Розділ 3. Печатка Соломона

Чорне місто губилося за обрієм. Зі сходу на захід стелився густий туман, що ніколи не танув – навіть посеред літа. Цегляні будинки, дерев’яні хати, кам’яні маєтки витріщалися на всі боки порожніми очницями брудних вікон. Над сценою суцільного занепаду нависала чорна башта наглядача. Одна з тих, що була збудована ще до Великої присмеркової війни та, всіма полишена, простояла сотні років.

Як завжди, за Межею її зустрів інший світ, що жив за власними законами: незбагненними й часто жорстокими. І чим ближче до Епіцентру, тим жорстокішим він ставав. Могутні химери, смертельні аномалії, небезпечні атефакти. Не кожен відчайдух наважувався пірнати так далеко: надто високим був ризик підчепити посмеркову хворобу, зустрітися з потужними монстрами чи отримати смертельне ураження черговою «м’ясорубкою». Найгірше, що аномалія-вбивця виглядала, як прозорий кисіль, і завчасно помітити її – украй важко. За Межею світ був непередбачуваним і ворожим до гостя. Навіть звичні закони буття тут могли діяти інакше. Єдине, що лишалося незмінним, – це сила тяжіння (і та не всюди). У найсильніших зонах викривлення навіть час міг іти інакше, сповільнюватися (майже застигати) чи раптово пришвидшуватися, а простір втрачав зрозумілу тривимірність. Те, що здавалося близьким, насправді було за тисячі кроків, а більш-менш стабільні орієнтири (озера й ріки, напівзруйновані парки, порожні селища) полюбляли перескакувати з регіону в регіон. Ходити за Межу наважувалися лише такі як вона – непрощені. Навчившись виживати в цьому дивному світі, ховатися від химер та уникати аномалії – вона отримала чималий заробіток, визнання в сумнівних колах і популярність у замовників. Однак, у Чорне місто ніхто й ніколи не пірнав. 

З першого ж погляду ставало зрозуміло чому. Річ, звісно, не в лиховісній назві. Чорне місто. Чорноборія. Його назвали так через родовище чорного каменю, що в давнину видобувався в південних кар’єрах. Саме тут, у примістках Чорноборії трапилася наймасштабніша в історії катастрофа. Ні, радше магічний геноцид. Великий вибух. За одну ніч багатомільйонне місто вимерло, а містяни перетворилися на соляні стовпи. Ті кілька десятків, яким удалося втекти від руйнівної хвилі, згодом здичавіли й мутували: стали першими жертвами присмеркової хвороби. Першими химерами. І це був лише початок. А далі – славнозвісна ланцюгова реакція по всіх родовищах сахми та народження Пітьми. Перша Велика ніч, що покрила всю земну кулю.  І хоча трапилося це аж триста років тому, народжений Великим вибухом туман досі висів над Чорноборією, наче свідок страшної пошесті, людського лицемірства і безмірної жадоби влади. Найвідоміша аномалія посмеркового світу. 

Безперечно, ніхто не був покараний за знищення Чорноборії. І ніхто не пояснив, що саме тут сталося. Чи то був невдалий експеримент? Жертва в ім’я науки та величі імперії Кріо? Лічи з Ложа відкараскалися від усіх звинувачень тоді вже незалежної та чудом уцілілої Оратанії. Спеціальна комісія не знайшла ознак магічного злочину, справу було закрито. 

– То все почалось звідси? – пробурмотіла Ашула, швидко оглянувши мертве місто.  – Чи ти був тут, брате?.. 

Поправивши нікаб так, щоб чорна тканина повністю прикривала нижню частину обличчя, Ашула побігла порожніми вулицями до ледь помітної вдалині чорної башти. Туман плутався під ногами, ліз в очі, чіплявся за сорочку й шаровари. Вона ледве бачила витягнуту вперед руку з крисом. Хвилясте лезо магічного кинджала миготіло блакитним світлом.

