Краплі дощу

Дощ поволі змивав пил із нового хреста, збитого з двох струганих дощок. Глина зі свіжої могили розмокла і бралась до босих ніг густим шаром. Петро не зважав ні на дощ, ні на багнюку. Доросле життя прийшло несподівано і без попереджень. Рік тому не стало батька. Повстання проти магната Ковалевського було стихійне, не підготовлене, і його швидко придушили. Тоді Петро з матір’ю уночі ходили до стін замку. Порубане тіло знайшли неподалік палацу серед сотні інших постріляних, пошматованих односельців.

А сьогодні біля батькової могили поставили ще одного дерев’яного хреста – мати пішла услід за чоловіком. Тихо померла, уві сні Господь забрав. Кажуть, таку смерть треба заслужити. Петро плакав разом із небом. Тепер він сам-один. Ні братів, ні сестер, лише старий батьківський кінь Сірий, що повернувся тоді додому без свого вершника. До бою вже не подужає, старий, хіба до плуга. Та не хотів Петро ставати до господарки. Ну яка рілля у шістнадцять років?

На Січ! Геть із цього проклятого всіма святими села! До козаків! А там на чайки – і в похід на турка. Воля, вітер, брязкіт шабель і грім гармат! А що тут? Два хрести, шмат поля і ненависний пан? Ні. Нічого не тримає. Прощавайте, батьку! Пробачте, мамо! Ви мене там дочекайтесь на небі. Як не пощастить, то скоро побачимось.

***

Битим шляхом швидше, та полями-лісами безпечніше. Кінь геть старий, хоч би дотягнув до Хортиці. Важка батьківська шаблюка теліпалась збоку, два старенькі пістолі за поясом, шапка набакир, ще б жупана справити – і справжній козак! І зростом удався, і вродою – вуса он уже скоро закручувати можна. Ех, шаровари б ще нові, бо ці латані-перелатані, чоботи, – і женитись можна. Хоча, ну їх до дідька, тих дівок! Важко з ними: то бісики з очей, то крига, то до танцю тягнуть, то дурнем називають – самі не знають, чого хочуть. Та й не беруть на Січ із жінками. Нічого, встигнемо. От після походів, світу надивившись, щоби було що дітям-онукам на ніч розповідати, побачимо. Нікуди ті дівки не подінуться.

«Вони, може, і не подінуться, а от ти можеш. Із козацьких походів не всі повертаються», – озвався кінь у голові хлопця. Чи то не він, а хтось інший, бо хіба ж коні балакають?

– Чого б це? Батько, царство йому небесне, навчив шаблюкою рубати, – вголос відповів Петро. Краще вже з конякою розмовляти, все не так сумно в дорозі.

«Ага, герой – рубати за городом будяки», – ох і впертий. Як баран. Хоча на вигляд звичайнісінька шкапа.

– А пістолі нащо? Та я з тридцяти кроків межи очі поцілю!

«Угу. Це якщо без вітру і в слона», – от капосна тварина, звідки тільки про слонів знає?

– Так, вези вже мовчки, – Петро зсунув брови і зробив страшну пику, щоб усі боялись, щоб не насміхались, як ця дурнувата коняка.

«Везу-везу, – хлопцеві здалося, що Сірий усе ж тихенько підсміюється. – Село попереду. Минаємо? Через ліс доведеться. Там заночуємо».

– Геть здурів – до лісу вночі потикатись? Хіба не знаєш, скільки там нечисті всілякої? – хлопцеві аж мороз по шкірі пішов.

«Та кого там боятись? У тебе ж пістолі. А у вовків уночі очі світяться – дуже зручно межи очі цілитись».

– Я не вовків боюсь, – Петро легенько смикнув вуздечку, скеровуючи праворуч до села. – Мавку куля не зупинить.

***

Що ззовні, що зсередини шинок виглядав, як і всі решта. Навіть пейси господаря завдовжки були такими ж, як у шинкаря, котрий залишився в рідному селі Петра. Столи й лавки так само смерділи розлитою горілкою та баранячим жиром, а в повітрі висів ядучий дим від дешевого тютюну. Петро сів у найдальшому кутку, неподалік якогось сивого стариганя, що дрімав над недоїденим шматком смаженини. Майже порожня пляшка горілки біля тарелі, глиняна люлька, що ледь диміла, і довгий пістоль на столі. А цей старий – не звичайний п’яничка. Жупан старий і потертий, але з дуже гарної тканини. Волосся довге й сиве, як молоко. Та Петро готовий був заприсягтися, що років двадцять тому на цій голові був довгий козацький оселедець, чорний, як дьоготь. А обличчя… Ці зморшки бачили Варну й Очаків, увібрали в себе морську сіль і дим пороху від обозних гармат, їх пекло південне сонце й морозили сніги півночі. От би побалакати з козарлюгою. Але пістоль на столі викладено не просто для хизування – це таке собі попередження: чоловік не бажає, щоб його турбували. Петро зітхнув, відвернувся, перелічив крадькома гроші, сумно подивився на сусідський таріль із залишками м’яса й замовив куліш із чорним хлібом. Від горілки відмовився. Нічого. Аби до Хортиці дістатися, там того добра хоч залийся.

– Випий за спасіння душі козака Василя, – перед Петром з’явилась повна чарка. Сивий козак дивився просто хлопцеві в очі. Ох і погляд! І не лихий, і не добрий, а пронизує аж до кісток. Ох і не простий дід! Так, як там батько покійний учив?

– Спаси, Господи, душу слуги твого, Василя, – і три швидких ковтки, поки подих не сперло. Ой, міцна! Де ж той шинкар клятий, хоч би хлібом занюхати!

– Справжній козак! – таріль із м’ясом і хлібом перемістився на його стіл. – На Січ ідеш?

