Родрік Скрючені Руки

ЗИМОН ХЕЙДЕС

Як рицар картографа рятував

Цього року москіти були особливо кровожерливі. Сін завзято почухав прищика на лікті й ляснув себе по писку. Тоненьке дзижчання доводили його до сказу. І хоч зазвичай Сін таким дратівливим не був, та віднедавна взяв за звичку лягати до ліжка із хлопавкою на готові. Летючі паскудники всі нерви разом із кров’ю висмоктали, і наче цієї пошесті було мало, до неї додалися ще й якісь завивання з-під ляди. Хіба ж будеш тут спокійним?

Сін відчував, що будь яка дрібниця вже могла зірвати йому дах, то ж дивився на світ із зухвалістю, сам готовий роздмухати гарячий гніт власного гніву.

Йому не подобалося все. Крики сови під вікном, скрип висохлої дощечки на крутих закручених сходах. Запах, що сигнальним прапорцем піднімався через вентиляцію з підпілля. Там вже дві доби поспіль працював Родрік Скрючені Руки. Павуки-посланці тягли йому до кабінету листи й папірці з інструкціями та рецептами, кидали все на столі, звідки Родрік їх активно скидав.

«Все не те!» — волав він, поки Сін роздратовано бубонів та виносив переповнене відро для сміття. В підпільному кабінеті вже місця не було від зіжмаканих просякнутих чорнилами папірців, проте павуки все одно несли та й несли свої дурнуваті записки. Сін із жалем проводжав їх очима, шкодуючи лиш про те, що нині павуки виявилися надто зайнятими, аби нарешті пожерти всіх москітів.

Сін зазвичай обожнював вечори вдома, коли гарячий присмак розжареної сонцем землі плавав у повітрі. Його доповнював пряний терпкий аромат зелені, очерету й осоки, високого старого каштану, що ріс вдалині від укритою ряскою річки. Дім частково нависав над водою і Сін іноді рибалив прямо з вікна, закидаючи саморобну вудочку в каламутні хвилі. Ловив у результаті суцільне сміття, те саме, що Родрік безтурботно скидав із пірсу. То ж плавало в багнюці все, починаючи він стухлих щурячих хвостів, та пліснявих мишачих мумій, закінчуючи таємничими склянками, від яких давно відпали етикетки.

Відкорковувати їх ніхто не ризикував, аби перевірити, що там всередині, бо то ж могла виявитися як реп’яхова олія, так і синильна кислота, або щось ще гірше. Родрік просто їх викидав. А далі о сьомій годині кожного вечора на поверхню з глибин мулу піднімався ручний сом, що ковтав небезпечний непотріб величезною, неначе пічка, пащею. В нього була сплюснута голова зі слизькими щупальцями, шість білими очиськ, що ледь-ледь поміщалися на черепі у два ряди. На спині біля плавника в сома бовтався застряглий там у давнину багор, а хвіст чомусь розділявся навпіл. Після «вечері» сом отримував порцію пестощів від хазяїна Родріка, та заглиблювався на дно. А Сін цю рибу не любив.

Цього вечора він сома ще досі не бачив, хоч погода була тепла й принадна, як і зазвичай улітку в цих краях. На іншому березі річки несамовито кумкали жаби. Єхидно дзижчали москіти. Ідеальний час для появи клятої рибини. За весь день Сін втомився, зайнятий прибиранням, аби хоч трохи привести будинок до ладу. Всі ті родрікові кинуті склянки та підозрілі пакунки від місцевих відьом без жалю відправлялися у сміття. Дурні баби. Вони чи то прокльони слали, чи так залицялися, хто б міг це зрозуміти. Проте Сін насилу впорався з проклятим фоліантом, що виявився в одному з тих пакунків із ненадійною обгорткою. Кусюча обкладинка довго пручалася. Сін добряче її утрамбував п’яткою, щоб та не вибралася з мішка, що вже готовий був для сома. Гарний смаколик, проте про нього Сін тепер не думав.

Він окинув оком свої шафи. Всі карти охайними сувоями лежали в різних комірках, поки на верхні старі полиці урочисто сипався пил зі стелі. Хлопець безуспішно розгладив пальцями край покусаного пергаменту та знову зітхнув. Клята обкладинка встигла наробили біди. З вікна в той самий час подув протяг, що невідомо яким чином хитнув усі вогники на свічках під скляними ковпаками. І Сін востаннє зітхнув, бо вирішив, що знов треба збиратися в дорогу, аби намалювати ті карти, які зжерла обкладинка.

