ЗомБі

ЗомБі

Я не люблю мозок. Хто взагалі придумав таку дурню, що ми любимо мозок? Нічого огиднішого за свої вісімнадцять років я не їла. За вісімнадцять років мого минулого життя. Так, до свого повноліття я була звичайною собі дівчиною. Навчалася в школі, мала друзів, захоплення та вподобання. А потім одного дня я прокинулася Іншою. Дивина якась, правда? А головне, що я нічогісінько не пам'ятаю.

До речі, мене звуть Бі. Чи то радше, так називають мене люди, які приїжджають до мене і привозять мені бридкі драглисті мізки. Жінку звуть Ма, а чоловіка я не люблю. Він огидніший навіть за коров’ячий мозок. Цікаво, а яка на смак його сіра речовина? Я б з радістю розтрощила йому його лису макітру і поласувала цим делікатесом. Кажуть, що людський мозок дуже смачний. Правда, всіх хто його скуштував називають Дикими та Звичайні відправляють їх на другий світ. Хтозна-де він знаходиться, але точно не в нашому таборі.

Вчора Ма знову приїжджала з Ним. Вона була блідіша за найблідішого Іншого, з очей текла якась рідина. Вона накрапала на мій звичний обід і він ставав солоним. Так навіть смачніше. Ма обнімала мене, чого не робила раніше. Спершу я думала, що вона хотіла мене задушити, але потім я перестала боятися. Стало якось дивно, напевно це радість. От як від поїдання людських мізків. Я чула таке від мудрих Інших. Ма щось говорила. Але я нічого не розуміла. Після того, як я захворіла та стала їсти чужі мізки — мої перестали сприймати деякі речі. З мовою взагалі халепа — тепер я можу тільки гарчати та видавлювати із себе окремі звуки. А Звичайних я майже перестала розуміти.

Ма обіймала мене впродовж всього мого обіду. Це напевно якийсь ритуал такий у Звичайних. Чому ж вона не робила це раніше? Дивні ці Звичайні. Ма дивилася на мене і торкалася мого обличчя. Я не знаю нащо, але я й собі торкнулася її. Язиком злизала рідину з її щоки. Так смачніше. Ма відсахнулася, Він підбіг і відтягнув Ма від мене. Мені це не сподобалося і я схопила його за руку. Кістка лунко хруснула. Забула вам сказати, що з хворобою до мене прийшла ще й неабияка сила. Він заверещав і прожогом кинувся до машини. Звичайні такі слабкі.

Він щось продовжував верещати, але вже до Ма. Вона позадкувала й собі до машини. Я хотіла підійти до Ма — нехай би вона продовжувала мене обіймати. Це ж така цікава гра. Та вона рукою показала мені аби я не рухалась. В її очах я побачила щось чуже. То був страх. Вона боялася? Але кого? Перед тим, як сісти в машину вона сказала три слова, які часто говорила. Вони знайомі мені, але я завжди їх забуваю. Якось треба буде їх все ж таки запам’ятати.

Машина заревла і поступово почала віддалятися від мене. Ну і нехай їдуть — наступного разу ми знову зможемо пограти в “обійманки”. Тільки треба буде якось сказати Ма нехай більше солоної рідини привезе. Так реально смачніше.

***

Ми не самі собі вигадали жерти мізки. Мудрі Інші розказували, що Звичайні пробували їх годувати іншою їжею, та організм Інших нічого, крім мізків не сприймав. Ось такі невеселі наслідки від хвороби. Та кажуть, що згодом звикаєш до огидного смаку коров’ячих мізків. Головне аби тобі хтось їх постійно привозив. Бо без них Іншому важко вижити. Раніше це робили Звичайні у формі, а потім перестали. Тому в тих Інших у кого не залишилося близьких серед Звичайних шансів на виживання не було.

А взагалі мені подобається життя в таборі. Не знаю чим я займалася у Звичайному житті, але тут повна свобода дій. Хочеш нічого не робити — не роби. І ніхто тобі нічого за це не скаже. Ідеально. Хоча подумаймо, що такого можуть робити Інші? Вони ходять по території туди-сюди, інколи спілкуються між собою, тобто гарчать з різними наголосами та інтонацією. Буває зупиняться і стоять годинами, а то й днями. І тоді незрозуміло чи то вони сплять, чи просто обдумують якусь важливу річ. А ще вони... Мабуть, це все, що Інші вміють робити.