– Угу! – хоч би сльози не виступили. З чого її женуть таку ядучу?

– А я вже звідти, – і голос дивний, низький. Таким хіба псалми в якомусь соборі співати. – До монастиря їду. Час виходить, треба гріхи відмолювати.

– Багато начудили? – бовкнув хлопець і заціпенів. От бовдур! Людина ще образиться, а з шаблюкою старигань не на будяках управлявся.

З переляку Петро втупився в миску і швидко запрацював ложкою, наминаючи принесений гарячий куліш, наче вчорашню холодну гречку. Та сивий козарлюга і не думав ображатись – він уже почав примирення з Богом, тож байдуже спостерігав за хлопцем, думаючи про своє. А може, згадував себе в юності, як так само тікав на Січ за новим життям і свободою. Коли ж це було? Чи тридцять літ минуло, чи вже й сорок – швидко біжить час, швидше за дніпровську воду на порогах.

Двері прочинилися, впустивши до шинку трохи свіжого повітря. Двоє реєстрових козаків при зброї увійшли до брудного приміщення. Один залишився біля дверей, склавши руки на пістолях, що стирчали з-за нового широкого пояса, другий поволі пішов до шинквасу, уважно роздивляючись навсібіч. У шинку стихло. Козаки з міста не віщували нічого доброго. Втікача шукають або просто розваг. Здійняти бучу й порубати кількох задля сміху – на службі у магнатів і не так честь утратиш. Петро пополотнів. Він упізнав одного. Десятник у Ковалевського, особистий сердюк – отже, по його душу. Шкода, що тільки два пістолі, та й ті незаряджені. Того, що на дверях, не пройти, хіба через вікно дременути? Та надворі ще має один бути, за кіньми дивиться. От халепа! А думав, що далеко встиг від’їхати. І чого стару шкапу не послухав? Краще б уже яка мавка залоскотала. Кажуть, що вони гарні, як зоряне небо в літню ніч. А закінчити життя, висячи на стовпі у замку й повільно вмираючи від спраги та ґедзів, не годиться! Ех, шкода, що не висповідався перед дорогою, доведеться непрощенним помирати. Ще два кроки, півоберта голови, і десятник його побачить. Що лишається? Перекинути стола, рубанути козака і три кроки до вікна. Як буде його щастя, то той, що біля дверей, не встигне навіть шаблю вийняти. Третій надворі. Тут уже як пощастить. Ну, з Богом!

– Стій, дурню! – тихо, але твердо пролунав низький бас поруч. Очі стариганя прибили Петра до лавки, наче гвіздками. Хлопець сидів, не в змозі поворухнутись. Руки під столом міцно стискали стару батькову шаблю, чоло спітніло. Ось реєстровик повертає голову, на мить затримує погляд на сивочолому, переводить далі до Петра, проходить повз і… відвертається. Це як? Невже не впізнав?

Козак підійшов до шинквасу й тихо заговорив до господаря. Реєстрові – теж люди, їм теж горілки кортить. А ще як за рахунок закладу, то й від баранячої ноги не відмовляться.

– Тепер час, – а дідуган щось більше знає, ніж просто молитви, бо тіло знову повернулось до тями і реагувало, як раніше.

Петро з сивочолим неквапливо встали й, похитуючись, наче перепили, пішли до виходу.

«Не думав, що побачу тебе без кайданів», – не зрозуміло було, чи то Сірий радий, чи засмучений.

– Не дочекаєшся! Хочеш чи ні, але на Січ мене доправиш, – за звичкою вголос відповів Петро. – А будеш комизитись, продам на м’ясо.

– Та ну! Гарний кінь! Підгодувати, вичистити, і він ще панським скакунам хвоста покаже, – козарлюгу, здається, зовсім не здивувало, що хлопець балакає з власною конякою.

«От! Слухай, що старші кажуть!» – і копитом так «цок». Образився чи що?

***

Вечірній ліс зустрів двох подорожніх тривожним шелестом листя столітніх дубів. Петро міцно тримався за шаблюку і сторожко роздивлявся навсібіч, пригадуючи усі бабині казочки, що слухав малим довгими зимовими вечорами на теплій лежанці – про мавок, лісовика, гука і блуда. Старий козак поволі їхав попереду, похнюпившись. Заснув? Стежка вужчала, розкішне гілля дерев затуляло останні шматки чистого неба, ще трохи – і темінь поглине ліс, а заразом і Петра, що якогось дідька поплентався за старим дідом. От чого, питається? До монастиря рано, Січ в іншому боці, та й сивочолий його з собою не кликав наче.

Вже зовсім присмерком коні вивезли вершників на невеличку галявину. Молодик із неба ледь підсвічував, ліс потроху прокидався до нічного життя, Петра брали дрижаки, і лише старому козаку, здавалось, було до всього байдуже.

– Тут заночуємо, – старий спинив коня і на диво легко спішився.

– Моя варта перша, – Петро швидко зліз і заходився збирати хмиз для вогнища.

– Нема потреби, – сивочолий зняв із сідла сакви й почав у них порпатись.

– Та я все одно не засну. У вас куль срібних немає часом?

Гучний сміх розлякав їжаків у кущах, кажани хмаркою здійнялись у небо і зникли за деревами. Ну все! Тепер сюди точно збіжиться вся лісова нечисть. Може, він навмисно? І не козак це зовсім, а лісовик перекинувся на людину? Що ж так не щастить сьогодні? З дощу та під ринву!

– Срібло тут не допоможе, хлопче. То проти упирів, тут їх немає, вони більше серед людей живуть, – от заспокоїв, трясця його мамі.

– А що допоможе? В мене трохи солі є. Кажуть, якщо навколо себе посипати, то невидимим станеш.