Родрік часто буркотів через довгі подорожі Сіна. Блакитноокий рудоволосий хлопчина із лупатими вухами та пенсне на ланцюжку завжди намагався забратися в якісь хащі на краю землі. Тоді розбійники йому дуже раділи, бо мабуть і самі боялися сидіти в тих страшних кущах. Вони завжди вибігали Сінові назустріч, тільки-но побачивши здалеку його круті бакенбарди та камзол з лазуровими ґудзиками і бірюзовими смугами. Сін вважав, що вони не дарма його гукають, а збираються подарувати на знак доброї волі мотузку, топірець чи ніж – недарма ж вони так активно їх рекламували. Але всякий раз нещасні хлопці кидали цінну зброю й тікали. Бо за спиною Сіна стояла кобила Мишка.

Гарна була кобила. Він на ній ніколи не катався, лише йшов попереду, поки та цокотіла за ним разом із усіма речами. Розбійникам вона також раділа, та якось специфічно. Стовбурчила крила, вигинала шию… Та від її зубів сахалися не лише лиходії, а й будь-які селяни, що конче необхідні були самому картографові. Сін отак ані переночувати не міг, ані дорогу спитати, а пояснювати щось мирним селюкам із вилами та кілками в мозолистих руках взагалі вважав за негідну справою. То ж картограф з часом від подорожей із Мишкою відмовився.

Мишка не ображалася. Лежала в холодочку біла дома, пахла. Працювала, так би мовити, на імідж господаря. Родрік взагалі добре постарався, прикрашаючи місцевість. Будь-який мандрівник був би шокований. Ще не підійшовши до самого двоповерхового покрученого будинку, він уже мав би прощатися із білим світом. Бо по голим чорним гілкам страхітливих дерев привітно скалилися вічними посмішками білі черепи. Каркали ситі ворони, яких Родрік, взагалі-то, дуже любив, через що й отримав прізвисько – Скрючені Руки. Об стовбури дерев стукали кістяні амулети з рунами прокльонів. А іноді можна було помітити мерехтіння чорного привиду вдалині, і вже від цього потойбічного жахіття знепритомніти, хоча насправді то був робочий балахон, який після прання зірвало вітром з мотузки і коливає тепер десь у лісі.

Сіну ці садові прикраси не подобалися. Одна з них — зомбі в каптурі, схоже на гидке опудало-лякало, — взагалі стояла на веранді, щоб Родрік нею милувався за вечірньою чашкою бульйону. Йому це, мабуть, нагадувало щасливі часи, коли ще зовсім юний адепт в надто просторому балахоні вперше пробував невдалі некромантські чари. Проте Сін, коли кожного разу повертався додому із важкою сумкою і дорожніми нарисами, не був такий задоволений, бач перше, що він бачив — оте усміхнене чудовисько.

Ну, й опудало, звичайно, теж бачив.

А Родрік, до речі, був ще не старий, хоч із сивиною вже у темному волоссі. Він був вищій од Сіна на голову, незважаючи на те, що сильно сутулився, а ще він мав дивакувату звичку складати пальці, неначе пташині кігті. Звідси й друга версія походження його прізвиська. Скрючені Руки. Родрік Скрючені Руки. Мерзенний некромант, ворог усіх добродіїв, магістр чаклунського ковену.

Він зустрічав Сіна після довгої подорожі, такий радісний через якісь свої експерименти, пропахлий тухлою «роботою» та трошки милом.

— Нарешті, Сіне! Я вже гадав, мені за твоїми кісточками йти треба, — радів він та стискав хлопця аж до хрускоту. Сін пручався та волав:

— А ну не обнімай мене перед опудалом. Я цю гидоту стидаюся!

А Родрік лиш всміхався:

— Гарний був би з тебе скелет, чистенький, біленький, а очі би як сяяли. Хіба не краса?

— В тебе вже є один скелет, он де знову квіти потоптав. Зовсім ти його не виховуєш.

Картограф кашляв, намагаючись протиснути повітря назад до легень, скидав дорожню куртку зомбі-опудалу на голову, і падав у зручне крісло на веранді слухати жаб.

Сіну не подобалося, що Родрік не довго слухав розповіді про віддалені куточки королівства. Він міг схопитися з місця, придумавши зненацька якусь нову ідею, і втекти у підпілля, де зазвичай працював. У свою роботу він картографа не посвячував. «Та й не треба», — вважав власне Сін, якому вся ця некромантія вже в печінках була.