Минувши статую Діви, Ашула сповільнила крок. Спинилася й глянула на крилату дівчину в довгій білій сукні. Серце занило від туги. Їй раптом пригадалося свято і великий храм у рідному місті: весела юрма сусідів у своїх найкращих шовкових сукнях, похід разом з батьками й братом на світанні молитися до водоспаду. Згадалося, як мама довірила їй нести лампадку зі Святим вогнем. Усю дорогу додому вона страшенно хвилювалася, щоб річковий вітер не задув крихітне червоне полум’я. 

Ашула склала три пальці разом, торкнулася чола і низько вклонилася Блаженній. 

– Благослови мої діяння, даруй свою безмежну милість і допоможи… допоможи мені нарешті, молю тебе, Мати!  

Звісно, статуя богині лишилася непорушною і німою, вона просто стояла на чорному п’єдесталі, широко розкинувши барвисті крила. Іноді Ашула сумнівалася, що богиня чує її молитви, а якщо навіть і чує, то чи має час для непрощенної доньки. Хіба допомагає Діва тим, чиї руки в крові й чия совість нещира.  

Ашула позадкувала від статуї, наче справді боялася розгнівити богиню, стрімголов понеслася до чорної башти (значно меншої копії сестри зі славнозвісної магічної столиці), усіма нитками душі відчуваючи її наближення. Цей велетенський магічний релікт, що в давні часи виконував оборонні функції, давно втратив свої сили. Нині це чорний скелет, об’їдений століттями, оповитий смердючим туманом, – лише привид від колишнього чудовиська. Проте, якщо Касьян не збрехав, усередині мали лишитися корисні артефакти. Щось, що допоможе їй дійти до Епіцентру, знайти брата й вижити. 

Івлінг до останнього сперечався і не хотів відпускати її саму. Їхати їм довелося до Оратанії (Аррати, як називали її альви), північної країни, якій у минувшину належало Чорне місто. Після Великого вибуху Оратанія першою проголосила незалежність і відділилася від напівмертвої імперії, швидко поновила дружні стосунки з Ельвагаром і позбулася вікового гніту. 

У дитинстві батько возив їх з братом до славної північної країни, показував вкриті вічнозеленими лісами плодючі чорні землі, золоті пшеничні й соняшникові поля, холодні ріки з кришталевою водою, засніжені гори, розповідав їм багато казок про давніх авхатів – друзів альвів. Звісно, усе з тих мандрівок і казок вона давно забула. Пам’ятала лише, що в Оратанії десь заховано чарівний казан володаря Аріанта, подарований йому чи то альвами, чи самими богами-елами, і він якось пов’язаний з родовищем орихалька[1] – цінного металу, з якого альви виготовляють свої артефакти. І ще знала, що Епіцентр Великого вибуху оротанці звуть «Екзампай[2]» і вважають особливим, священним місцем.

Тривала подорож, звичайно, не зробили їх друзями, однак, переконали Ашулу в щирості емісара. Він безліч разів міг видати її вартовим Вежі. Сідаючи на черговий потяг чи винаймаючи фаетон, і коли вони зупинялися на ночівлю в приміських готелях – івлінг міг покликати охоронців чи передати її в руки офіцерів Ліги, але не робив цього. Натомість він вигадав їй ім’я, щоразу брехав про походження, а за кілька днів вручив підроблене посвідчення. А ще Ашула переконалася, що ким би не був Касьян у Вежі, для представників Великих домів Ліги він був відомою особою. Гучне прізвище Біхар відчиняло всі потрібні двері.

Оратанія не була винятком. Молодого емісара впізнавали на вулицях, знайомі гукали його в крамницях і щоразу впливового вигляду панство помічало Касьяна і запрошувало до себе за стіл чи погостювати. Варто було оселитися в передмісті Кенінгарда в першому ж ресторані до їхнього столика підійшов вродливий чоловік із чорним мереживним віялом. «Мосьє Касьян! Яка приємність нарешті побачити вас у столиці! Ви до нас за дорученням Вежі? Сподіваюся, ви не забули обіцянку, що дали нам з донькою минулого року? Лілі досі чекає вас у гості». 