– Залиш собі до хліба, – сивочолий витяг із торби якийсь пакуночок і обережно розгорнув. – З лісовими жителями не слід воювати, з ними треба дружити.

– А якщо вони не схочуть?

– Тоді краще тікай. Якщо встигнеш…

В руках у козарлюги опинились три великі медівники. Такі малому Петрові батько колись на ярмарку купував.

– Душе лісу, до тебе з добром прийшов, діткам твоїм дарунки приніс. Дозволь у володіннях твоїх заночувати сьогодні. Уклін низький тобі, господарю, закон твій визнаю.

– І все? – Петра раптом перестало тіпати. Кудись зникло почуття небезпеки, наче хтось невидимий у хащах перестав цілитись йому в спину отруєною стрілою.

– Так, – усміхнувся сивочолий і присів. Із гущавини вийшов великий чорний вовк і поволі пішов на козака. Той простягнув назустріч руки з медівниками, наче собаку підкликав, хіба «ня-ня-ня» не сказав. Страшна звірюка, недовірливо шкірячись, підійшла, понюхала й обережно взяла зубами солодкий гостинець. Позаду козака на м’яку траву глухо гепнувся Петро.

***

Маленьке вогнище потроху гамцяло сухий хмиз і червоним світлом відвойовувало галявинку в ночі. З одного боку на землі лежав Петро, навпроти сиділи два дідугани. Один високий, у жупані, другий маленький, у старій латаній свитці, зі світло-зеленою шкірою й одним великим вухом.

– Що це з ним? – маленький дідок тицьнув у Петра половиною медівника.

– Молодий ще. Чорних вовків не бачив, – знизав плечима високий.

– Бачив, – розплющив очі хлопець. – А от щоб вони медівники замість оленів їли, то такого не чув, це правда.

– Олені – гарні створіння! Ними милуватись треба, а не на м’ясо різати, – лісовик відкусив шматочок солодкого й повільно запрацював щелепами. – А ще вони несмачні.

– А люди? – ох ти ж, мамо! Ну цього язика дурнуватого хоч вирви і викинь!

– На смак, як курча, – спокійно, наче направду про птахів ішлося, промовив дідок і якось дивно глянув на Петра.

Чуб у хлопця став сторч, щелепа відвисла, а витріщені очі на мить перестали бачити. Ну от. Кінець подорожі. Зжеруть замість оленя, присмачивши його власною сіллю.

Гучний регіт удруге за вечір розлякав лісових мешканців. Дрібний дідок аж упав навзнак із колоди, заходячись від сміху. От кляті жартівники, налякали, ледь штани не загидив. Хіба ж так можна? Отже, їсти його сьогодні не будуть, уже легше. А завтра вдень треба буде конячку перевірити, чи справді ще є міць і швидкість у старих копитах, чи то тільки салом по губах. І ще десь заїхати медівників купити про всяк випадок. Головне, самому їх випадково не зжерти.

Діди вже пересміялись і тихенько гомоніли між собою, не помічаючи Петра.

– Давно ти в гості не заїжджав, Василю. Я вже гадав – знайшов десь свою кулю.

– Не відлили ще такої, – посміхнувся козак. – Вже, мабуть, і не встигнуть. Час мій спливає. Це тобі добре – вічність у запасі. Скількох моїх попередників пережив?

– Та вже пальців не вистачить усіх перелічити. Але й я не вічний. Хворію останнім часом, слабшаю. Зла забагато. Через те світ міняється – велика війна попереду, багато крові й лиха.

– Так, я теж відчуваю, – Василь дістав люльку і заходився набивати її тютюном.

Петро широко позіхнув, ледь пащеку не роздер. Війна війною, а спати хочеться. Такий день чудний пережити. Треба з козарлюгою ще трохи проїхатись завтра, вивідати, як то він робить, щоб люди тебе не бачили? Дуже корисне вміння на майбутнє: прибіжить жінка до шинку його шукати, а він так р-р-раз – і невидимий!

«Обережно! Дивись, куди свою макітру мостиш!» – вкололо голову одразу і ззовні і зсередини. Їжак! Трохи незручна подушка. Добре, хоч не гадюка.

«А щ-що ти проти нас-с маєш-ш-ш?» – десь ліворуч хитнулась трава. Це вже сон, чи шинкарева горілка в голові говорить? Змії, їжаки… Мало йому нестерпного коня було? Добре, що мурашки сплять, а то їх до біса, не переслухаєш.

– Вибачте, друзі. Нікому не думав зашкодити, всіх вас люблю, але дайте, будь ласка, подрімати трошки, бо я не вмію, як кінь, стоячи, – промовив Петро до лісу і, перевіривши ще раз про всяк випадок траву, щоб нікого не причавити, розстелив ряднину і вмостився спати. Перед тим, як заплющити очі, глянув на дідуганів – обидва якось підозріло хитро посміхались, дивлячись на нього. Байдуже! Завтра розберемось: і з дідуганами, і з їжаками, і з чорними вовками, що люблять солодке.

***

Півнів у лісі не було, та безліч дрібних лісових пташок із першим промінням сонця розбудили Петра своїм голосним співом. Ліс не засинав ні на мить ні вдень, ні вночі – одні мешканці ховались до лігв, а інші займали їхнє місце у травах чи на деревах. Маленький дідок теж кудись зник, а замість нього на галявині з’явилась гарна молода дівчина у довгій білій сорочці, що тримала невеличке дерев’яне цеберко, з якого потроху лила чисту воду в долоні сивочолого. Петро швидко звикав до чудес, тож мавка посеред ранкового лісу його не здивувала. Хоча покійна бабця і казала, що мавки – переважно нічні створіння, та, вочевидь, різні бувають. Це, мабуть, Краса – бо гарнішої дівчини хлопець ще за життя не бачив, навіть у самому Києві, куди позаторік їздив із батьком на ярмарок. Старий козак швидко вмився і сів до казанка мішати куліш. Мавка підняла очі на Петра. Точно Краса! Бо за мить Петро вже не пам’ятав нічогісінько – ні звідки, ні куди прямує, ні якого він роду-племені. Ліс зник, і він бачив перед собою тільки шалено вродливе обличчя й великі глибокі очі, сповнені невимовною тугою.

