, – намагалася пожартувати Даша. Вийшло невдало.

– Згоден, – він запхав ще одну футболку, і підійшов до столу. На стільці поруч досі стояла гора книг із різнокольоровими обкладинками і лампою на них. Як вони не впали від ранкового вибуху – загадка. Даня нагнувся, відкрив шафку і витягнув упаковку з олівцями, фарби, пензлі, альбоми й скетчбуки і склав усе на стіл. Дівчина мовчки спостерігала. – Я не хочу нікуди їхати, – нарешті промовив.

– Тоді чому не залишишся?

– Я намагався це тату сказати, але він тільки нагарчав, і відправив речі збирати.

Зробивши крок у сторону, щось неприємно впилося в ступню. Він тихо зашипів і ввалився на ліжко, повернув ступню ближче і помітив маленький лискучий шматочок скла. Нудотна грудка підступила до горла, і вміст нічного сніданку норовився вийти назад на волю. Швидко витягнув, і викинув той шматочок скла в інший куток кімнати, дострибав до поличок, знайшов там пластир і заклеїв рану. Пальці досі були червоними від власної крові, і перед очима постав образ тієї самої скривавленої особи.

– Може завтра зранку пройдемося наостанок?

– Добре. Я тобі тоді дещо скажу завтра.

– Що саме?

– Завтра дізнаєшся, – вона сумно всміхнулася, і промовила: – Вибач, мені потрібно також речі збирати.

– Добре. Тоді щасти, і бережи себе.

– І ти.

Дівчина вийшла з чату, і Даня знову залишився наодинці зі своїм відображенням. Спиною пройшовся морозець від свого зовнішнього виду, тому поспішив вийти слідом, і завершити відео виклик. Закинув останні потрібні речі до сумки, взяв ноутбук із сумкою та вийшов із кімнати, зачиняючи. Коли знову туди повернеться Даня не знав, навіть думати не хотів, адже в його маленький безпечний острівок також заглянула війна. Значить той острівок не такий вже й безпечний. Сумку залишив неподалік вхідних дверей, а сам пішов у вітальню, на телевізорі увімкнув новини а сам залип у якійсь грі.

– Я пішла, – крикнула матір і вийшла з квартири. Даня крізь музику в навушниках нічого не почув, тому не відреагував.

Взимку зазвичай темнішає швидко. За вікном стелилися довгі чорні поля з поодинокими тьмяними точками світла, що росли в просторі. В новинах усіх попросили завішати вікна щільною тканиною, і більшість людей, як слухняні цуценята, завішали вікна ковдрами та іншим дрантям. Лиш поодинокі вікна горіли так само яскраво, як і до початку повномасштабного. Крізь прочинене вікно на кухні входило свіже, прохолодне повітря з нотами жаху. Він сидів у вітальні, листав новини. Поряд на дивані лежав відкритий альбом із дивакуватим монстром посеред білого аркушу, на ньому мирно покоївся простий, гострий, немов голка, олівець.

З моменту, як Ніна Степанівна поїхала на роботу, минуло декілька годин, і вона вже давно повинна була повернутися назад. Але її досі не було. «Дивно, – вже вкотре пронеслося в голові, – може сталося щось? Вона б набрала», – щось нудотно-неприємне ворушилося в животі, давило своєю масою, змушувало думки роїтися.

Диктор на телевізорі на мить затих, час, здавалось, зупинився. Запала підозріла тиша – така, яка буває перед чимось жахливим, перед сильною бурею, перед штормом на морі. У повітрі літали крихкі, ледь вловимі ноти спокою, яких так не вистачало розуму. Телефон зненацька ввімкнувся, і на екрані засвітився татів номер.

– Привіт, – промовив у слухавку, – Все добре?

– Дань… – голос дрижав, здавався набагато вищим, ніж повинен бути. Хлопець напружився.

– Все добре? – повторив із надією в голосі. У повітрі замість спокою з’явився невимовний, крижаний жах, що сковував легені, безжалісно вибивав останнє повітря.

– Майже, – ледь видавив Олег Олегович. Голос вирівнявся до неприродно спокійного. Він глибоко вдихнув, видихнув, а потім іще раз, і ще.

– Тату, не тягни кота за хвоста, будь ласка.

– Мама…

– Що мама? – тіло напружилося. Даня сів рівно, вперся ногами у підлогу, а вільною рукою – в край дивану. Кінцівками пройшовся розряд, кожен палець трясся, неначе він випив декілька літрів кави перед цим.

– Її не стало, – нарешті промовив чоловік.

– В сенсі не стало? Це жарт якийсь? Тато, не жартуй так, будь ласка.

Щось глибоко в душі казало, що це не жарт, але він не давав цим думкам заполонити голову. До останнього наївно сподівався, що це тупий батьків жарт, і він зараз скаже, що мама вже під під’їздом чекає на нього із сумками. Але тиша по ту сторону телефону давила, переконувала в неправоті своїх думок.

Невже вона дійсно померла?

– Тато, це ж жарт? – голос прозвучав вище, чим хотілося.

– Ні, сину, на жаль, не жарт.

Серце гулко калатало в грудях, дихання сперло, а в кутиках очей зібрався кришталь сліз. З рук вислизнув телефон, і впав на м’яке бильце, а звідти з тихим грюкотом прямо на підлогу. Краєм ока помітив тріщинку в кутку екрану, але не надав належного значення. Тіло затряслося в конвульсіях і полетіло разом із телефоном на підлогу. У грудях виросла порожнеча, і на якусь мить в голові промайнула думка, що він помер. В цю мить він нічого не відчував: ані болю в тілі, ані порожнечі, ані гарячих сліз що стікали щоками, немов із водоспаду. Нічого.

Але це був тільки початок.