Босорка. Сновида

— Іванно, що у вас там робиться таке? Щоночі такі крики, ніби ріжете когось, — стурбовано торохкотіла сусідка, ховаючи вуста за пухкою, зморщеною долонею.

Втомлена жінка навпроти мовчки дивилась на драбину. Блакитна, із потрісканою фарбою, нашарованою багаторазовим покриттям, вона вела на горище над будинком. Досить високо.

В серце закрався страх.

— Іванно, — наголосила сусідка.

— Вибачте, — спантеличено відповіла місцева вчителька.

Не втерпіла, так біди душили. Поділилась.

— А Боже, щось Мальва не спить всю ніч. На руках носимо, а вона все одно кричить і плаче. Нікого не впізнає. Ні Христю, ні Миколу. Не знаємо, що робити.

— То, може, вас зурочили? Або поробили?

— Та ну, ми в таке не віримо.

— Дарма. Моя бабка колись розповідала, що потрібно кинути запалений сірник через поріг, щоб він спалив всі вроки.

— Ну гірше від цього не стане, — змучено промовила матір.

Надвечір, коли Мальва спокійно дрімала вже з годину, молода жінка відчула полегшення. Може все це лише дитячі капризи? Вередує в нічну пору постійно, не даючи відпочити як батькам, так і старшій сестрі, якій зранку потрібно було в школу. І роботу свою вони не встигають поробити. Ніби за місяць дворічна дівчинка набиралась сил, щоб довше і більше витягувати їх з сім’ї.

Матір, заплітаючи русяве волосся в косу, задумливо глянула на ліжечко доньки. Досі спокійно.

Коли заснув й Микола, в грудях Іванни нуртував гнів, просочувався у скроні, мов смола, щоб забруднити ним кожен помисел. Чому саме їй випала така вередлива дитина? Й так працює за копійки вдень, а ввечері обходить господарство, поміж підробітку у вигляді яблук чи малини. На вчительську зарплатню не дуже проживеш. Особливо, коли обидва з подружжя було вчителями.

А дитя, мов на зло, робить.

— Мамо! — заверещала Христя, витягуючи із млосного дрімливого туману. Будь ласка, ще трішки. Ще трішки того п’янкого сну, який тужливо розгортав свої обійми до змученої жінки.

Вкриті червоною мережкою очі Іванни не одразу зрозуміли, в чому річ.

— Мамо, Мальва в куток забилась й стогне, я не знаю, що робити, — говорила відважна Христя, тільки щоки її всі були вкриті вологою, а голос налякано тремтів.

— Микола, — шарпнула чоловіка Іванна, — вставай.

Сестра першою відчинила двері. Загнане дихання й мугикання, ніби хто час від часу натискав на болючий синець, зринали в опівнічній порі. В кутку, недосяжному для місячного світила, скорчений силует втягував повітря крізь зуби. Зовсім дрібний, мов за звичним зеленим диваном поселився домовик.

Батько ввімкнув світло.

— Пішли спати, Мальвочко, — зверталась Христя, мовби сестра могла її зрозуміти. Тільки їй ніхто не відповідав.

— Ти можеш взяти мого котика, — приманювала школярка, хоч занадто сильно любила свою м’яку іграшку, аби нею ділитись вдень.

Запала тиша.

— Ти чого, доцю? — лагідно мовила ненька, присівши навшпиньки.

Материні руки тепло потягнулись до свого дитя. Темні очі Мальви налякано округлились й дивились крізь них, мов ті були скляними, зовсім непомітними дитячому погляду. Та щойно її торкнулись — горло дівчинки затремтіло від вереску. Подібного до останнього крику пристреленої тварини, звіра в агонії й нерозумінні. Мов батіг, він розтинав повітря. Їдко різав вуха.

Малі долоньки почали хаотично бити всіх поблизу, звільняючись від пут. Мальва не підпускала нікого. Й кричала. Пронизливо лементувала. До нестями. До втрати дихання.

Христина прикрила рота, щоб стримати перелякані схлипи. Ні, це не її сестра.

— Христю, відійди, — скомандувала Іванна. Не мала часу лякатись, коли потрібно було діяти заради сім’ї.

Вона обійняла Мальву, намагаючись взяти ту на руки. Проте рухи малої, подібні вужу, майже не залишали шансів втримати дитяче тільце. Тож після марних спроб, їй нічого не залишилось, окрім того, щоб їх полишити. Страшніше, якщо вона, не дай Боже, впаде головою додолу.

— Микола, запали сірник. Через поріг. Швидше!