«Ти вмиватися будеш, чи так і стовбичитимеш до обіду?» – насмішкувато пролунало у нього в голові. Петро тільки кліпнув і слухняно склав долоні човником.

Джерельна вода з цеберка виявилась холоднючою, як сама зима. Вона швидко змила залишки сну й невинні мавчині чари. На Січ! І швидше, поки ще якесь чудне лісове створіння його тут на собі не оженило. Тут, звісно, гарно й повітря свіже, та щось не хочеться залишатись, бо випрошувати у подорожніх медівники гордість не дозволяє.

Поснідали швидко. Мавка сиділа поруч і мовчки балакала з козарлюгою. Петро дивився, як той іноді киває, наче підкріплюючи слова, сказані подумки. Сам хлопець нічого не чув, його до бесіди не запросили, тільки до казанка. Тож Петро, не марнуючи часу на балачки, швидко запрацював ложкою і щелепами. Якби куліш був не такий смачний, то, може, хлопець і зауважив би кілька дивних поглядів у його бік, але шкварки в казанку привертали його увагу значно більше, ніж мовчазні співрозмовники.

«Я проведу», – ось і Петра долучили до гурту. Голос у Краси був ніжний і приємний. Але це, може, просто так здається, бо він у голові лунає? А насправді він грубий і страшний? Ну не просто ж так вона мовчить, а тільки подумки балакає? Хоча з її красою можна і мовчати, все одно ніхто не встоїть.

***

Вихід із лісу чомусь пролягав через найтемнішу гущавину. Йшли пішки, ведучи коней за віжки. Петро намагався йти поруч із Красою – не тому, щоб підтримати розмову, а щоб не побачити мавку ззаду. Йому хотілось (кортіло) якнайкраще запам’ятати її неземну вроду, а зі спини, кажуть, видно нутро мертвого тіла. Бр-р-р… Онукам такого краще не розказувати. Козарлюга спокійно йшов позаду, мугикаючи якусь пісеньку. У своєму житті він бачив забагато мертвих тіл, щоб лякатися ще одного.

– То як, ти кажеш, звуть твого пана? – старий облишив спів, звертаючись до хлопця.

– Колишнього, зауважте! Тепер я сам собі пан, – хвацько відповів Петро. – Ковалевським звуть, щоб його чорти вхопили.

– Не любиш його?

– Ніхто не любить. Диявол, а не людина. На старість геть розум стратив. Останнім часом у замку й навколишніх селах коїться щось страшне – люди зникають. Дехто тікає, як от я, але більшість просто невідомо куди щезає. Іноді когось знаходять з роздертим горлом і знекровленим, іноді лише шматки тіл, а найчастіше від людини нічого не залишається, тільки спомин.

«Упир, – озвалась у думках Краса. – Силу набирає. Ми його вже тут відчуваємо».

«Ми теж так подумали, – спробував так само подумки відповісти Петро. – Рік тому батько зі старостою ходили до Ковалевського, щоб допоміг упіймати. А той собак спустив. Батько ледь утік, а старого загризли».

«І селяни повстали», – а бас сивочолого і подумки такий самий.

«Так. Ніхто тоді не повернувся додому».

Усі замовкли, поминаючи загиблих, лише кінь раптом струснув головою, наче щось згадав.

«Я повернувся…»

***

Ліс усе не закінчувався. Петро і не уявляв його справжніх розмірів. Чи то, може, просто мавка водила їх колами, радіючи новому товариству, бо знудилась, бідна, в компанії білочок і зайців.

– То, виходить, Ковалевський – упир? Справжній? – хлопчина не був схожий на дурника, але дурне питання все ж поставив.

– Угу, – козарлюга витягнув люльку. – І дуже сильний. Якщо твій Сірий не понавигадував з переляку і він справді літає, то це дуже погано.

– Але ж упирі бояться сонячного світла! А я сам бачив його вдень, от як тебе.

«Це ще гірше. Отже, напівкровний», – голос Краси задрижав.

Невже у мавки є почуття страху? Якщо так, то, може, і для любові знайдеться місце? Хоча про яке кохання мова – вона старша за нього на сотню років.

– Він став таким за власним бажанням. Віддав душу за вічне життя в тілі упиря. Але ми це виправимо, – схоже, що старий передумав їхати до монастиря. Або вирішив по дорозі якусь добру справу зробити, щоб не з порожніми руками до ченців.

«А як? Вас двійко – в одного молоко на губах не обсохло, а з другого вже порохня сиплеться», – ось і кінь знову за своє. Жодної поваги до людей.

– Ніколи не думав, що я це скажу, але Сірий має рацію! – сумно промовив Петро. – У нього в замку більше сотні добре навчених і озброєних козаків, хоч і постійно п’яних.

«Та і сам він, без охорони, має силу десятьох. Селяни за вами не підуть, ще не оклигали від торішнього повстання», – Краса на диво забагато цікавилась людським життям, як на лісову мавку. Чи не причетний якось Ковалевський до її сумної долі?

– Ми не будемо брати фортецю в облогу чи лізти на штурм. Спробуємо виманити упиря за мури і влаштуємо засідку, – в козарлюги, схоже, з’явився план. – Він і так швендяє селами, шукаючи свіжої крові, нам просто треба, щоб тварюка прийшла туди, де буде легше нам.

