Головна героїня

Сергій завжди знав, що хоче грати в театрі, і тоді, коли вступав на театральне проти волі батька, і тоді, коли на четвертому курсі грав в аматорському театрі другорядні ролі. І навіть тоді, коли його найкращий друг Ванько став айтішником, заснував свою фірму і запрошував його до себе помічником, мовляв, «усе навчишся згодом», Сергій твердо знав, що він гратиме в театрі, а не стукатиме по кнопках клавіатури. І навіть тоді, коли непередбачувано помер батько, а мама кликала до себе в райцентр і погрожувала зі слізьми, що і вона скоро помре від самотності, Сергій зміг знайти в собі сили, і залишився в Києві, щоб грати на сцені. Він знав точно, що його зарплати не достатньо, щоб купити свою квартиру в столиці, її не достатньо, щоб подорожувати світом, допомагати фінансово мамі, але він не міг зрадити своїй мрії.

Занадто довгим та тернистим був той шлях: в шкільні роки, коли однокласники гуляли ввечері в парку та кав'ярнях, ходили на танці і на концерти, Сергій тричі на тиждень відвідував акторський гурток. І зовсім не тому, що мама так сказала, відвела і примусила ходити. Навіть навпаки, мама просила більше часу приділяти навчанню, бо з цим у Сергія якось не склалося. Вчителька музики сказала, що він просто народжений для сцени і відвела його будинок творчості для дітей та юнацтва, записавши відразу на два гуртки – акторська та ораторська майстерність. Але з часом Сергій зрозумів, що всього не встигне, колись потрібно робити і алгебру з хімією, тому зупинився на акторстві. Точніше, не зупинився, а повністю заглибився, провалився з головою. Дійшло до того, що слова до деяких вистав писав сам, щоб краще вжитися в ролі. І, можливо, з часом він залишив би і цей гурток, бо посиденьки з друзями здавалися часом цікавішими, а ЗНО вимагало більше часу, якби не з'явилася на їхній сцені новенька. Аня, здавалося, могла зіграти будь-яку роль відразу, навіть без репетиції. Та і грала вона тільки головні ролі, бо завжди затьмарювала всіх інших. І, можливо, б Сергій і не звернув на неї уваги, ну така собі, майже звичайна дівчина, кучерява, з двома ямками на щоках, завжди посміхається і грається зі своїми окулярами, якби їх не поставили на головні ролі в одну п'єсу. І, можливо, б це була собі звичайна гра і звичайна п'єса, якби не звалася вона «Ромео і Джульєтта», і саме він, Сергій, мав грати безстрашного Ромео, а Аня мала бути його коханою, такою ж відважною та закоханою.

‒ Ви маєте бути безмежно закохані! – вигукувала кураторка Ліза Олександрівна, завжди повна енергії та драйвових ідей.

І в цю мить Сергій задумався, що не зможе грати в цій п'єсі, якщо і справді не відчуватиме чогось подібного. Ввечері вони гуляли вечірнім містечком, кидали камінці з мосту в ставок, сиділи на лавці в місцевому парку, обговорювали останні новини культури, а потім, коли губи уже тремтіли від холоду, пили каву в затишній кав'ярні, де палахкотіли дрова в каміні і романтична атмосфера спонукала до заборонених думок.

‒ Аню, чому ти раніше не ходила на гурток? – Сергій розвіяв мовчання, коли поміж ковтками кави Аня зупинила свій погляд на морквяному тортику на вітрині .

‒ Не знаю, мама не хоче, щоб була актрисою… Каже, цим на життя не заробиш, це якась непристойна професія і все таке.

‒ А ти?

‒ А що я, мама хоче, щоб я в медичний…, перечити мамі не можу…

‒ У тебе так гарно виходить грати на сцені, ти в душі швидше актриса, ‒ Сергій не міг приховати захоплення вродженою граційністю та пластичністю, перевтіленнями на сцені та жіночністю Ані.