«Це взаємна приємність, пане Люмерш’є, – емісар встав і низько вклонився. – Звісно, я добре пам’ятаю всі обіцянки. Мені прикро розчаровувати пані Лілі, проте, я приїхав до Кенігарда лише на кілька днів. Маю залагодити деякі сімейні справи та повернутися у Вежу якнайшвидше». 

«Он воно як, сімейні справи… – чоловік розкрив чорне віяло й скосив крижані блакитні очі на Ашулу. Уперше вона зраділа, що на вимогу Касьяна вдягнула довгу сукню та мереживну вуалетку. – Розумію-розумію. Дозвольте поцікавитися, що за юна пані супроводжує вас, Касьяне? Невже ми матимемо честь вітати вашу наречену на дебюті?»

Касьян схопив її за руку, швидким поглядом попередивши тримати язика за зубами.  

«Це молодша донька троюрідної кузини тітоньки Сани, – промовив емісар без затинання. – Пані Ріяна нещодавно отримала спадок від далекого родича. Я допомагаю їй оформити папери».

Ашула покосилася на юнака. Укотре вражена тим, з якою легкістю він брехав людям. 

«Яке особливе ім’я. Чи не сама Оріяна зійшла у смертній подобі оглянути свої володіння?» 

«Оріяна?» – перепитала Ашула, розгублено глипнувши на Касьяна. Емісар увесь виструнчився й аж заціпенів. Відчула, як той подумки лається шійською: просив же мовчати.  

– «Пані Ріяна погано знайома з місцевим фольклором».

– «Справді? Прошу мене вибачити. Так у нас звуть Богиню. Княжна Оріяна, донька Борисфена була останнім її втіленням тут, в Оратанії.  Разом із братом-близнюком Ареєм вони здобули незалежність для нашої країни. Здогадуюсь, що батьки назвали вас на її честь? Чудове ім’я для чудової дівчини. Пані Ріяна, вітаю в Оратанії! Запевняю, ви в надійних руках».

Здавалося, блакитні очі пана Люмерш’є здатні бачити крізь мереживну тканину. Хитра посмішка на блідих вустах не вселяла жодної надії. Чоловік знав, що Касьян бреше, однак продовжував грати визначену роль. Благородне лицемірство Великих домів – то окреме мистецтво. 

«Принаймні так вважають оратанці, – втрутився Касьян, чомусь спохмурнівши. – Оріяна захистила Оратанію ціною власного життя і за це разом з братом була проголошена святою». 

Пан Люмерш’є доволі неприємно та загадково всміхнувся. Так би міг всміхатися вовк від невдалого жарту. Дістав з нагрудної кишені сюртука золотий годинник на довгому ланцюжку, перевірив час, і одразу заховав. 

Ашула анітрохи не здивувалася: ледь не в кожній країні Унії була схожа історія і мається свій святий, якого вважають утіленням ела. Найпопулярнішою, звісно, була версія про втілення Богині. У Вежі був святий Елевтін, у Хорутанії, де вона ховалась на болотах – Айдан, в Ікарії – Ярвій, в Остаррічі – Енвер, в Ельвагарі – також Остара. Але після цієї розмови вона заради цікавості знайшла і погортала книгу про історію Оратанії. 

Урешті-решт пан Люмерш’є дозволив їм поснідати. Домігшись згоди Касьяна на спільну вечерю. Можливо, якби вона потрапила до Кенігарда при інших обставинах, то насолодилася б заможним неквапним життям столиці прославленої Аррати, її мармуровими площами, затишними вулицями, цегляними різнобарвними будиночками та великими палацами, що лишилися в спадок від імперії, вишуканими та манірними містянами. Та зараз усі ці застілля та гостювання Ашулу страшенно дратували. Проте, доводилось терпляче грати роль емісарової протеже. 

Щодня на сніданок і перед вечерею Касьян не втомлювався повторювати, що її план – це самогубство. 

«Навіть якщо піти через Чорноборію. А це, на хвилиночку, згубно близько до Епіцентру! Без спеціальних артефактів – дороговказів тобі нізащо не потрапити до гір Урорта. Це зони надзвичайно потужних просторових аномалій. Ти роками будеш блукати тими джунглями та навряд чи знайдеш бодай якусь стежку до печер! Треба знайти годинник, а це ще та справа. Дуже рідкісний лот на аукціонах чорних братів».