«До лісу?! Подуріли?» – в голосі Краси відчувався страх, але радше не за себе, а за своїх лісових друзів.

– Нам потрібна допомога, – промовив Петро і озирнувся навколо.

Ікла чорного вовка згодилися б. А ще сила ведмедя, зір беркута, отрута гадюки і швидкість зайця. Про їжака забув – ще голок, тільки більших і гостріших, особливо біля шиї, щоб клятий упир усю ротяку собі поколов, якщо добереться до горла. О! І саме час розпитати про штуку з невидимістю на випадок раптової втрати мужності.

«А дівочої неземної краси не бажаєш?» – у голові пролунав щирий сміх мавки.

От, холера, забув, що тут усі думки чують.

***

Тиждень минув як один день. Сивочолий Василь навчав Петра вправлятися з шаблею і пістолями. Краса водила хлопця лісом, знайомлячи з друзями і розкриваючи інший бік природи. Сірий спокійно від’їдався на лісових галявинах соковитою травою.

«Сьогодні підемо до прадіда», – урочисто промовила Краса.

От саме таким тоном людські дівчата кажуть хлопцям, що треба вже йти знайомитись із батьками. Наступний крок – сватання, і все, пропав хлопець навік.

– Може, свата одразу прихопити? Є в мене один знайомий дідуган, – ляпнув Петро і почервонів. Яке сватання? Може, ще до сповіді мавку зводити перед вінчанням?

«Не смішно», – сум в очах Краси промовив краще за слова.

Мавками не робляться просто так, за кожним перетворенням криється горе в обіймах кохання. Петро це знав. Як і те, що до нього прийшла любов. Що довше хлопець був із Красою, то сильніше відчував до дівчини дещо більше, ніж просто захоплення її досконалою вродою. У грудях виникло щось нове – сум навпіл із ніжністю, розбавлений дрібкою злості на закони всесвіту, що ніколи не дозволять поєднати живого з мертвим. Хтось має воскреснути або померти…

Краса вела хлопця у саму гущавину лісу. Подекуди доводилось повзти рачки або, навпаки, видиратись на дерево, щоби злізти з іншого боку. Сонце майже не пробивалося крізь густе листя, тож у полудень здавалося, що вже вечоріє.

– Довго ще? – роздратовано спитав Петро, подряпавшись об якийсь дурнуватий кущ зі шпичаками.

«Ще трохи. Ти маєш радіти – прадід не кожного запрошує».

– Чи не забагато честі для простого парубка? – здивувався Петро.

«Ну, ти ж не зовсім простий. Давно з їжаками балакаєш?» – примружилась мавка.

– Давно. Тільки не казав нікому, бо в селі божевільним би назвали, або й гірше – чаклуном.

Далі йшли мовчки. Петро думав, як його хатку побудувати тут, у лісі, щоб перезимувати, бо випитав у білок, що мавки й лісовик на зиму ховаються. Мрії про Січ, походи і морські хвилі ще іноді згадувались, але з кожною годиною втрачали свою принадність. Краса, певно, відчувала сум’яття в душі хлопця, та ніяк не реагувала. Минуле не відпускало, біль ятрив рани щодня, не даючи змоги іншим почуттям пробитись до мертвого серця.

– Це ж дуб! – здивувався Петро, коли нарешті прийшли.

«Так, найстарше дерево цього лісу, – захоплено сказала Мавка. – Наш оберіг і джерело життєдайної сили. Він бачив те, про що не пам’ятають люди, бо їх тоді ще не було».

– Цікаво, а бажання він виконує?

«Хтозна. Можливо. А що б ти хотів понад усе?»

Петро не відповів. Уважно подивився на мавку, ледь усміхнувся й підійшов до величезного стовбура. Притулив долоні до теплої кори і заплющив очі. За мить невідома сила піднялася з глибин землі, вдарила в ноги, вирвала з грудей душу і затягла до старого дуба.

***

– Ти спізнився, – старий козак легко, ледь торкаючись землі, кружляв галявиною, крутячи навсібіч шаблюкою.

– Час непевний. Важко кудись спізнитись, якщо не знаєш, куди прямуєш, – спокійно відповів Петро.

– А, був у прадіда? – не зупиняючись, махав шаблею Василь.

Рухи пришвидшувались, лезо виблискувало в шаленому смертоносному танку. Петрові на мить здалося, що навколо не ліс, а поле бою, а навколо козарлюги десятки яничар. І летять відрубані голови, і лезо вже горить червоним, і то сама Смерть тримає шаблю, збираючи свій урожай. Не простий дідуган. Характерник. А батько казав, що то все казки.

Козарлюга поволі наближався до хлопця, запрошуючи до герцю. Петро озирнувся навколо в пошуках дерев’яних шабель для тренувань і побачив лише їхні залишки на згаслому кострищі. Отже, козацька наука вийшла на новий рівень. Добре. Батькова шабля миттю опинилась у руці. Саме вчасно, щоб відбити удар зверху. Ще один, ще. Збоку, прямий, зліва, згори, око ледь устигало стежити за рухами старого. Крок назад, другий, дідуган утомиться коли-небудь? Не схоже. Ну, тоді тримайся, старий шкарбуне! Оманливий рух ліворуч і миттєвий розворот в інший бік. Шаблюка блиснула на сонці й завмерла біля голови старого, ледь торкнувшись срібної сережки у вусі.

– Це тебе теж старий дуб навчив? – примружені очі козака усміхались.

Отже, цю науку вивчив, чи не час дізнатись про штуку з невидимістю?