Щойно вогонь торкнувся кахлю на кухні, яким була вкрита частина підлоги, темні очі Мальви проясніли. Вона завмерла. Затихла, дозволивши матінці себе обійняти.

— Наша люба квіточка, — примовляла Іванна, вкладаючи ту в ліжко. Тільки й відчувала, як власні пальці тряслися, мов яблуневе гілля під час бурі, після пережитого.

* * *

Далі кидали через поріг входу в будинок. Спрацювало. Лиш раз. Потім — через хвіртку. Дитина заспокоїлась. На одну ніч.

Здавалося, безсоння стало новим членом родини. Проводило з батьками часу більше, ніж вони могли собі дозволити з дітьми.

Схожі на зіпсовані плоди, яких торкнулась хвороба, ті зовсім посіріли.

— Що там Мальва? — запитувала матір, коштуючи борщ. Ще не приготувався.

Яскраве післяобіднє світло окреслювало жіночий силует. Зосереджений. З м’якими вигинами. Після народження другої дитини фігура вчительки зовсім змінилась, стала пишнішою й плавнішою, мов насичене апельсинове тісто на великодні паски.

— Гралась.

Іванна зиркнула на доньку.

— Дивись, щоб нікуди не влізла. Я не встигаю.

А коли нога жінки ступила в дитячу, маленької дівчинки там не було. Острах розширив зіниці.

— Мальво! — кликнула вона. Надривно. А як її схопило лихо? Дуже можливо з її то дивностями, що розростались щодня, як павутина в закинутому будинку.

На голос прибігла Христя.

— Так вона тут була, — почала виправдовуватись старша під гнівним поглядом матері.

— Я ж просила, — зітхнула Іванна, й пройшла повз школярку, залишивши ту в повній тиші.

Чайник люто свистів. Борщ кипів, залишаючи червоні сліди на вимитій газовій плиті.

Ненька ходила двором, заглядаючи за густі кущі смородини. Аж раптом почула віддалене:

— В мене вдома котик живе. Киць-няв. Іграшки у мене він бере. Киць-няв, — лопотіла весело дівчинка тату.

— Мальво!

Темні оченята здивовано глипнули на неньку. Батько звів кущасті брови, мовби прочитав думки молодшої дитини, появи якої хотів, як людини, що продовжить їх прізвище. Але чи то лікарі не догледіли, чи щось сплутали, але родився не бажаний хлопчик, а — дівчинка.

— Чому не в гуморі? — запитав Микола.

— Казала ж бути біля сестри.

— Я віршик вивчила! — хвалилась Мальва. А як запам’ятала, то мала одразу розказати, це ж таке досягнення.

Риси обличчя Іванни пом’якшали, налились теплом і світлом. Їй так бракувало такого розміреного часу. Ніжно пригорнувши дитя до себе, вона поцілувала ту в чоло.

Тепер її дочка була зовсім схожа на себе. Сердечна, мила дівчинка.

Шкода, що тільки вдень.

* * *

— Більше я на таке не підпишусь, Миколо, — щиро зізнався чоловік середніх років, протираючи мокре від дороги чоло. Погода була жарка. Особливо невимовно було в старому автомобілі.

— Чому, Савелій? З такою спекою тільки вдома сидіти? — жартома спитав вчитель, ховаючи притаєне збентеження.

— Ти мене, звичайно, вибач, але це… Я такого в житті ніколи не бачив.

Микола підтис тонкі вуста.

Власний транспорт непорушно стояв на подвір’ї, чекаючи руку майстра. Довелось просити друга, щоб завіз в інше село — до обізнаної жінки. Сусідка довго розповідала, як та надійно знімала вроки, як чітко розповідала по розбитому яйці, яким викачувала голови прихожих, всі негоди й простуди. Ніби хто їх написав чорнилом на прозорому білку. Такою таємною мовою, яку знала тільки жінка, на ім’я Людмила.

— Про що ти? — ніяково перепитав Микола. Прохання було не легке, але ж не настільки величезне, щоб після цього навідріз зарікатись допомагати другу.

— Ти б бачив. Твоя мала як заверещить, як почне вириватись, двері відчиняти. І це в дорозі. 100 кілометрів на годину. Ти тільки подумай. А як би вилетіла. Це ж тюрма. То я спинив. А твоя Мальва пішки додому вирвалась йти. Я не знаю, що у вас вдома, але не добре це, Миколо. Ніби хто вселився.