Наш табір розміщений на території школи. Я часто буваю на другому поверсі, де пахне зовсім не так, як у всій школі, не так, як від Інших чи Звичайних. Так пахнуть книги. Високі стелажі повні товстих та не дуже паперових книг. Це я згодом дізналася, що вони з паперу. Спершу я пробувала їх їсти. Подумала, якщо вони так приємно пахнуть, то й на смак такі ж. На жаль, вони виявилися ще гіршими, ніж мізки — зовсім не їстівні. Але чому мудрі Інші кажуть, що це їжа для мозку — я так і не зрозуміла.

Я кожного дня брала нову книжку і виходила з нею на дах. Так з нею й сиділа до заходу сонця. Роздивлялася малюнки та намагалася згадати хоч якісь слова чи букви. А коли натрапляла на три знайомі слова, які часто говорила мені Ма, то вдоволено гарчала і плескала в долоні. Скільки не силкувалася та їх я так і не змогла повторити.

В моїй голові часом відбувалося щось дивне. Наче спалахи. В одну мить виникало якесь слово, картинка, спогад. І були вони такі яскраві, наче вчора я ще була Звичайною. А може навіть й сьогодні. Але наступної миті щось чорне приходило в мою голову і все забирало, залишаючи нічого. Одного дня я пам’ятала, що сонце це сонце, а вже іншого я могла забути, як називаються, ті дві кульки в моїй голові, якими я дивлюся.

***

Я чекала Ма біля огорожі, як завжди, коли сонце зависло у своїй найвищій точці. Звичайні приїжджали один за одним. Але знайомої мені червоної великої машини все не було. Я простояла там доки надворі не стало зовсім темно. Останнє світло від машин згасло за густими хащами міського саду. Ма не приїхала. Ну що ж — буває. Значить приїде завтра. Шкода тільки пропустила своє “читання” на даху.

Завтра її також не було. І наступного дня. І ще одного, а далі я вже й збилася з рахунку. Інші пожирали свої соковиті порції. В мене з рота текла слина, а в животі дивно поколювало. Сьогодні не стала чекати до останнього. Я пішла до своїх книг, обрала найтовстішу з великою кількістю малюнків і не без зусиль піднялася на дах. Дивно, адже я завжди була сильною. Малюнки виявилися нецікавими, а слова ще більш незрозумілими. Сонце повільно опускалося на дах сусіднього покинутого будинку і я також прилягла на чорну поверхню шкільної покрівлі.

Легкий доторк до мого плеча і знайомий запах збудили мені зі сну. На книзі майже біля мого носа лежали коров’ячі мізки. Це насправді чи я ще сплю? Я не гаючи ні секунди, накинулася на них. Ні, не сон. Ніколи й нічого смачнішого я раніше не їла. І хто сказав, що мізки — це огидно? Невже я? Це, мабуть, була інша я або не Інша я, або й взагалі не я. Надто пізній обід опинився в моєму животі за лічені миті.

Коли я задоволено замукала, мов корова, чиї мізки я щойно з’їла, то озирнулася. Трохи поодаль позаду побачила Іншого, старого білобородого з поламаною оправою від окулярів на носі. Він незворушно сидів, заклавши ногу за ногу, і тупо дивився, то на мене, то на мою книгу. Його лице здалося мені знайомим, ніби я його бачила тут в цій школі, але не Іншим, а Звичайним. Та, як я вже казала, спогади про минуле життя в Інших були майже стерті з пам’яті, а в таборі я не заводила нових знайомств. Певно, коли я була Звичайною, то також не надто любила багатолюдні тусівки.

Старий поправив окуляри та взяв книгу до рук і почав тицяти злущеним кривим пальцем в напис на ній.

— І-і-і-і, — прохрипів.

— С-с-с-с, — прошипів.

— Т-ц-с-с, — сплюнув.

— О-о-о-о, — видихнув.

— Р-р-р-р, — проричав.

— І.

— Я, — кілька разів вдарив себе в груди старий.

Я хитнула головою в знак згоди. Я так нічого й не зрозуміла, але старий так старався, що я не хотіла його засмучувати. Це спрацювало. Він вишкірив свій беззубий рот в дивній гримасі, гикнув і замуркотів, наче ті маленькі пухнасті істоти, яких в таборі не менше, ніж Інших. Завжди забуваю, як їх звати.

Старий ще трохи погудів і затих. Я, так само як він, заклала ногу за ногу і ми мовчки спостерігали за мерехтливими світлячками, що рясно вкривали нічне небо. Живіт буркотів, та не мій.