***

Краса більше не приходила. Востаннє Петро бачив її біля дуба, перед тим, як розчинитись у ньому. Коли прадід відпустив, то мавки вже не було поряд. Хлопець картав себе, чи не образив, бува, дівчину, бо клятий язик без кісток, але рота хоч можна закрити, а як затулити голову від думок? Василь сказав, що навчить, та чи не пізно? Треба лісовика попитати, той дідок усе знає, що в лісі діється, може, порадить щось.

– У тебе медівників не залишилось часом? – присів Петро біля козарлюги, що лежав горілиць на траві, заплющивши очі.

– Від солодкого зуби псуються.

– Та то не мені. Лісовикові хабаря треба, хочу дещо попитати в діда.

– Про мавку? – розплющив одне око Василь. – Я тобі й так розповім.

Хлопець мовчки всівся поряд. Брехати, що цікавить не Краса, а кількість та звички борсуків, не було сенсу – все ж із характерником балакає.

– Найкраще, що ти можеш зробити, – забути її. Знаю, що важко, сам колись у твоєму віці пережив це. Так, я теж її кохав, друже. Хіба ж можна не полюбити таку красу. Але ти мусиш зрозуміти, що вона не належить ані тобі, ані цьому світові, ані потойбічному. Краса має тут незакінчену справу, через яку не може перейти до світу мертвих. Біда в тому, що вона сама не пам’ятає, яку.

Старий козак замовк, піднявся, обережно струсив мурашок з одежі й неголосно свиснув. За хвилину з гущавини вибіг його кінь, а за ним причвалав і Сірий. Петро теж підвівся. Глянув, як Василь сідлає свого, підійшов до Сірого, погладив по шиї. Осідлати – і на Січ. А там життя покаже. Тут ніхто не допоможе: ні дуб, ні лісовик, ні старий характерник. Душу вилікує лише час. Або куля в серце…

– То нащо так далеко їхати? – озвався з коня сивочолий. – Почекай до ночі, може, тут усе й закінчиться.

Вершник зник з очей, залишивши хлопця наодинці з важкими думками. Сірий зрадів, що в далеку дорогу не сьогодні, задер хвоста і дременув до лісу пастись. А ще за мить на галявині з’явилась Краса і повільно підійшла до Петра. Мертві не мають нічого відчувати, та чомусь сьогодні пташки співали якось особливо, а пахощі лісових квітів паморочили голову, навіть цей пришелепкуватий парубійко здавався гарним і розумним.

«Що тобі сказав прадід?»

– Нічого. Дуби не розмовляють, – хлопець не помітив змін, хіба туги в мавчиних очах наче поменшало.

«Розмовляють. Просто їхня мова надто давня, щоб її розуміли люди».

– Можливо. Та, схоже, бажання він не виконує.

«Ні. Але може вказати шлях. Люди самі мають сповняти свої забаганки, а не чекати манни небесної. Вовк, коли хоче їсти, виходить на полювання, а не сидить у лігві в надії, що до нього прибіжить заєць».

Петро згадав свою подорож тілом тисячолітнього дерева. Не було там дороговказів. Була дика сила землі, гаряча й спопеляюча – сонця, плинність води і мудрість віків. Усього потроху дуб дав хлопцеві. А ще трохи впевненості й надії. Тож Петро ступив до мавки й, обнявши її за плечі, невміло поцілував.

***

Наближалась буря. Небо зі сходу вже вкривала темінь ночі, а із заходу – чорні хмари, що кидали донизу сліпучі блискавки. Петро з козарлюгою виїхали з лісу і стали між останніми деревами, дивлячись у поле.

– А чому він має прийти саме сюди? – хлопець іноді кидав стривожений погляд на небо, не так зважаючи на бурю, як на те, що упир міг літати.

– Бо саме сюди я привів його вивідача. Вдав, що тут заночую.

– А на біса ти йому здався? По селах повно дівок – кров з молоком. Вибач, але ти застарий для наживки.

– Ет, не кажи так. Моя кров хоч і густа, та це кров характерника. У ній багато сили. А в дівок що? Самий цукор від черешень.

– А якщо не прийде?

– Припхається! Він застарий, йому вже час перероджуватись, а це багато сил забирає, я для нього справжня знахідка.

– Як це – перероджуватись? Він стане молодим – і все по колу? – Петро пригадав, що Ковалевський ніколи не був одружений; подейкували, що є байстрюк-спадкоємець – навчається у Варшаві, але ніхто ніколи його не бачив. Тепер стало зрозуміло, чому.

Десь позаду завили вовки. Місяць тому від цього виття Петро наклав би у штани, а зараз лише посміхнувся – лісовик підмогу збирає. Це добре, бо Ковалевський вирішив прийти не сам – до лісу наближалась сотня вершників. Або упир щось запідозрив, або просто злякався виходити сам на сам із характерником. Хлопцеві закортіло назад, до прадіда, бо та дещиця первісної сили, що дав старий дуб, почала згасати. Чотири пістолі та дві шаблі проти сотні – хто завгодно мужність втратить.

«Не бійс-с-ся, – зашипіла трава між копитами Сірого. – Ти не с-с-ам».

«Бережіться тих, хто з довгими піками. Якщо не вдалось одразу близько підскочити, то відступайте і обходьте ззаду», – дикий вепр ліворуч у кущах зібрав зо два десятки сікачів і давав їм настанови незгірш сотника.

«Гармат немає», – десь згори озвався один з орлів, що літали колами, видивляючись ворога.

– Я б здивувався, якби на одного старого козака ще й гармати притягли з фортеці, – глипнув хлопець на Василя.

«А я ні, – величезний чорний вовк вигулькнув із кущів. – Характерник може відвести одну кулю, та не в змозі нічого вдіяти з гарматним пострілом картеччю».

– Гармати не тягнули, бо упиреві я потрібен живим чи майже живим. А після заряду картечі у груди крові в тілі не залишиться, – старий козак видавався цілком спокійним, наче то не по його душу йшла полем сотня на чолі з упирем.