На шкірі вчителя виступили сироти. Чути таке про власну дитину…

— Чекай, то ти їх не довіз? — опам’ятався той.

— Довіз. Але більше ніколи мене не проси про таке, Миколо.

Вчитель вдруге підтис вуста.

Вхід в будинок зустрів гармидером. Речі витягнуті із шафи скидались на м’які острівці кольорових країв. Блакитний, ніби прозорі озера. Смарагдовий, здавалось, мав пахнути свіжою травою. Поверх нього колишня сукня Христі у квіточку. Пари сандалів та зимового взуття. Й прудкі руки Іванни, що вигрібала кожну полицю.

— Та де ж вони? — лютувала матір.

— Хто?

— Черевички.

— Про що йде мова?

— А ти в тієї наволочі запитай. Тільки подумати — подарувати на хрестини Мальви черевички своєї покійної дитини.

Батько був набожною людиною. Але після цих слів навіть він вражено похитав головою.

 * * *

Зробили, як казала Людмила. Вночі винесли взуття на перехрестя, примовивши потрібні слова. І разом з ним позбулись жахливого відчуття сокири біля шиї. Глибоко вдихнули в легені нічного повітря й пішли спати. В будинок, де панував сон.

До затишку звикаєш швидко. От і родина вчителів миттю призвичаїлась до старих порядків, мов нічого й не було.

— Ди! Ди! — весело вигукувала Мальва, стрибаючи із малюнком в руках. Бувало, повне слово їй говорити було ліньки. Тож батьки звикли до скороченої версії «дивися».

— Я зайнята, — спокійно мовила матір. Готувала урок для чужих дітей.

— Мам, глянь! — не здавалась дівчинка. Тож в Іванни не було іншого виходу, крім як звернути увагу на ще один кривий малюнок власного чада — зображені три дівчинки різного розміру з кольоровими сукнями. Волосся — точно прямі лінії до плечей. Видно, довго із зачісками Мальва не переймалася. Але хоч постаралась зробити вбрання різного кольору.

— Добре, — коротко відзначила ненька й взялась до роботи, поки Мальва побігла на власне місце — творити.

* * *

Ніч розкинула оксамитові крила над світом. Тиша колисковою панувала довкола, пестила слух затишком й спокоєм. Ковдрою вкрила зморені роботою тіла.

Шурхіт.

Мов лиходій, він витягнув жінку з дрімливого раю. Іванна важко зітхнула, не бажаючи озиратись на чоловіка, що давно повинен солодко спати. Та коли ж вляжеться той Микола? Скільки ще можна крутитися на ліжку?

Але…

Струмом пробрало тіло.

Чому тоді шурхіт попереду?

Іванна миттю розплющила повіки.

Килим, прикріплений до стіни навпроти, почав роздуватись, як пухир на шкірі після опіку. Поволі. Більше і більше. Мов хто сховався під цупкою тканиною.

Жінка покліпала. Так темно, що й не таке може привидітись.

Але горб не зник.

Серце завмерло в очікуванні. Здавалося, навіть вдихнути було неможливо. Легені стиснуло, мов бляшанку з-під газованої води. Якби не нічне освітлення, Іванна б помітила, як синіє власна шкіра.

А об’ємний згусток під килимом почав наближатись до краю. Крався, мов звір на полюванні, якого прикривала цупка матерія.

Ніздрі жінки вимучено розширюватись. Грудна клітка не рухалась.

Край, оброблений червоним кольором, що скидався кривавим у місячному освітленні, поволі піднявся. А під ним лиш темрява, з якої виблискували мерехтливі очі. Глибокі. Порожні чорні ями. Й довкола      них — ряд зморшок, висохлих й сухих. Видовжене старе обличчя з обсмиканим срібним волоссям пильно дивилось на вчительку. Зазирало у саму душу, мов читало найпотаємніші бажання, злі й похмурі. Губи істоти розтягнулись в моторошній усмішці.

Холодний піт на шкірі Іванни. Поворухнутися — несила.

З темряви килима визирнула рука — довга й кістлява, з тонкими пальцями, що закінчувались гострими брудними кігтями. Стара зачудовано схилила голову на бік.

«Зараз нападе», — подумала вчителька, й звела благально брови.

Хруст шиї. Чоло істоти опинилось внизу, а підборіддя — зверху. Голова коливалась на шматках шкіри. Обличчя з лячним божевільним поглядом. Рот розширився, випускаючи скрекіт хворих легень й жахливе:

— Мамо! Мамо! Мамо!