Я прокинулася, коли сонце вже огорнуло все навколо. Старий так само сидів і дивився десь вдалину. Я тицьнула в його плече пальцем і він завалився на бік. Втомився, мабуть. «Нехай собі поспить», - подумала я і пішла до огорожі чекати Ма.

Сьогодні я не стала чекати поки сонце підніметься високо. Щось мені підказувало, що Ма більше не приїде. Побродивши трохи по подвір’ї школи, я не побачила там свого нового знайомого. Тому, захопивши по дорозі нову книгу, я поспішила на дах.

Старий досі лежав. Добряче він втомився. Я присіла біля нього показала йому свою нову книгу. Прогарчала, яка це цікава і важлива книга, скільки там яскравих картинок і незнайомих слів. Я хотіла, щоби він мене навчив хоча б декільком. Та старий мовчав. Я схилилася над ним і подивилася в його безбарвні очі. Певно думає про якісь більш важливі речі, аніж ці чудернацькі картинки та слова. Ну нехай. Не буду йому заважати.

***

Мені ставало все гірше. Я перестала виглядати Ма, живіт все більше болів, сил не залишалося ні на що. Я вже кілька днів сиділа біля старого, який так само спав чи думав. А може він захворів ще гірше, а ніж від тої хвороби? Якогось ранку я зрозуміла, що не можу більше тут залишатися.

Колись табір охороняли Звичайні в уніформі, та, коли вони зрозуміли, що Інші мирні й не несуть їм загрози, то залишили свої вартові вежі. Тому, якби хтось з Інших хотів покинути школу, то просто могли б вийти у ворота. Але чомусь ніхто цього не робив. А для чого? Куди йти? Що шукати? Інші не ставили собі ніяких цілей, вони просто жили. Їм було байдуже де це робити. В школі, так в школі.

В сутінковому тумані скрипнули важкі ворота. Я вирушила тією ж дорогою, якою кожного дня очима проводжала велику червону машину. Десь там повинна бути Ма. Вона обов’язково нагодує мене солоними мізками, ми пограємо в “обійманки”, а може вона навіть допоможе старому, який надто довго хворіє.

Я не знала куди йти, але те, що потрібно було йти, я знала добре. Туман спадав з верхівок дерев суцільним білим полотном, тому пробиратися через хащі було важко. Здавалося, що лісові стежини не мали кінця-краю. Я блукала між деревами та кущами надто довго. Сили покидали мене, а відчуття голоду посилювалося. Ще кілька кроків і я готова була повернутися до школи. Але куди це “до школи”? Орієнтування в просторі також не можна було записати до позитивних сторін Інших. І от, коли я вже майже здалася і кволі ноги відмовлялися рухатися далі, коли сон хотів мене повалити під старим зотлілим деревом, я вийшла на тверду міську дорогу.

Вечір був темний, на небі не було видно світлячків. Крізь туман я помітила лише зелений паркан та невеличкий будинок, прилаштований на розлогому дереві. За звичкою я видерлася догори, безсила впала на дерев’яну підлогу, вкрилася чимось важким та вмить заснула.

***

Чийсь низький лагідний голос збудив мене зі сну. Не схожий на всі інші звуки та голоси в моєму іншому житті. Та крім голосу Ма, криків Його та гарчання Інших я нікого більше й не чула. Тому новий голос здався мені найкращим у світі. Я знала, що це був не сон, тому що визирнула з-під свого сховку та одним оком змогла побачити широкоплечу постать, що сиділа за столом у світлі маленької книги. Так, саме книги. Він тримав в руках предмет, з якого читав дивні тексти і та світилася.

— ...Я не покличу щастя не моє.

Луна луни туди не долітає.

Я думаю про Вас. Я знаю, що Ви є.

Моя душа від цього вже світає.

Про що він говорить? Це якось водночас схоже на мову Звичайних і ні. Але це звучить так чудово! Я слухала, як голос говорив дивні речі. Відчувала, як його слова проникають в мій хворий мозок і наче лікують його. 

Низький лагідний голос враз став високим і різким. Я забула про обережність і майже на половину вилізла з-під великого килима, що лежав в кутку хатини. Голос став в повний ріст і перетворився в живого Звичайного чоловіка, мабуть, моїх років. Він дивився на мене великими круглими очима й підняв стиснену руку над головою. Я то чи від переляку, чи від несподіванки забилася в куток і так само глипала то на блакитні очі незнайомця, то на його піднятий кулак.