– Чому ви допомагаєте? Що вам до того? – звернувся Петро до вовка. – От Василь хоче наостанок добру справу зробити. Я мрію упиреві за батька помститись. А чому звірі пішли за нами?

«Бо ти попросив», – у голосі вовка почулось легке здивування.

– І все? То будь-хто може попросити про допомогу?

– Може, – втрутився старий козак і хитро підморгнув. – Та не кожному її нададуть.

Хмари на небі дістались до лісу одночасно з військом. Блискавки били все ближче, грім дедалі дужче лякав коней, уперіщив дощ. Сотня розійшлась полем і широким півколом рушила до лісу. В центрі, на чорному, як ніч, коні їхав сам Ковалевський. Убраний просто, в риштунку без позолоти, простоволосий. Блискавки час від часу освітлювали горду поставу й обличчя з глибоко посадженими очима, такими ж темними, як і його душа, чи що там замість неї в упиря.

Ліс атакував першим. Із гарчанням, шипінням і ревом лісове товариство кинулось на зайд. Вовки рвали коням сухожилки, гадюки кусали людей, впорскуючи у кров смертельну отруту, кабани іклами розпанахували животи і коням, і вершникам, що опинялись на землі. Праворуч почулось моторошне ревіння ведмедів – не дивно, що реєстровці з того боку посипались першими.

В одному місці коїлося щось незвичайне. Там ніхто не стріляв, не ревів і не верещав од страху чи болю. Повна тиша. Петро вдивлявся у пітьму, намагаючись зрозуміти, що там діється. Нарешті блискавка на мить осяяла ліс – біля молодої сосни стояла Краса, а навколо неї десяток реєстровців із відкритими ротами. Пістолі, піки та шаблі лежали на землі, а коні, відчувши свободу й вовків поряд, дременули світ за очі. Мавка усміхалась найчарівнішою усмішкою й потроху відходила назад у хащі. Зачаровані чоловіки, вирячивши очі, мовчки чимчикували за нею. Петрові чомусь не кортіло дізнаватись про їхню подальшу долю – на десятьох менше, то й добре.

– До бою! – гаркнув Василь і натягнув віжки. Кінь став дибки і за мить рвонув уперед.

Упир тільки цього й чекав. Страшне потойбічне виття гучно розляглося лісом, перекриваючи гамір бою та нічну бурю. Залишки охорони почали з боєм пробиватись до свого зверхника. Незважаючи на втрати, їх усе ще було забагато. Василь із Петром рвонули по колу, рубаючи козаків, що бігли до упиря. Блискавки на короткі миті освітлювали ліс і двох примарних вершників, що виринали з пітьми й завдавали швидких смертельних ударів. Лісове військо сп’яніло від крові та рвало на шмаття людей, що засмерділи ліс страхом. Коло звужувалось. Упир видобув меча. Ріденька розстрільня перед ним дала нещільний залп із мушкетів просто на галас у морок лісу. Третина не вистрелила через мокрий порох, більшість куль полетіли в нікуди, та одна влучила просто в голову коневі старого козака. Василь перед падінням ледве встиг витягти ногу зі стремена. Наче з-під землі, біля нього виринуло троє реєстровиків. Та скільки ж вас? Постріл із довгого пістоля – один упав. Другий пістоль лише сухо клацнув кремінцем – намок. Реєстровик ліворуч звів свого – постріл! Легкий рух рукою і ледь відхилена голова – куля просвистіла біля шиї та вдарила в осику позаду. Праворуч майнула тінь. Шабля в руках Василя ожила й відбила удар. Підскочив ще один зліва. Байдуже. Рухи характерника швидкі, а лезо гостре – за мить обидва впали підтяті на мокру траву. Петро підлетів до козака, коли все було скінчено.

– Ти, як завжди, спізнюєшся, – розвів руками Василь.

– За тобою не вженешся! – весело вигукнув Петро.

Перший бій його сп’янив. Кров і смерть не так мусять діяти на людину. Їй має бути сумно і страшно, а Петра аж розривало від цієї дикої первісної сили.

– До бою! – здійняв шаблю Василь. – На упиря!

– До бою! – рикнув Петро і пустив коня на залишки охорони Ковалевського.

Ведмеді підтримали хлопця праворуч, зграя вовків проривалась ліворуч – ще трохи, і від людей з міста залишиться лише сморід. Зоставався упир. Ковалевський, піднявши меча, пустив коня учвал. Вправність, помножена на силу і лють демона, робили свою справу. Вовки й ведмеді не встигали за чорним вершником, натомість, гостре лезо меча точно знаходило свої жертви. Серед рідких дерев смерть танцювала гопака. Упир і Петро кружляли колами, не маючи змоги зійтись у двобої через інших учасників битви. Петро рубонув з ходу чергового сердюка і, не чекаючи, поки той упаде, розвернув Сірого на упиря. Вся увага тепер на ньому. Почуття загострились, як ніколи досі – очі бачили в темряві, вуха серед лементу бою чули шарудіння миші в норі, навіть час уповільнився. І так дивно було бачити, як упир довго зводить пістоль, натискає гачок, іскри від кресала підпалюють порох, і з дула вилітає куля, що повільно наближається до нього, розбиваючи краплі дощу. Мабуть, Сірий бачив це теж, бо почав ставати дибки. Шматок свинцю вдарив коневі в груди й зупинився в серці.

«Я не вберіг тоді твого батька, мусив спокутувати. Пробач, далі сам-один», – і Сірий упав, а час віднайшов свій звичний плин.