Він натомість займався хатніми справами, наводив лад у будинку, працював над картами і возив їх до міського архіву, де й отримував платню від бургомістра.

Щоправда цього разу, як вирішив Сін, із візитом до ратуші доведеться почекати. Дурна обкладинка тупого фоліанту зжувала добрячий кусок нової карти. Хлопець два дні над нею сидів, намагаючись хоч якось відтворити втрачену частину. Та, здається, нову поїздку все одно доведеться планувати. І Сіну це ох як не подобалося.

Та більш за все йому не подобався рицар, що окупував усю залу першого поверху. То був височенний, закутий у пузату броню пихатий дворянин із чепурною бородою і кучерявим мідним волоссям. Він з цікавістю і побоюванням розглядав місцевий інтер’єр, і доки ще не наважувався щось сказати. Москіти його не гризли, а шкода.

— Кормунд Конопаті Ніздрі, — похмуро промовив Сін, і рицар одразу його виправив:

— Сер Кормунд Конопаті Ніздрі! Сер.

Дерев’яна підлога під його ногами скрипіла. Дерев’яні сходи також скрипіли, але просто так, із солідарності. Рицар туди ступати не намагався, бо здиратися крутими сходинками в гостроносих залізних чоботах було б украй складно. На другому поверсі розташовувалася спальня та кухня, а ще чудова колекція трофеїв Родріка, які йому недобровільно жертвували заздрісні чаклуни, мисливці за вампірами, і дурні мандрівники-менестрелі. Кормунду бачити оту колекцію було також не слід.

— Я гадав, ви знайшли золоту сливку, що має звільнити мене від чар. — Награно замурмотів Сін. — Ви вже приходили сюди, сер Кормунд, і обіцяли знайти чарівну сливку.

Рицарю наче подобалося вважати себе рятівником прекрасних дів. А оскільки картограф на кралю був не дуже схожим, Сін намагався компенсувати зовнішність не дуже вдалою акторською грою. То ж він перед тим, як розкрити рота, став у позу, наче лицедій, прокашлявся, і тільки тоді почав свій виступ.

— Я прийшов визволити тебе з полону клятого чорнокнижника! — голосно вигукнув лицар.

Сін знов почухав укус на лікті, а потім майже на одному диханні вимовив:

— Але без сливки, так? Ви знаєте, що я зачарований, і доки чари не падуть, сидіти мені в полоні, бо зв’язаний я незримими тенетами зі своїм мерзенним хазяїном.

Картограф замовк, щоб оцінити, чи не переборщив він із драматизмом у голосі. А Кормунд засмучено відвернувся, тільки прошепотівши: «О, горе. Горе!». Його погляд втупився в рядок зловісних книг, що стояли на полиці із цікавущим написом «Некрономікон».

— Я тут роззирнуся? — спитав рицар таким тоном, що будь які заперечення були тут зайві.

Він пішов у бік кабінету Сіна, уважно розглядаючи усе навкруги, а павуки припинили мелькотіти з листами і стали аби повитріщатися на залізного велетня. В той самий час за спиною Кормунда з підпілля вибрався Родрік. Він звичайно чув важкі кроки сабатонів над головою, проте був такий зайнятий думками про роботу, що майже не звертав увагу на рицаря.

Він пригладив розпатлане волосся та обережно закрив кришку, що навіть не грюкнула. Ковен серйозно на нього тиснув останнім часом, вимагаючи підняти армію мерців та навести свого лихого ладу на вотчині сера Кормунда. Окрім цього Родрік мав стежити, щоб підлеглі відьми дотримувалися закону, то ж ті кляті баби постійно тут швендяли по різним питанням. Проте Родрік із виконанням обов’язків магістра-некроманта не поспішав, а натомість займався якимись власними проектами. Сін про них нічого не знав та знати не хотів. Йому достатньо вже було чути дивні звуки та чхати від запахів з підпілля.

І от Родрік вибрався на поверхню і спокійно, наче рицаря в домі взагалі не було, потягнувся розім’яти затерплу спину. Картограф спав з лиця, через що ластовиння запалало ще сильніше на його блідій шкірі. А некромант лиш подивився на Кормунда, похитав головою і заспокійливо усміхнувся хлопцеві. Сін на мить розслабився, але важка хода рицаря одразу його отверезіла.