Звук проникав всередину, розростався в легенях, виштовхуючи з грудної клітки серце, яке шалено вистукувало в агонії. Тиск у вухах.

— Мамо! Мамо!

Іванна тонула у шумі, мов під водою. Світ розпливався. Очі називались кров’ю.

Глибокий бажаний вдих.

Іванна підірвалась з ліжка, втрачаючи координацію рухів. Схопилась за бильце.

— Мамо, — сполохано шепотіла Христя.

То це був сон?

— Мамо, там Мальва! Швидко, — благала донька, потягнувши неньку надвір.

Коли батьки ступили на подвір’я, страшна картина постала перед їх зором: високо над головами Мальва безтямно ходила по сходах до горища. Блакитна фарба летіла пилюкою додолу. Це відчув батько, якому натрусило в очі.

— Мальво, спускайся, — закричала від переляку матір. Дитина застигла. Й невидючим, бездумним поглядом спостерігала за ненькою.

— Йди сюди, кажу, — суворіше промовила Іванна й стала на сходинку. Молодша донька відступила. Мала стопа сковзнула з краю, втрачаючи залізну опору. Скрик неньки. Затримане дихання батька. Й Христя, яка налякано прикривала рота.

Всі завмерли в спробі осягнути, що Мальва втрималась.

— Мила моя, йди до мене, — благала ненька.

Очі дівчинки налились сльозами.

— Ляля б’є. Ляля б’є, — верещала дитина й почала бігати по верхніх сходинках.

Аж до сходу сонця, поки невтішні батьки провели ніч під драбиною в спробі видерти дитя з лап можливої смерті.

* * *

Звивистою стежкою Іванна помалу дібралась до потрібного будинку. Довелось запитувати місцевих жителів час від часу, бо про Старі Мухомори вчителька чула мало.

— Довго ж ти до мене добиралась, — усміхнулась бабця, вкрита розсипом бородавок, мов темними перлами.

Гостя насторожено спинилась.

— Євдокія Іванівна?

— Так, доню.

Вчителька оглянулась на двір, дивуючись відсутності черги, про яку їй розповідала колега з роботи.

— Та я тобі кажу, Іванночко, стара діло знає. В брата мого бешиха була, ходити не міг, гнила нога. Далеко прийшлось їхати до неї, але воно того коштувало. Босорка з ним поговорила, після чого він остаточно розійшовся з дружиною, та й зілля запалила. Все. Нога зажила. І шраму не лишилось!

— Хотілось б мені вірити, Таню, але була я вже в однієї жінки. Дитині тільки гірше стало.

— Іванно, це ж не жарти.

— А я хіба жартую?

— Вибач, — Тетяна зрозуміла, що торкнулась болючого. — Як вона не допоможе, то я не знаю, що зможе. Спробуй, Іванко. Залишиш Мальву з чоловіком. А в бабки Євдокії хоч зможеш розпитати в чому річ.

Йдучи за старою, вчителька мовчки прокручувала цю розмову в голові, відчуваючи себе вже зовсім дурною.

— Не віриш? — розрізала тишу босорка, мов думки вчительки були занадто гучними.

— Та що ви, — зніяковіла матір.

— Не віриш, — посміхнулась стара й завела ту в хатину.

За столом розлила чаю. Посунула чашку гості, взявшись й собі до напою. Смачно сьорбала й прицмокувала після кожного третього ковтка.

— Розказувати будеш?

— А, так. У мене проблеми з молодшою дитиною.

Матір ненадовго замовчала.

— Я так втомилась… Це так страшно, пані Євдокія.

— Пий-пий, — нагадала стара, кивнувши на чай.

Учителька невпевнено підтягнула чашку до себе, ковтаючи з трав’яним напоєм відчай, що наповнював груди.

* * *

Іванна поглянула у вікно. Квартира знаходилась у старому, але доглянутому будинку з видом на парк. Жили вони з Миколою в невеличкому містечку, щедро обсадженому каштанами на кожній вулиці. На обличчі вчительки виблиснула посмішка. Милувалась, як крихітні рожево-білі квіти визирали з-за смарагдового листя, плавно гойдались в повітряних потоках, схожі до витончених балерин.

Звук другого будильника. Чоловік дозволяв собі поспати трохи довше. Іванну то не турбувало. Це був чудовий час зустріти перше сонячне проміння й поставити кип’ятитись воду.

Після подружжя разом випивали каву на світлій кухні та готувались до нового робочого дня. Обоє працювали в місцевій школі. Класів тут набагато більше, що й впливало на кількість годин. Тому грошей цілком вистачало від вчителювання.