‒ Дякую, я знаю, але…

‒ Ми маємо грати закоханих, потренуємось? ‒ випалив Сергій жартома, торкаючись холодної Аніної руки, яка миттю здригнулася.

Аня зашарілася, звільнила руку, почала протирати яскраво-блакитною серветкою скельця своїх окулярів в чорній оправі. Сергій замовив по шматочку торту. Пильно та пристрасно глянув на Аню.

‒ Без окулярів ти інша…

‒ Краща, чи гірша?

‒ Просто інша, ти гарна завжди…

Ця затишна кав'ярня в їхньому райцентрі була для них місцем теплих слів і поцілунків, місцем зізнань і обіймів, місцем, де можна бути собою, не грати. Вони не боялися прискіпливих очей і поглядів з ноткою докору. Ті нестримні почуття, які наповнювали душі, неможливо було тримати в собі, заполонити, заховати. Після уроків вони грали на сцені двох закоханих, які померли заради свого кохання, а після репетицій та вистав довго гуляли містечком, чи пили каву з молоком, щоб зігріти і так розпечені душі.

В травні репетицій стало менше, спілкування більше складалося з коротких повідомлень у вайбері, оскільки навчалися Аня з Сергієм у різних школах, а жили в далеко віддалених районах райцентру. Сергія це не влаштовувало, але він поважав вибір Ані.

А одного дня вона зникла, раптово. Просто зникла, і все. «Абонемент тимчасово не може прийняти ваш дзвінок», ‒ казав мобільний, а Сергій був ладен розбити його за таке знущання, несправедливість та біль. Він не вірив, що Аня просто так не відповідає, вимкнула телефон. Їм було так добре удвох, у них так багато спільного – обоє люблять мистецтво, читають сучасну прозу і в захваті від театру. Сергій не міг знайти собі місця, часом, хвилювався так, що не спав до ранку, а потім стомлений і сумний мов мара ходив вулицями містечка, якими колись блукали з Анею, і шукав її погляд. Знав, що вона навчається в одній з районних шкіл, але не наважувався отак почати шукати її коридорами навчальних закладів. До ЗНО готуватися не було ні сил, ні бажання, єдине, що змушувало – мрія вступити на театральне. І це залишилося незмінним, незважаючи на те, що ця весна принесла гіркоту і якесь розчарування чи то в людях, чи то в житті. Але Сергій не здавався. Вступ до університету імені Карпенка Карого був не таким солодким, як хотілось би, бо від Ані не було жодного знаку, але, однак, це було своєрідним здійсненням мрії, не радіти не міг.

Тепер, коли з того часу минуло більше десяти років, Сергій встиг змінити декілька театрів, зіграв десятки ролей, мав кілька недовготривалих стосунків, побував у більшості європейських країн з гастролями, ні на мить не шкодував, що пов'язав своє життя з мистецтвом. Коли був призначений режисером, то взагалі з головою поринув у театральне життя. Мама часто телефонувала і зі слізьми кликала до себе, або ж просила онуків, дорікала, що складно жити самій в пустому велетенському будинку. Але Сергій був повністю поглинений театром, і намагався не «зростатися» з героями, яких грав, як тоді в одинадцятому класі. Він з гіркотою згадував той час, коли одного дня Аня перестала відповідати, не міг повірити, що вона зовсім його забула і щиро бажав, щоб вона була щаслива десь там, хай і далеко від нього. Тепер він був головним режисером у театрі, де працював останні чотири роки. І особливо боляче було, коли довелося втілювати ідею директора ‒ поставити виставу за мотивами «Ромео і Джульєтти». Актор на роль Ромео знайшовся відразу, а Джульєтти ніхто не міг зіграти так як Аня, тоді, багато років назад. Сергій не міг не згадувати, не порівнювати, не страждати.