Кормунд Конопаті Ніздрі з’явився у дуже невдалий час. Місяць входив у нову фазу, і магія неохоче підкорялася навіть такому сильному чаклуну як Родрік. Наче на підтвердження цієї думки, Сін почув здивований зойк.

Рицар озирнувся й побачив згорблену спину некроманта. Картограф шумно втягнув ніздрями повітря, але Родрік раптом лукаво йому підморгнув. Сьогодні очі в чоловіка були медово-жовтого кольору. Він глянув на відображення рицаря в мідному чайнику, щоб оцінити ситуацію. З кришки того чайника стирчала засохла квітка, що вже давно облетіла, а крізь дірку на дні сипалася зерниста земля. Родрік доглядати за живими істотами не умів, хтозна нащо він взагалі тримав ту квітку в себе.

А тим часом рицар люто заревів та кинувся у бій, озброєний здоровезними кулачищами. Некромант лиш клацнув пальцями. Кормунд пролетів повз, розкидав речі та з грюкотом врізався в стіну. Небезпечно дзвякнув сервіз на краю тумбочки.

— Підлий гнус! — крикнув рицар.

Він схопився за бік, але рука мазнула лише пустоту — меча у піхвах не було. Він залишився прив’язаний до сідла коня біля входу.

— Як грубо, — похитав пальцем Родрік і зник.

Кормунд кинувся в те місце, де той щойно стояв, зніяковіло та роздратовано закрутився. А десь унизу під підлогою пролунав жіночий плач. Десь в саду за домом люто завила мертва кобила Мишка. Зловісно застрекотали кістяні амулети. Рицар зблід, та встояв і замість того, щоб тікати, знову вигукнув:

— Виходь! Ти, боязкий заячий хвіст!

Одна з чашок відокремилися від сервізу, сповзла по стільниці на самий край, а потім різко кинулася Кормунду в голову. Та реакція у того була відмінна. Він почув небезпеку і в одну мить обернувся, не зважаючи на неповороткий панцир. Він махнув рукою, відбиваючі підступну чашку, а слідом та нею посипалися й інші. Сін тихенько вилаявся та постарався відповзти по стіночці якомога далі від епіцентру катастрофи, однак у героя-рицаря були на нього інші плани. Трубно проревівши у долонь, як у горн, Кормунд закинув хлопця на плечі і потягнув його на вулицю.

— Я тобі що плащ? — обурився ображений картограф.

Вітер кинувся йому в обличчя разом із самогубцями-москітами. Сполохані галасом жабки насторожено замовкли, дозволяючи вакханалії розкрутитися до краю. Родрік матеріалізувався з тіней біля веранди, похмуро пробурмотів закляття і розсипався на сотні крихітних жуків. Комахи текучим килимом рушили до наляканого рицаря, спритно видерлися на нього крихітними лапками, пробралися під обладунки, граючи на тонких струнах нервового лоскоту. Птах із облізлим пір’ям, що оголювало худу напівгнилу синюшну тушку, підлетів та дзьобнув Кормунда в руку, від чого той був вимушений відпустити картографа.

Рицар гупнув ногою в залізному чоботі, розчавив десяток гадів, та й рвонув до меча. Пекучий символ на його грудях розпалився, і жуки розсипалися на прах. Його підхопило вітром, закрутило спіраллю й стисло у щільну постать розлюченого некроманта.

— Залиш нас у спокої, Кормунд! — заревів Родрік.

Його довгий балахон полоскався вітром, чорняво-сиве волосся грізно стовбурчилося неначе голки. Жовті очі потемніли та набули загрозливого темно-червоного відтінку.

— Сер Кормунд! — ввічливо виправив некроманта рицар і пішов в атаку.

В його руках довгий полуторний меч спритно крутився, як вуж, виблискуючи в останніх променях сонця, наче лезо палало вогнем. Він свиснув, виписуючи в повітрі невидиму фігуру, та не вдарив. Родрік Скрючені Руки каркнув по пташиному й стрибнув уперед на одній нозі. Уся магія разом покинула кімнату і линула чорним потоком йому під шкіру. Дім здригнувся від голосного плачу. Що б там не зберігалося у підпіллі, воно вибралося через незачинену кришку. Сін налякано озирнувся і глитнув в’язку слину. Навряд чи до планів Родріка входило випускати оте з під нагляду.