Звичайний заговорив. Він звертався до мене, щось неголосно кричав. Я мовчала. Ну ви вже самі здогадалися — я нічогісінько не зрозуміла, що цей дивак тараторив. Але кулак мене досі лякав. Він нагадав мені Його. Я зіщулилася ще дужче. Звичайний подивився на свій кулак і повільно опустив його нижче, розкриваючи при тому руку долонею до мене.

Я уважно слідкувала за його рухами і так й не второпала, що це за фокуси він мені показує. Можливо хвалиться своїми великими пальцями? В мене, звичайно, не такі, але я також витягнула руку і розчепірила свою п’ятірню.

Звичайний знову почав тараторити щось своє, але цього разу тим самим низьким та лагідним голосом. Він потягнув свою руку ближче до моєї і наші пальці майже торкнулися, як раптом колючий біль пройшовся по моїй руці. Я відсмикнула її. Те ж саме зробив Звичайний. Він затряс рукою і почав на неї дмухати. Я й собі повторила за ним.

Він чудернацько скривив рот і почав тицяти пальцем в груди:

— Зом, я — Зом.

Знайомі рухи. Точнісінько так робив старий, коли намагався мені щось сказати. Він хотів назвати мені своє ім’я. А я не зрозуміла його, та й, зрештою, так і не запам’ятала його імені. Шкода.

Отже, Звичайного звати Зом. Зом, Зом, Зом — тепер головне не забути.

— Бігррр, — назвалася і я.

А ще кажуть, що це ми Інші не надто дружимо зі своїм мозком. Я ж йому відповіла, що мене звуть Бі. Не схоже, щоби він це зрозумів. Поясню йому ще раз. Зом, дивись сюди! Я, Бі. Зрозумів?

Зом ще ширше розтягнув свого рота в дивній гримасі. Здається, це колись називали усмішкою. Мені подобалася його усмішка. Та й сам Зом також. Від нього віяло спокоєм.

— Бігррр...

— Бігр?

Ні, він точно не найрозумніший зі Звичайних. Я кілька раз тицьнула собі в груди пальцем, зібралася з духом і видавила з себе:

— Бііі

Голова закрутилася і я ледь не гепнулася на підлогу, але Зом встиг мене підхопити.

— Бі!

Він зрозумів, як мене звати. Нарешті! Я втратила свідомість з усмішкою на обличчі.

Допоки я лежала в напівтямі на чомусь м’якому, Зом широкими кроками вимірював будинок від стіни до стіни. Він посилено потирав лоба і безперестанку бубнів собі під ніс, щось читаючи зі своєї книги. Ці Звичайні такі дивні.

Невже він повернувся? Я думала більше ніколи не почую цей найкращий у світі запах. Мозок! Я не мала сил розплющити очі, тому витягнула руку, схопила знайоме слизьке желе і почала жадібно його їсти. Спинилася я тільки, коли зрозуміла, що більше не залишилося ні шматочка. Сон знову повільно забирав мене до себе. Десь там лунав низький лагідний голос. Я нічогісінько не розуміла, але знала, що Зом говорить не до мене. Він читав тексти з книги, яка світиться.

Коли я прокинулася, то зрозуміла, що я сама. Спочатку я подумала, що Зом і все решта мені наснилося, а я досі сиджу на даху школи. Та старого не було біля мене, зате я побачила знайомий килим, на столі лежала дивна книга і нова порція мізків.

Я хотіла погортати книгу, та вона виявилася без сторінок та картинок. Неправильна книга. Що ж тепер Зом буде читати, якщо тут зовсім нічого немає? Йому терміново потрібна нова книга. І я знаю, де її дістати.

***

Якби ж ви бачили обличчя Зома, коли він взяв книгу до рук. Не ту чорну, без сторінок, а велику паперову з безліччю картинок. Склалося враження, що він вперше побачив справжню книгу. І так, я сьогодні вернулася в табір. Ніхто й не помітив моєї відсутності. Та, власне, кому я там була потрібна? Я піднялася на дах, в надії на те, що побачу там старого, який буде мені беззубо усміхатися. Та, на жаль, він нерухомо лежав, як і тоді. Я відігнала кількох чорних птахів, та накрила старого полотном, що зірвала з вікна на першому поверсі. Листя міняло колір та опадало додолу, тому ночі ставали холодними. Надіюся так він не замерзне.