Касьян щодня благав її змінити рішення чи, принаймні, дочекатися, коли він відзвітує Вежі, відвідає аукціон, повернеться до столиці й вони разом перетнуть Межу. Звісно, вона прохання емісара не виконала. Варто було Касьяну поїхати на вечерю до пана Люмерш’є – утекла з кімнати готелю й самотужки, минаючи приміські патрулі, через поля й ліси, дісталася Межі.   

Ашула спинилася перед баштою. У торбинці за спиною гудів і вібрував віщувальний камінь, що реагував на зону сильного випромінення. Вона ніколи не брала за Межу приймач, хоча не раз спостерігала, як інші пірнальники з його допомогою передбачають появу химери чи аномалії, шукають потужні артефакти. Радіоприймач здавався їй не кориснішим за решту пірнальницьких забобонів: не вдягати нового до виходу, плювати тричі через ліве плече перед Межею, не пити вина за день до пірнання. Хоча останнє мало логічне пояснення. Більшість химер мають чудовий нюх.   

Дивно, та залізна брама виявилася відчиненою. Високі стулки тихенько погойдувалися на слабенькому вітерці. Башта ніби очікувала на гостей. Чи навідався Ашер до Чорноборії? Чи пішов на пошуки корисних артефактів до башти так само, як вона? І якщо так, то чи міг лишити браму відкритою, коли відвідав Чорне місто? Така небезпечна забудькуватість була на нього не схожа. 

Химери під захистом невидимого бар’єра могли вдертися до будівлі. Це ззовні більшість чудовиськ вразливі до сонячного випромінення, а тут, за Межею, вони в цілковитій безпеці. Тим паче в такій близькості до Епіцентру. 

Серце важко загупало в грудях. Подумки Ашула приготувалася до чергового випробування. Та ступивши на круті сходи, одразу полегшено зітхнула, стягнула нікаб на підборіддя. Вона не відчувала чужої присутності: жодної думки, жодного поруху, жодних чарів. Чорні спіралі з полірованого каменю губилися в пітьмі далеко над головою. Діставши магнітний ліхтарик, добряче його потрусила, стала повільно підійматися слизькими східцями. Усередині башти було порожньо. Проте! На підлозі, прямо посеред єдиної кімнати на горищі, очікувало коло, намальоване кров’ю. На стінах і вузеньких бійницях, на підлозі – усюди виднілися червоні, білі й чорні недогарки від свічок. 

Ашула обережно ступила всередину, кинджалом розітнула повітря перед колом, вістря блимнуло блакитним і згасло. Порожнеча задзеленчала у відповідь, та за мить кімнату знову поглинула тиша. Хтось нещодавно чарував тут, проте слід від магії був слабеньким і цілком безпечним. Затхле, сире повітря смерділо цвіллю, східними пахощами, воском і кров’ю – найгірше поєднання смаків. Запах забороненої магії. Ашула скривилася, затисла ніс рукою. Глянула на коло під ногами: вона впізнавала химерні закарлючки. 

Чари виклику? Невже комусь вистачило нахабства – чи радше ідіотизму – викликати потойбічну істоту? Річ навіть не в тому, що такі чари, заразом з магією крові, були харім, а від того заборонені повсюдно в Унії під страхом смертної кари. Ні, річ у тім, що чарам виклику неможливо було вивчитися! Понад сто років їх не викладали чарівникам, а всі сувої та фоліанти – спалили чи заховали в закритих секціях Вежі. А отже, вдаючись до них, чарівник ризикував власним життям. Останнім, хто її практикував, був цар Соломон, якщо вірити міфам. Саме він вигадав спеціальну магічну печатку, що давала владу над потойбічними світом і його мешканцями. Царю вдалося викликати сімдесят дві істоти з Потойбіччя й зв’язати їх присягами, замкнути в мідному глечику, а тоді використати за власним бажанням. Саме так Соломон виграв багато битв та зміцнив своє царство.   