Чаклун знову клацнув пальцями. Лезо меча вдарило його у груди, але прошило лише марево. Чорна тканина, наче шматок примарної плоті, розійшлася, а потім оперезала меч, ковзнула вгору до самого руків’я. Рицар здригнувся від огиди, але меч втримав.

— Твої жарти тут не допоможуть! Зі мною сила світла, — голосно заявив Кормунд.

Родрік серйозно кивнув і почав відступати до підмостків на річці. Сін почув тихий голос у себе в голові:

«Вгамуй іграшку. Я на неї кілька тижнів витратив, щоб всі деталі приладити, і збираюся продати, а не ламати її об цього довбня».

Картограф схопився з місця і увірвався назад до будинку. Спочатку нічого дивного він не побачив, аж раптом з кімнати почувся тонкий плач, що змусив хлопця мимоволі затремтіти. Щось страшне, холодне, небезпечне вешталося по кабінету, а його довгі, покручені наче канати пасма волосся звисали з плечей і тяглися, залишаючи на підлозі та килиму чіткий масляний слід.

«Буде справжньою мукою все це відмивати», — подумки простогнав Сін.

Він прокрався повз кімнату, став на першу сходинку і замружився, коли та важко застогнала. Фіолетова роздута не-мертва пика повернулася на звук. Скляні очі-ґудзики відобразили перегорнутий образ наляканого хлопця. Чудовисько бездумно, проте досить цілеспрямовано рушило до цілі. Із розкритої пащі вирвався голосний жалібний крик.

— О ні! Ні-ні-ні! — запанікував Сін.

Він миттю злетів нагору і кинувся до спальні. На ліжку лежала недошита лялька, і Сін у цей момент зрадів, як ніколи, через власну лінь. Нитки стирчали у всі боки, зі шва у непропорційно великій голові стирчало дрантя.

— Дякувати Луні, я не встиг тебе сховати. Нумо, йди до татка…

Картограф запустив пальці у проріху і витягнув звідти невеличкий зелений медальйон. Родрік подарував його нещодавно і наказав покласти кудись, щоб пронирливі відьми не побачили. Іграшку із ароматом спецій вони б чіпати не стали, та й будь-які крадії не звернули б уваги на таку дрібницю. Хто ж знав, що медальйон знадобиться так скоро.

Плач наближувався, стогнали розхитані сходи. Довгі нігті на ногах некротичної тварюки шкрябали підлогу, залишаючи помітні подряпини. Хлопець зачинив двері, аби виграти трохи часу, і притиснувся до протилежної стіни. Він від паніки не міг згадати, як той амулет мав працювати.

«И-и-и-а-а-А!»

Двері завібрували та зірвалися з петель. Сін не встиг навіть скрикнути, лиш міцно зжав амулет в жмені. Чудовисько забралося в отвір, заляпало маслом стіну, зосередило на людині скляний погляд.

— Йди до біса, все тут загидила! — скрикнув картограф і розчавив камінець.

По середині амулета пройшла тріщина, знаки по боках вибухнули яскравим світлом. Воно зеленим променем вдарило чудовисько у груди і вщухло. Секунда — і вся битва скінчилася. Сін покліпав очима, щоб повернути ясність зору, а потім акуратно протиснувся повз застиглу тварюку. Вона так і лишилася непорушно стояти, і тільки тихо та здивовано хникала. Картограф вже викинув її з голови і швидко біг назад униз. На кухні він схопив закритий пакет із чимось дуже смердючим, що ще не встигло опинитися в мішку зі сміттям, й зо всіх ніг кинувся на допомогу Родріку.

Некромант в той час вже дістався води. Він скакав з одного зеленого острівця на інший, ухиляючись від помахів священного меча. Ряска на річці послужливо підбиралася до його ніг, утворюючі тверді пузирі, що здатні були витримати вагу дорослого чоловіка. Далеко втекти Родрік не міг. Містки від удару меча розсипалися ущент, уламки дощок плавали по воді, а москіти продовжували гудіти в наступаючих сутінках. Рицар важко дихав у душному «самоварі», та не відступався і тиснув на чаклуна. Той втомлювався швидше.

На червоному від напруги обличчі Кормунда зниклі всі веснянки, він з хеканням атакував некроманта, заганяючи його у воду, щойно той намагався прорватися. Можливо, він навіть хотів утопити Родріка, та злився через те, що той так вправно скаче на бережку. У волоссі рицаря можна було помітити сліди липкого студня, що лишив по собі не-мертвий птах кількома хвилинами раніше, а на лобі в нього красувалася велика гуля від удару поліном. Усе подвір’я було засипано тими дровами, що Сін до цього складав у штабеля, а Родрік тепер використав у якості снаряду. Схоже, один з них рицар відбити не встиг, і шкодував тепер про забутий шолом. Некромант каркав пташиним голосом, водив руками, не в силах більше навіть Мишку покликати. Проте погрозливий наполегливий рицар не здавався.