Петро не був ще таким вправним, як Василь – не встиг зіскочити, і праву ногу причавило до землі. Упир вийняв другого пістоля. От лайно! Схоже, кінець звитягам. Позаду Ковалевського майнула людська тінь. Василь! Ну хоч ти ніколи не запізнюєшся, дяка Богу! В руках у характерника довга піка. Двадцять кроків до чорного вершника, що з кривим усміхом цілив у хлопця. Упир відчув. Десять кроків. Розвернув коня. П’ять. Постріл. Василь смикнувся, ще крок – і довга піка прохромила шию коня і дісталась до грудей вершника, вдарившись об залізну кірасу. На землю впали всі троє – Василь, кінь і Ковалевський. За мить упир підвівся. Василь лежав. Спалах блискавки вихопив із темряви сорочку з червоногарячою плямою на грудях. Упир відкинув пістоля, встромив меча в землю і протяжно завив. Тіло почало змінюватись, рости, перетворюватись. Шкіряні мешти репнули, ремінці кіраси теж, і посеред пралісу постала істота з пекла – кремезна, з блідою шкірою, жовтими котячими очима, гострими пазурами й довгими іклами. Крила за спиною нагадували янгольські, як їх малювали в церквах, але вони були чорні, як смола. Звірі задкували в гущавину, тут вони вже не допоможуть, битись із демонами – не їхня справа. Василь ще був живий. Руки обмацували мокру траву – шукали шаблю. Демон вишкірився і рушив до козака. Петро щосили борсався, намагаючись вивільнитися. Не можна, щоб демон скуштував крові характерника! Тоді цей жах ще сто років триватиме! Є! Звільнився. Де пістоль? Одна куля. Срібна. Василь дав перед боєм. Порох підмок. Перезарядити. Швидше!

Упир не поспішав. Уже ніхто не міг завадити йому насолодитись життєдайною енергією магічної крові. Крім мавки. Краса вигулькнула з хащів і мовчки стала між козаком і демоном. Петро сполотнів. Доля знущалась з нього. Це така забавка – забирати в нього найближчих людей? Ні-ні-ні! Не треба! Що ж так руки дрижать? Зараз, друзі, тільки заб’ю кляту кулю в пістоля.

Демон спинився. Невже Краса може й упиря зачарувати? Навряд. Істота затрусилась – і ліс сповнився чи то гиканням, чи то гавкотом. Ця мерзота реготала! Ну, стерво, тримайся!

Петро біг до демона, притискаючи до грудей пістоля. Краса вперто стояла навпроти упиря, завівши праву руку за спину. Василь помирав. Знесилена рука знайшла шаблю, та лише стисла руків’я – сил підняти вже не було. Обличчя мавки було гарним, як ніколи. Бо воно було живе. Лють, ненависть, любов, сум – усе це проступало в чорних очах і міцно стулених вустах. Вона згадала. Ту давню літню ніч і цього демона, що причарував її в людській подобі. І наступний ранок – пазурі, що роздирали дівоче тіло, і хижу посмішку упиря. Згадала межу між світами, яку не змогла перейти, і нескінченну жагу помсти, що прийшла потім. Демон теж згадав. І підняв ліву руку з розчепіреними пазурами, щоби ще раз розірвати на шматки горде скажене дівча та назавжди забути про неї. Двадцять кроків. Петро звів пістоля. Краса зробила крок назад і вихопила з-за спини руку з довгим осиковим кілком. Постріл! Куля увійшла в спину, демон вигнувся і миттєво отримав удар в груди кілком. Срібло та осика пробили серце з двох боків. Проклята душа зі свистом вилетіла з упиря, закрутилась вихором і за мить всоталась у землю. Тіло спалахнуло яскраво-червоним пекельним полум’ям і швидко зникло без сліду, залишивши по собі лише купку чорного попелу, яку вмить змило дощем.

Петро підбіг до Краси й обійняв. Мавка плакала. Сльози радості чи краплі дощу? Василь ледь чутно застогнав. Пробач, друже. Петро відпустив мавку і кинувся до козака.

– Василю, ти ж не помри мені тут. Не повіриш, мені, мабуть, сват знадобиться, не до ведмедя ж іти. І дехто обіцяв навчити, як невидимим ставати. Почекай, старий, зараз лісовика покличемо, у нього зілля якесь має бути!

– Не турбуй дарма старого, – посміхнувся козак. – Мені вже час. А тобі дарунок маю. Може, проклянеш мене за нього, бо не кожному цей тягар до снаги, та я в тебе вірю. Якщо вже мавку причарував, то й силу характерника опануєш.

Петро взяв у долоні ледь теплу руку старого.

– А як силу матиму, то зможу тебе підняти, друже?

Краса підійшла ззаду і ніжно поклала руку на плече хлопця. Щось укололо долоню. Ще раз. А потім вдарила блискавка. Петро вигнувся колесом від шаленої первісної сили, що увірвалася в тіло, голова пішла обертом, і він м’яко впав на землю поруч із мертвим Василем.

З гущавини вийшов маленький дідуган з одним вухом і, накульгуючи, спираючись на якийсь дрючок, підійшов до мавки. Дощ ущух, лише зрідка блимало небо і гуркотів здалеку грім.

– Ти ж поясниш йому? – Краса присіла біля Петра і лагідно доторкнулась до його чола.

– Краще б ти сама пояснила, – промимрив лісовик.

– Ні. Мені теж час. Перекажи, щоб не поспішав. Попереду вічність – я дочекаюсь.

Ніжний цілунок, останній погляд – і дівчина почала повільно танути, стаючи прозорою й легкою, як літній туман, поки не зникла остаточно.

Маленький дідок зітхнув і поштурхав дрючком Петра.

– Вставай, козаче. Часу обмаль. До зими я маю тебе дечому навчити. Прийшов твій час боронити цей світ від мороку. Ходімо, синку… Ходімо.