Те, над чим він думав

У холодний листопадовий день густий туман залив усе місто. Люди невпевнено ходили у ньому, ховали долоні в кишенях й щосили притуляли руки до тулуба, немов намагались зігрітись від обіймів з самими собою.

І цими ж вулицями ішов Тарас, одягнутий у теплу зимову куртку, загорнутий у шарф, шапку та рукавиці . Через туман він не міг роздивитись багато речей, що були в далині, тому думав про те, як найкраще провести свій час під час обідньої перерви та після роботи.

Пройшов день. Туман розвіявся, і десь під вечір почав падати сніг, потім заревіли вітри і почалася хурделиця. Тарас ішов тим самим самим маршрутом, що й зранку. Його зір був обмежений площиною доріг й тротуарі, що відбивали білосніжне світло, його тіло дрижало від холоду ззовні. Він намагався проаналізувати нерадісне, гнітюче становище на роботі, як він може допомогти своїм колегам, але швидко стомився від таких думок, потім просто дивився на тьмяні силуети дерев за ліхтарями і прискорив крок.

Після того, як Тарас, зачинив двері, обережно роззувся, зняв одяг і відкинувся на спинку крісла на кухні, він вирішив заплющити очі, відволіктися від вечірніх клопотів хоч на пів годити. І раптом хтось грюкнув у двері. Його обличчя пересмикнулось. Кілька секунд він з усією вірою гадав, що може цілком позбавитись від цього клопоту, якщо ще хвилинку побуде у нерухомому стані. Але грюкіт повторився. Тоді він підвівся, із останніми жаринками наснаги, чи то для блефу, чи для розваги, шалено прокрутив циліндр замка, кожний з трьох обертів прозвучав, як постріл. Потім штовхнув двері вперед.

Перед ним чоловік, нижчий за нього. Він був одягнутий у чорний костюм, коротке каштанове волосся спадало на круглу голову.

На місці лівого ока були складки шкіри.

— Привіт, Тарасе. Це я, Андрій. Вибач, що потурбував тебе. Можна я зайду? — сказав чоловік.

— Так, заходь, Андрію. — Тарас відступив від порогу, і дав йому пройти.

— Дякую.

Тарас провів Андрія до кухні. Андрій відсунув стілець і сів на нього. Потім Тарас налив воду в дешевий електрочайник і поставив його закипати, сів справа від Андрія, за сусідню коротшу сторону столу, склав руки у кулаки та поклав їх передпліччями на стіл. Андрій був ліворуч від нього й дивився своїм неушкодженим оком.

— То чому ти завітав до мене? — запитав Тарас.

— Я вирішив повернутись до цього міста. Досить з мене того… що я пережив. — сказав Андрій.

Вода в чайнику тихо шипіла. Тарас за звичкою закинув ногу за ногу та відкинувся на спинку крісла. На його обличчі промайнула лукава посмішка. Кожного разу, коли життя підкидує нові клопоти. Але потім він глибоко вдихнув, по-серйозному звів брови і знову присунувся тілом до стола.

— І що сталося з твоїм оком? — запитав Тарас.

— Я не хочу говорити про це — сказав Андрій.

— Що сталося з твоїм оком, Андрію? Навіть не думай казати відмовки.

— Які ще відмовки?

— Не пригадуєш, як продавав квартиру своїх батьків, переїжджав до Львова? Ти не збираєшся повертатись до міста. Не пригадуєш те, як писав пів року тому, казав, що все йде, як планувалось? І тепер ти без лівого ока. І як щойно прийшов до мене в одних штанах і піджаку, хоч на дворі лютий мороз? Що ти не хочеш сказати мені, Андрію?

Вода в чайнику бурхливо кипіла, але він був несправним і не збирався зупинятися.

— Стій… дай мені просто пояснити… — сказав Андрій.

Тарас відвернувся й підвівся зі столу. Підійшов до чайника, що досі невгамовно булькотів і виключив його.

— Можеш казати. — витиснув з себе він.

Він відкрив дверку, і витягнув з полиці френч-прес. Насипав туди чаю і подивився на чайник. Потім розвернувся на Андрія, й свердлив його поглядом.

— Що? — запитав Андрій.

— Та нічого, окріп просто ще загарячий для чаю. Можеш розказувати, в нас і так багато часу.

— Ось для чого я сюди приїхав. Дивись, в одній із "заброшок" тут є одна схованка, яку я зробив ще в шкільні роки. Тоді я був.. не дуже розумний і залишив у ній багато слідів: як своє фото, автобіографію та все інше. І я хочу все це прибрати. То як допоможеш мені?

— Добре, допоможу. — Тарас розвернувся назад до чайника, залив френч-прес кип'ятком і накрив його кришкою. — Твоя мета здається зрозумілою та логічною, зважаючи на те, чим ти займався.

Тарас витягнув з сервізу ложку, обернув її руків'ям вперед і легенько штовхнув ним два рази плече Андрія.

— А твоє існування видається справжнім, хоч ти й мав би бути в бурульках, якби йшов до мене крізь таку заметіль без пальта чи куртки. Але нехай.

— Щодо цього. — Андрій зімнув матерію свого піджака біля лівого плеча — я забув своє пальто у маршрутці, і в мене немає часу, щоб спробувати його повернути.