— Кормунду, припини! — насилу вигукнув Сін.

Голос зірвався від хвилювання.

— Я звільню тебе від чар і без усіляких сливок. Смерть покидька розірве будь-які тенета, добрий юнак! — патетично проголосив рицар.

Він навіть не забув під час цієї промови картинно виставити ногу і випрямити спину, даруючи Родріку дорогоцінні секунди відпочинку. Проте Сін дослухувати рицаря не став. Він розмахнувся і запустив у річку свій пакет. Некромант клацнув пальцями, розчинився у вечірньому повітрі, змусивши Кормунда погнатися за своїм образом на залишки хисткого містка. Той зупинився і розчаровано тупнув. А Сін уважно подивився йому під ноги. Бульбашки, що піднялися на поверхню води, свідчили про те, що дар було прийнято.

Чаклун зліпився з бруду та мулу позад нього, вклонився від помаху, коли Кормунд обернувся на звук, і побіг далі. Та не встигло лезо зі свистом опуститися, як водну гладь розрізала темна блискуча маса. Шість мутно-білих очей незадоволено подивилися на Кормунда, ворухнувся врослий у плавець багор. Рицар відкрив рота, щоб заволати з усієї сили, але горлянка величезного сома розкрилася перед ним у своїй гіпнотичній величі, і без будь-яких попереджень ухопила ногу невдачливого героя.

В ту ж секунду від репету всі жабки на іншому березі з жахом пострибали в зарості очерету. Кормунд зацідив рибині поміж очиськ, але товсту слизьку шкіру лезо не пробило. Невдоволений сом завирував, виплюнув жорсткий залізний черевик, махнув роздвоєним хвостом, обливши рицаря хвилею з ряскою, і пішов на дно.

— Ух… щоб тебе качки загребли… — шоковано промурмотів рицар і захлюпав до коня.

Його товстенька кобила придивилася до мокрого заляпаного хазяїна, та прихильно фиркнула, підставляючи спину. Весь цей час вона спокійно жувала підвищений до морди овес з мішечка, прив’язана поруч із зомбі-опудалом, і до бійки їй аніякого діла не було. Вона дозволила рицарю видертися в сідло і мирно потрусила у бік замку, несучи на спині похмурого, але незламного героя.

— Я ще повернуся, темний виродку! – кричав Кормунд з безпечної відстані, потрясаючи кулаками.

Сін обійняв тремтячого Родріка, і той нарешті повернувся в звичайний стан. Вода досі плескалася, затягуючи в мініатюрні вири шматки дерева. Москіти перестали гудіти, поховавшись у траву, злякано мовчали жаби. Тихий переривчастий шепіт-плач лунав з верхнього поверху похиленого будинку, та ще досі палало зелене мертвенне світло, що стримувало чудовисько. Вітер доносив відлуння голосу Кормунда, який клявся врятувати бранця наступного разу. Син зітхнув.

— Який вже за рахунком це візит: Третій? Може четвертий? Минулого разу він закидав дім амулетами та залив тут усе святою водою. Мерзотник, стільки клопоту через нього…

— Коли він вже зрозуміє, що ми бляха брати… — знизав плечима некромант і стомлено позіхнув.

Вони обидва стояли на березі, дивлячись кудись вдалечінь, може, згадуючи вкриту мохом відьму, що була братам за бабусю, чи пов’язаних темним ритуалом батьків — матусю-некромантку та рудого батечка, що був колись ученим. Гарний був час тоді.

Прохолодна, ароматно-пряна ніч накривала ліс ніжними крилами. Прокидалися в зіницях прикрас-черепів світлячки, романтично вищав у кущах якийсь болотний птах. Рицар їхав назад топити горе у вині. Взагалі-то всі ці землі разом із лісом, річкою і будинком Родріка належали йому, і Кормунд був спроможний привести сюди цілий загін людей, щоб змішати тут усе із багном, але він був упевнений, що має здійснити цей подвиг сам. А некромант із картографом слухали шепіт природи і просто мовчали. Їм обом подобалася ніч.