Зом зрадів, коли побачив книгу. А може, коли побачив мене. Загалом, моє повернення він зустрів радісно. Зом підніс книгу до обличчя й почав її обнюхувати. Невже він також буде її їсти? Ото дивак. Треба йому сказати, що вона не їстівна. Але він зрозумів це сам, тому просто почав гортати сторінки. Здебільшого Зом беззвучно читав одними лиш губами, часом щось неголосно викрикував. Напевно також знаходив знайомі йому слова.

Цього вечора Зом не запалював свою чорну нудну книгу, а читав з моєї. Ну як моєї, шкільної. Але ж їх і так ніхто не бере, крім мене, та й школа вже давно не школа. Тому я можу сміливо сказати, що всі книги мої. Я слухала його слова та слідкувала за кожним порухом губ. Та й так нічого не могла зрозуміти. Ма рідко та мало до мене говорила, тому лише декілька слів, що вимовляв Зом я чула раніше. Але три, які я знала, чомусь так і не прозвучали. А може я пропустила? Ні, я не могла пропустити. Я знаю, що це дуже важливі слова, тому я обов’язково їх розпізнаю.

Спочатку Зом читав тихо й швидко, так само як і говорив. Я не встигала за його темпом, тому на моєму обличчі застиг тупий вираз нерозуміння. А Зом не такий вже й дурний. Він побачив мою зацікавленість, сповільнився і почав читати голосніше та протягувати кожне слово, наче гумку. Він розуміє мене без слів. Можливо він навчить мене читати? І я зможу не тільки розглядати картинки, а й читати букви, слова, а то й цілі книги?

І він читав. Довгими темними вечорами він читав мені книги і навчав мене мови. Нарешті, я згадала, що пухнасті тваринки, що муркотять, називаються котами. Кіт. Він довго і ретельно показував мені його. Спершу ходив на чотирьох, потім лизав свою руку і вмивався. А в кінці взагалі заліз на диван і почав тертися об мою ногу. Я не злякалася. Навпаки, це було майже так само, як коли ми грали з Ма в обійманки. Але трохи по-іншому. Якесь нове незнайоме мені почуття. Я хотіла відповісти йому тим же. Але останнього разу, коли я зробила щось подібне, то це тільки налякало Звичайних. Тому я просто сиділа й уважно слідкувала за Зомом.

Ма. Я все рідше згадувала її. Якогось дня, коли вже перший теплий сніг побілив все навкруги, я верталася зі школи з черговими книгами. Спогади чи то інстинкти зупинили мене біля огорожі. На тому самому місці, де колись стояла і чекала Ма. Я знову стояла там і знову чекала. Довго. Надія, кажуть, помирає останньою. Того дня вона померла. 

Смерть. Я згадала це слово. Точніше Зом допоміг мені його згадати. Краще б я його забула назавжди. В таборі її стало багато. Машин майже не було. Звичайні остаточно забули про нас. Зате була вона. В кожному закутку школи смерділо нею. Інших ставало все менше й менше. Та й ті вже навіть не ходили, а тупо стояли і дивилися кудись безбарвними очима.

***

Я вже майже не ходжу до школи. Снігу нападало багато, йти важко, слизько. А ще я не люблю морозу. Тому все частіше сиджу в теплій хатинці й чекаю Зома. Я встигла принести стільки книг, що ними вже було закладено дві стінки від підлоги до самої стелі. І я не гаю часу дарма. Я гортаю книги тепер не тільки заради малюнків, а також вивчаю за їх допомогою алвафіт... афалвіт. Трясця! Надто важке для мене слово. Зом виписав мені на окремих аркушах букви і я тепер майже всі їх знаю. Правда, скласти слова мені ще не вдається. Та Зом каже, що я дуже здібна учениця. Як для першого класу, то я була б відмінницею. Він такий добрий й уважний до мене. Ми часто граємо у “Вгадай слово”. І я плескаю в долоні і вдоволено мугикаю, коли він показує різних тварин чи якісь речі, що оточують нас навколо.

Зом кожного ранку кудись ходить і завжди приносить мені ввечері мізки. Вони перестали мені смакувати. Ні, не так, як колись, коли я вперше почала їх їсти. Тоді я не могла до них звикнути. А зараз вони просто перестали мені подобатися. Одного вечора я не з’їла навіть половину порції і все виблювала. Зом не на жарт перелякався. Він почав щось шукати у своєму телефоні. Ліки. Він шукав ліки для мене. Зом ще з перших днів шукав щось, що допоможе мені від моєї хвороби. І кожного разу ці пошуки робили його сумним. Він не знаходив нічого.