‒ Ви маєте бути безмежно закохані! ‒ вигукував Сергій до акторів, як колись йому на гуртку Ліза Олександрівна, намагався показати пристрасне захоплення, хоча давно уже не відчував нічого подібного. Не те, щоб він розчарувався у коханні, але воно втратило для нього суть, і якщо і були в його житті якісь стосунки, то недовготривалі, так, щоб не «зростися з роллю». Чи то він і досі відчував страх, що завтра її телефон скаже «абонемент тимчасово не може відповісти на ваш дзвінок», чи то не міг відкрити серце для когось іншого. У пошуках героїні на головну роль у нього вже горів мобільний від дзвінків усім знайомим, але жодна з запропонованих претенденток не задовольнила його вимог.

Через місяць невдалих пошуків та прослуховувань, Сергій сидів у розпачі в своєму кабінеті, як раптом у двері хтось постукав. Симпатична пані років тридцяти знервовано поправляла окуляри і зніяковіло відводила очі.

‒ Слухаю… ‒ Сергій пильно оглянув відвідувачку, і ніби вогонь обпалив усе тіло. То була Аня! Він не вірив своїм очам, і думав, що це якесь марево. Аня, така ж худощава, з кучерявим волоссям, двома глибокими ямками на щоках, помітними навіть без посмішки. Тільки тепер її волосся було якогось іншого відтінку, а окуляри не в чорній, а фіолетовій оправі. Сергій встав, потім знову сів, намагаючись побороти хвилювання, відсунув стілець, щоб Аня могла сісти. Розмова якось не складалася. Аня мовчки кидала жагучий погляд, Сергій запитально піднімав голову, потім відводив очі, дивуючись пломеніючому вогню, який почав обпікати зсередини. Йому стало ніяково, бо, очевидно, він розчервонівся, і від того запалу жодне слово не зривалося з вуст. Поворушити язиком було тепер найтяжчим завданням. Та і що запитувати, про що говорити? Так багато часу минуло, таким несподіваним було зникнення і таким загадковим повернення.

‒ Я…

‒ Так, Аню, я тебе впізнав…

‒ Пробач…

‒ Та, напевне, так було правильно… чи потрібно…

‒ Ні, так було потрібно моїй мамі. Я не могла перечити…

‒ Ти нині лікарка?

‒ Так…

‒ Чудово…

‒ Немає нічого чудового, ‒ Аня встала зі стільця і, стоячи, знервовано продовжила, ‒ я… хочу грати…

Сергій теж встав, але згодом знервовано сів.

‒ А мама? – без жодної іронії, але з сумом в голосі повів Сергій.

‒ Немає мами…

‒ Вибач… Тепер тобі можна грати в театрі? – ледь чутно продовжив Сергій.

‒ Якщо дозволиш…

‒ Джульєтту?

‒ Якщо з тобою…

‒ Моє серце вилітає з грудей, мені складно зараз приймати рішення, складно навіть стояти поряд з тобою, складно ловити твій погляд, я… ‒ Сергій скоромовкою випалив на одному диханні все, що зібралося в душі.

Почуття були сильніші прихованої образи та болю. Забулися безсонні ночі у пошуках коханої, слова «абонемент не може відповісти на ваш дзвінок», прошита тілом недовіра до жінок і зневіра впереміж з нестримним бажанням побачити знову. Вмить забулися ті роки очікувань і марних сподівань, пошук у кожному обличчі тієї посмішки, від якої холоне в грудях, того погляду, який пропалює наскрізь.

І вони грали, як тоді в одинадцятому класі, «зрослися» з роллю, піддалися бажанню і геть відкинули турботи, які досі розлучали їх. Аня переїхала з Івано-Франківська до Києва (свого часу мама сприяла її вступу в медичний університет, а потім допомогла з роботою), Сергій просто грав. Гра була його життям, його буттям, його суттю. Грав тільки Ромео, грав тільки на сцені – життя зіграло з ним одного разу, випробувало на міцність і знову повернуло до дійсності. Його дійсністю була Аня, в житті і в театрі, дійсністю, з якою він «зрісся» ще тоді в одинадцятому класі і якої більше не хотів втрачати.