— Іванна Василівна, я не можу застібнути портфель. Застібніть, — бурмосив маленький учень, ображено надувши губи.

— Зараз, Матвійчику, — лагідно промовляла жінка, хоч таких дрібних прохань таких було з десяток навколо.

Діти любили вчительку, її чоловіка — поважали.

Повернувшись додому, вони обмінювались новинами, готували вечерю й насолоджувались нею, споглядаючи фільм. На вихідних їхали до родичів, допомагати на природі чи приготувати на вогні смачненьке.

Влітку їздили на озеро поплавати. Перед тим Іванна обов’язково починала себе сварити, що повинна скинути кілограм, аби виглядати, як дружина товариша — тендітніше. А коли з’являлись смаколики на покривалі біля кладки — швидко забувала дурниці. Микола говорив, що нікуди їй худнути, й так тонка.

Чоловік, своєю чергою, теж мав сумніви. Іноді йому здавалося, що життя надто передбачуване, ніби він впустив можливість для чогось більшого у їх спільній долі.

Вечорами, сидячи разом у затишку тихої вітальні, вони відчували невидиму порожнечу, що розросталась з кожним днем все більше. Мов тріщина, що перетворювалась на бездонну прірву з року в рік.

І хоч говорили вони доволі рідко про це, іноді їхні погляди перетиналися. І в очах одне одного вони бачили те ж саме: хтось вкрав щось дуже важливе з їх життя. Щось, що вони не могли заповнити зустрічами з друзями, вечірніми прогулянками чи смачною їжею.

Йдучи зі школи після роботи, цього разу вона хотіла прогулятись, Іванна ліниво розглядала вітрини магазинів. Пухкі хмаринки з вати в кондитерській, великі горщики мармеладу й статуя гнома, що тримав шоколадні монетки.

Далі кілька крамниць зі схожим одягом. Нічого не впало в око. Допоки жінка не дійшла до дитячого магазину. М’які іграшки, одна більше іншої, чекали на полицях й під склом, благаючи своїми штучними милими мордочками їх купити. Особливо — невеличкий іграшковий котик сірого кольору.

Іванна затримала дихання.

В серці стало так боляче, ніби магічний гігант намагався його розчавити.

Сльози скотились щоками.

* * *

— Ну як? Смачно?

Переполохані очі Іванни зиркнули на босорку. Здавалось, стара говорила зовсім не про чай.

— Пусто, дуже пусто, — бубніла вчителька під враженням.

Що це було? Вже сни наяву бачить від втоми? Такі реальні. Такі близькі і яскраві, як ще один ймовірний розвиток життя.

— І дитині твоїй пусто, — суворіше промовила бабця, відкладаючи свою чашку в бік.

— Що ви маєте на увазі? — роздратувалась матір.

— Квітку виростила, а сонця й води не даєш? Вона тобі не морозник, щоб в снігах цвісти, доню.

Іванна не розуміла звідки піднявся цей пекучий сором і чому вона була такою радою хоч щось відчувати.

— Мовчиш, — повеселіла босорка. — У таїнах завжди легше шукати причину, ніж в собі.

Гостя задумливо схилила голову. Стареча рука накрила жіночу.

— А тепер ступай доню. І не забувай, що ти обрала.

* * *

— Мам, а де чисті зошити? Ти казала, у тебе мали ще залишитись, — мовила юна дівчина з темними очима, складаючи речі у сумку. Деяких не вистачало.

— Глянь на верхній полиці зліва, — відповіла Іванна з кухні, пакуючи для молодшої доньки їжу в дорогу. Багатенько, щоб поділилася з дівчатками по кімнаті. Навіщо їй конфлікти в гуртожитку?

— Не можу знайти, — звучав розгублений голос Мальви. — Батько розізлиться стільки чекати.

— Зараз, запакую банки.

Шурхіт з кімнати. Ненька стривожено відчинила двері. А на землі, мов шпалерами вкрило, лежали сотні листків А4. Надруковані, розписані, деякі замащені. Така вже специфіка праці з дітьми.

— Вибач, — бубніла донька й завзято почала збирати навчальні матеріали.

Іванна мовчки присіла біля неї, розгрібаючи папери на купки.

— Чому я не пам’ятаю, як їх малювала? — прозвучало неочікуване запитання. Світлі очі жінки позирнули на перший малюнок в руках Мальви: три дівчинки з прямим волоссям і різнобарвними сукнями.

Матір багатозначно посміхнулась.

— Ти була сновидою. Може й тому.