Сьогодні Зом прибіг не такий, як завжди. Блідий, як ніколи, він щось стурбовано говорив про хворобу, про те, що потрібно втікати, про те, що винайшли ліки. Десь на заході. Невдовзі потрібно йти. Як зійдуть великі сніги. Але нащо йти? Я так і не змогла зрозуміти. Нащо кудись втікати? Я намагалася сказати йому, що йти не потрібно. Що є я і він, є книги, є наша хатинка. Нам добре тут. А що буде там? Звичайні, Інші, а може й навіть Дикі.

Я дивилася у вікно на глибокі кучугури снігу і просила його, аби він ніколи не зникав. А надто мені подобалося, коли сніг легко осідав на дах нашого будиночку, на підвіконня, а я лежала на колінах в Зома, поки він читав про цікавинки з чергової книги. Нове дивне відчуття не покидало мене весь час, допоки ми були разом. Сніг, падай, будь ласка, завжди.

***

Я не змогла доїсти свою обідню порцію мізків. Мене нудило, та я намагалася втримати в шлунку хоча б цю мізерну частину. Мені потрібні сили, адже, якщо ми підемо на захід, то я повинна бути сильнішою, чим завжди. Та раптом мій ніс вловив інший аромат. На столі лежала тарілка з бутербродом, що не доїв Зом. Ковбаса, сир, скибка хрусткого тосту. Я відкусила шматочок, жую, ковтаю. Що це? Як це? Це ж така смакота. Я кусаю ще раз, запихаю цілий бутерброд собі до рота. Жую з насолодою, крихти випадають з мого рота, я давлюся, ковтаю. І сміюся, гучно і нестримно! Я їм їжу Звичайних! Я, Звичайна? Так? Ні! Бі, стій! Не поспішай. Я взяла книгу до рук і намагалася прочитати вголос, хоча б одне слово. Потім ще одне, і ще, і ще. Це важко було назвати мовою Звичайних, але я заговорила. Крізь хрипле ледь чутне гарчання виривалися цілі слова, речення. Так, мені терміново потрібні інші слова. Негайно! Та інші книги. Точно! Я вже всі ці книги переглянула. Мені потрібні нові книги! І тоді я зможу читати, як колись, говорити, як колись.

Я поспішала додому, бігла засніженими вулицями, застрягала в кучугурах, падала, підіймалася і знову бігла. В одній руці я тримала підручник з історії. Дякую тобі, старий добрий Учителю! В іншій збірку поезій Ліни Костенко. Саме їх читав в перший вечір Зом, коли я ледь жива залізла до його будинку. Ці дві книги врятували мені життя. Тепер, нам із Зомом не потрібно буде нікуди йти. Я почала їсти їжу Звичайних, я тепер добре читаю і майже так само говорю. І я нарешті, згадала три важливих слова, які сказала мені на прощання Ма. Ці три слова, які я сьогодні скажу Зому. Тому що саме це має значення. Не потрібен нам ніякий захід, ніякі ліки. Все що нам потрібно ми вже маємо.

Зом вдома. Він стоїть спиною до мене. Я навшпиньки заходжу, аби не потривожити його завчасно. Розгортаю збірку на потрібній сторінці, злегка прокашлююся і починаю:

— Недумано, негадано

забігла в глухомань,

де сосни пахнуть ладаном

в кадильницях світань.

Де вечір пахне м'ятою,

аж холодно джмелю.

А я тебе,

а я тебе,

а я тебе

люблю!

Я стою і вся тремчу в очікуванні на його реакцію. Мить здається такою довгою, мов ціле життя. Ось зараз Зом обернеться і відповість мені : “І я тебе кохаю, Бі!” Він обертається. В руках в нього тарілка. Та сама, на якій я залишила половинку коров’ячого мозку, який не доїла в обід. Вона порожня. Зом облизує масні пальці.

— Гррр, — мій коханий блідий Зом задоволено гарчить і лагідно мені усміхається.

***

Сніги майже зійшли. Скоро ми вирушимо. Я кожен день консервую мізки. Нам знадобиться багато банок. Хтозна чи я знайду мізки по дорозі на захід. А поки читаю моєму коханому його улюблені вірші. Можливо вони йому так само допоможуть, як і мені?

28.01.2022