Тарас підвівся, взяв дві чашки й налив у них воду.

— Ти певно стомився, не хочеш води?

— Так, якщо можна.

Тарас поклав одну чашку перед Андрієм, а з другою сів за стіл сам. Обоє дивились один на одного, потім випили воду до дна.

— Ти завжди був цікавим, Андрію. З усього нашого класу, з усього корабля шкільного суспільства, що йшов до дна, ти єдиний був серйозним… як капітан. Ти ж дослужився вже до капітана, чи не так?

— Хіба що до піратського. — Андрій затулив своє ліве око долонею й посміхнувся.

Тарас посміхнувся у відповідь.

— Що ж, мабуть, чай вже заварився, піду наллю його нам.

Він взяв френч-прес, і підійшов до Андрія.

— Чекай, а чому кружка досі повна води?

— Що? Дивись ось, зараз я її вип'ю. — Андрій схопив її вушко й швидко перехилив.

— Що ж, спробуймо таке. — сказав Тарас — Я наллю тобі чаю, і ти будь-як, але мусиш вилити з чашки хоч третину. А я заплющу очі, і рахуватиму до десяти.

— Раз.

— Два.

— Чотири.

— П'ять.

— Шість.

— Сім.

— Сім.

— Вісім, дев'ять, десять. Усе, дивлюся.

Андрій стояв, з перевернутою чашкою, і з усієї сили тряс нею. І як тільки Тарас побачив у ній смугу чаю, він повністю вилився на підлогу.

— Що ж, продовжимо наше дослідження. — Тарас знову налив чай в Андрієву чашку. — Але тепер я вийду з кухні й зачиню двері.

— Для чого робити цю дурню? Стій! Я все тобі розкажу. Тільки не думай зачиняти двері!

Тарас продовжував іти, вийшов у коридор і взявся за дверну ручку. Андрій, побачивши це, підбіг до дверей й вчепився за ручку з протилежного боку.

— Не закривай мене тут!

— Чому ж? В цих дверях немає замка. — сказав Тарас і потягнув на себе.

— Стій! Дай мені пояснити!

Тарас послабив хват, і легенько штовхнув двері вперед, щоб ті прочинилися навстіж всередину кухні.

— Знаєш, в старі-добрі часи ми не хотіли нічого пояснювати. Після школи пішли протилежними шляхами і, якщо пощастить, бачились один раз на рік. І все одно ні про що не питались. Але час минає, і я, дізнавшись про наслідки своїх минулих вчинків, тепер ставлюся більш обережно до того, щоб щось ще зробити. Тож, якщо ти довіряєш моїй допомозі, довір мені свої таємниці. Я хочу знати, кому й для чого допомагаю.

— Але й ти розбазікався! Чуєш!? Я помер, але досі живий. Ось ким я є.

— Що ж, цього мені досить. Що ж, тепер ми можемо сісти за стіл та обговорити все, що є насправді.

Двоє давніх знайомих знову сіли за стіл, для зручності чаювання поруч, за одну сторону столу. Розмова не збиралася затихати. Тепле, помаранчеве світло досі світило на кухні, набагато довше, ніж у звичайний вечір. За весь час вони встигли випити три заварки чаю і розповісти один одному про все, що сталося з часів їхньої останньої розмови пів року тому, а також більшість, що до того приховували.

— До речі, ти пам'ятаєш? Про мене згадували десь так 3 місяці тому? — запитав Андрій.

— Десь місяць тому мені сказали, що ти пропав безвісти. Я вже був зрадів, що ти повернувся.

— Добре. Хай буде так. Моє тіло все одно не повернути додому.

— Отже, — сказав Тарас. — ти міг впливати на цей світ лише, якщо людина, що пам'ятала тебе, дивилась, як ти це робиш?

— Вперше це сталось, коли я зустрів свого наставника у Львові. Більшість мене навіть не помічає.

— Тоді як ти зміг постукати в мої двері. Я ж мав бачити, як ти це робиш.

— Не знаю, я гатив по них десь півгодини, поки ти не відчинив.

— Пів години? Дивно, мені здавалось, що ти стукав лише кілька разів. Мабуть, тоді я просто згадав про тебе. — сказав Тарас. Радість, що з'явилась від дружньої розмови, знову спала з його обличчя.

— Отже, щоб твоя душа могла знайти спокій, я мушу вбити її в цій формі. — сказав Тарас.

— Ну, все сходиться на цьому.

— А зберегти ті речі зі схованки — це твоя остання воля?

— Саме так.

Тарас взяв свій смартфон і глянув на нього.

— Що ж, за кілька годин почне світати. Мені потрібно відпочити. Двері я не закриватиму. А поки що дочекайся світанку. Ти ж зможеш мене раптом що розбудити?

— Думаю, що зможу.

Тарас вийшов з кухні й прийшов до своєї кімнаті. На столі був неприбраний безлад. Але цього разу він змирився із ним, ліг на ковдру застеленого ліжка. Йому краще не засинати міцно, бо на цілий наступний день буде боліти голова. Він почав думати над тим, як йому встигнути прийти на роботу. Але зрозумів, що робота для нього тепер не важлива, тому перестав думати. Він ніколи раніше не почував себе таким виснаженим.