КУПАЛЬСЬКІ ЛЕГЕНДИ. ВОДЯНИК І РУСАЛКИ

На півдні України, на мальовничій Миколаївщині, розляглось селище, яке зветься Златопілля. Протікає цим селищем вузенька річка Кодима. Кажуть старі люди, що ніхто не знає яка її глибина, турецькі галери та козацькі чайки ходили цією річкою та спочивають на її дні. Та й не тільки вони. Поговорюють, що сам дідько там лігво має.

Так от, в сиву давнину златопільці вклонялись богу Купалі та вшановували його щорічно у день літнього сонцестояння. Люд сходився на леваді, запалювали вогнища, водили хороводи, співали, ворожили й задобрювали Купалу та його любку.

А ще побоювались нечесті, яка саме в цю ніч була найактивніша та блукала селищем. Тому й збирались златопільці разом і палили вогнища.

Найбільше селяни страхались русалок, які раз на рік, саме в цю ніч, покидали річку Кодиму та виходили на берег. Вони блудили поміж молоді, перекинувшись на звичайних дівчат, та шукали собі нову сестру або нареченого одній. Коли знаходили того, по кого прийшли, одна з русалок цілувала обранця, зачаровувала і вони гуртом вели його до річки. Потім вже ніхто і ніколи не бачив цю небогу.

Кажуть, що важко було розпізнати де земні дівчата, а де річкові ходять. Так вдало вони маскувались. Та було декілька ознак, що видавали їх. По-перше, вони боялись вогню, як коти води. По-друге, очі – вони були лазурові, неземні та холодні, мов мертві. По-третє, на стопах між пальцями в них були перетинки, як у качки.

Якщо не вдавалось утягти з собою жертву (чи люди помічали та відбивали, чи чари спадали), русалки повертались додому до свого батька Водяника та скаржились йому. Водяник починав лютувати та насилав кару на місцевих.

Та молодь все одно чекала з нетерпінням свята Купали, адже саме в цей час можна було пострічати свою долю. Також старі люди научали, що хто закохається чи заручиться в цю ніч, ті однією стежкою далі по життю підуть і кохання їх буде міцне мов скелі, що встеляють днище Кодими.

Жив хлоп у Златопіллі, на ім’я Ерест - високий, статний, дужий. Вирішив, що прийшов час одружуватись та відправився з усією молоддю до річки в купальську ніч наречену собі шукати. Жартував, танцював в хороводі, дівчатам бісики пускав очима та ніяка йому до серця не припадала. Аж тут у вихорі танцю він спіймав чийсь погляд. Ці очі зачарували його та прикували, наче кайданами. Він не міг відвести погляд від тих величезних блакитних очей. Ерест припинив танцювати та попрямував до володарки цих чарівних очей. Коли він наблизився до мініатюрної незнайомки, яка причаївшись за деревом, потайки споглядала за гулянням, дівчина посміхнулась до нього та простягнула свою руку.

- Як звати тебе, чарівне видіння? – спитав Ерест.

- Жадана, - відповіла незнайомка. Тоді Ерест вхопив її тендітну, аж прозору правицю та повів до танцю.

Кружляли вони разом з усіма й гадки не мали, що інша пара очей чатує їх. Це була Васелина, перша красуня селища, яка була закохана в Ереста. Вона пильно розглядала дівчину і нашіптувала щось подружкам. Під час одного з танців, вона опинилась поряд з Ерестом та Жаданою. Васелина наступила на капчик дівчини й той злетів, оголюючи її крихітну ніжку.

- Перетинки! Перетинки! – заволала Васелина. – Поміж нас русалка! Хапайте її!

Люди переполошились. Хтось почав тікати, інші обступили Жадану тісним кільцем та схопили попід руки. Дівчина пручалась, лигалась та шипіла, мов скажена кішка.

- У вогнище її! Спалити! – лунало довкола.

Ерест, який весь час стояв поряд та не випускав її руки, ще міцніше стиснув її та почав пробиватись крізь натовп.

- Біжи! Я їх затримаю! – викрикнув він, кидаючись грудьми на односельців.

Почалась бійка. А Жадана добігла до найближчого лісочку і розтанула у повітрі.

Поговорюють що пройшов рівно рік і повернулась Жадана до Ереста. Ніхто в селищі не впізнав у ній русалку. Тільки він пам’ятав її та виглядав щодня біля річки. Вони одружились та були при надії.

Почало відбуватись недобре в Златопіллі. Спочатку річка вийшла з берегів та затопила всю городину. Потім почала мерти худоба та хворіти діти. Вода в колодязях пересохла.

Це Водяник лютував та виміщав свій гнів на людей із селища. Люди пліткувати, що одна з дочок Водяника відмовилась від свого хвоста та проміняла безсмертя на кохання земного хлопця. Вона втікла від батька та розбила йому серце. Натомість Водяний поклявся знищите і її, і її коханого і землю, по якій вони ходять.

Кілька років одна напасть за іншою спіткали Златопілля.

Захворів і старший син Ереста та Жадани – Власій. Пішла Жадана вимолювати прощення у батька.

Змилостивився річковий володар та пообіцяв помилувати всіх, якщо дочка віддасть йому свого первістка Власія, щоб виховати його як свого намісника та спадкоємця.

Наступного дня пішла Жадана з сином Власієм до річки, а повернулась сама …

Відтоді місцина зажила, ніби й не знала мору. Квітне Златопілля на Миколаївщині та травами буяє. Щороку люди святкують День Купали на леваді, а русалки поміж них гуляють. Кажуть, нову наречену своєму молодому володарю шукають…