Лише раз, ще бувши студенткою Вежі, вона знайшла старезний потертий фоліант у закритій секції бібліотеки. На цупкому пергаменті розмашистим почерком була записана одна-єдина формула виклику. Ашула зітхнула, сунула ліхтарик у кишеню. Саме з того фоліанта почалися її біди… Якби тоді вона не прочитала заборонену книгу, не запам’ятала заборонені формули, то, можливо, усе в її житті склалося б інакше. 

«Інакше як? Ті мерзотники зґвалтували б нас із матінкою, а брата закололи б? От як би все закінчилося!»  

Ашула зітхнула й усілася перед магічним колом, уважно розглядаючи невмілі червоні закарлючки. Схопила крейду, що валялася під чоботом, і машинально стала виправляти знаки, пригадуючи формулу з фоліанта. Математика шкутильгала на обидві ноги. Символи йшли не в порядку зростання. Цікаво, кого чи що намагався викликати чарун-невдаха? І раптом у голові промайнула думка. Зовсім навіжена й дика. Напевно, від горя вона таки трохи здуріла. 

«А чому б не завершити обряд? Доки істота лишатиметься в колі, мені ніщо не загрожуватиме. А щоб вийти з кола, вона має укласти зі мною магічну угоду…Скажімо, допомогти знайти той клятий поглинач і… і врятувати брата…»  

Завагалася. Часом вона боялася вдаватися до харім. Усвідомлювала свою хворобливу залежність від чарів, але не уявляла, як її подолати. Знала, після спалаху заласся прийде швидка розплата: головний біль, пригнічення, спустошеність, сонливість чи апатія. Кілька годин вона почуватиметься наче живий мрець. Добре пам’ятала, як провалялася в ліжку в лихоманці після першого харім. Прокидалася від жахіть, скрикувала і знову провалювалась у важкий сон. Але найстрашніше, що відтоді як знайшла клятий фоліант, її життя пішло шкереберть. Рішення Ради Високих, відрахування з Вежі, зрада Джіса – здавалося, що чари химерним чином впливають на подальші події. Що харім отримує не лише частку її життєвих сил (та її час у цьому світі), вони забирають у кожного, на кого спрямовані, щось важливе. Викривляють перебіг подій так, щоб спричинити більшої шкоди. У фоліанті, з якого почалися всі її біди, значилася примітка дрібним нерозбірливим почерком: «вимагатиме спокути». 

Ашула зціпила зуби й провела лезом униз по долоні, лишаючи черговий слід на пошрамованій шкірі. Магія крові була страшною й могутньою, спраглою до життя, проте завжди надійною. Вона швидко виправила математичні формули й перемалювала символи в потрібному порядку. А тоді завершила коло, написавши крейдою слова: «SATOR AREPO TENET OPERA ROTAS».

Ашула присіла на одне коліно, глибоко вдихнула і прогорланила так, що затхле повітря завібрувало над головою:  

– Уся робота Великого Сіяча в його руках! – вона сплеснула в долоні, й магічне коло миттєво ожило.

Запрацювали чаклунські й математичні формули, застрибали літери й цифри, червоні коліщатка на колі завертілися, й кімната чорної башти загула. Прямісінько в центрі магічного кола відкрилася величезна чорна діра, крихітна донька Первісної Безодні, з якої народилися всі світи. Яскраве червоне світло вирвалося назовні й різонуло очі. Гарячий, аж обпікаючий вітер засмикав волосся, розкидав свічки, вибив шибки з вікон. Наступним поривом Ашулу припечатало до стіни. Вона вдарилась тім’ячком об гострий камінчик, що випирав із чорної кладки, зойкнула і провалилася в небуття…

[1] Орихальк – таємничий метал або сплав, що згадується давньогрецькими авторами.

[2] Екзампай – центр світу, через який проходить axis mundi, і де на початку світу здійснився акт творіння. Ексампей – Святі (Священні) Шляхи. Через нього пролягає найкоротший шлях, що «зв’язує землю і людину з Небом і Творцем».

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.