Допоки смерть не розлучить нас знову

Заледве прокинувшись, Богдан втупився у екран смартфону.

День розпочинався паршиво. Ще б пак, хокейна команда, у перемозі котрої Богдан був впевнений – програла. А він ще й поставив останні дві сотні на неї.

Ліжко поруч було пусте. Марічка уже була на навчанні. Дівчина завжди уміла непомітно прокидатись та вишмигати з квартири. Його маленьке мишеня.

Відкладений будильник, наче невгамовна муха, вчергове задзищав. Хлопець вкотре змахнув його вгору. Проте засинати назад не став. Втупився у стіну поруч з ліжком. Наче і нормальна стіна, проте, якщо пригледітись, то можна було помітити на ній десятки нерівностей. Усе це – Богданових рук справа. Навіть не його, а швидше його нападів агресії. Коли щось виводило його з себе, він просто не міг стриматись. Могутня хвиля злості захоплювала його й виривалась на волю. Найчастіше лайкою або ударом по якомусь предмету. Одного разу Богдан навіть вибив собі таким чином кістяшку. Лікарю та Марічці правди не розповів. Сказав, що постраждав у бійці, прикрившись епатажним “Ви ще не бачили лиця супротивника”.

Сьогодні, попри негативні новини з самого ранку, приступу агресії не було. “Мабуть ще занадто сонний,” – подумав хлопець та, заледве піднявшись з ліжка, рушив на кухню.

За вікном, як на зло, погода була жахлива. Вітер, здається, щось куховарив. Заливав густим дощем мокра́вину та настирливо замішував, перетворюючи землю на банош з багнюччя. Уся ця огидна консистенція успішно розносилася по офісах та будинках пішоходами, які одвічно кудись поспішали.

Навіть холодильник, спостерігаючи за цією вакханалією за вікном, невдоволено бурчав. Хлопець прочинив його й закляк. Не дивно, що біла коробка бурчала. Всередині було геть пусто. Лише самотня картонна коробка з-під молока сиротинно лежала на нижній полиці. Цього разу Богдан уже вилаявся. Клята Марічка знову про нього не подумала, не залишила йому сніданку. Скрушно зітхнувши, хлопець почав ритись у глибинах шафки на кухні. На обід у нього грошей точно нема, тому перекусити перед роботою точно потрібно.

Зрештою він вийняв напівпорожню коробку сухого сніданку. Досі памʼятав, як купував ці фруктові кільця десь півроку тому. Барвисті кольори на обкладинці здавались такими спокусливими, що він не зміг стриматись. Жахлива рекламна пастка. На смак кільця були нічим не кращі за картонну коробку, у котрій зберігались.

Залишки молока з булькотінням покинули своє попереднє пристанище. Хлопець скривився. Фруктові різнобарвні кільця поспливали догори, нагадуючи дохлу рибу на поверхні озера. У голову полізли якісь химерні спогади про те, як ходив на рибалку у селі.

Кольорові кільця у послання зверху не складались, тож Богдан плюхнувся на скрипучий стілець та занурив у суміш ложку, якою раніше їв ще його дід. Мати запакувала те потемніле від часу столове приладдя йому під час переїзду. Хлопець довго гидував користуватись ложкою. Памʼятав як вона зникала у чорноті прогнилого рота діда. Як старий її облизував, прицьмокуючи. Здавалось, ніякий кипʼяток ту слину не змиє. А потім у квартирі зʼявилась Марічка. Зʼявилась, та спокійно користувалась дідовою ложкою. Їй навіть смакувало. Опісля вже й Богдану стало байдуже.

Набравши на дідову ложку різнокольорову масу, хлопець засунув її поглибше у рота, намагаючись сильно не жувати. Одразу ж скривився та виплюнув вміст назад у тарілку. Хімічні запахи сухого сніданку напрочуд вдало замаскували запах, проте смак ні з чим не сплутати. Молоко давно скисло.

Цього разу Богдан не витримав. Вибухнув. Різким помахом зніс тарілку зі столу. Підлога миттю вкрилась друзками, а різнокольорові ляпки, здавалось, вкрили навіть найпотаємніші закутки кухні. Скисле молоко поволі розтікалось по затертому лінолеуму, так наче то була густа кров.

Лють Богдана миттю випарувалась.

– Ну що за день такий? – Звернувся хлопець невідь-до кого, та затуливши очі, почав вити. Поступово, у квартирі стало тихо. Хлопець беззвучно плакав, впершись у долоні. Плакав, аж допопки безжальний будильник вкотре не нагадав, що пора на роботу.

Богдан намагався бути обачним. Обережно переступив калюжу та рушив до умивальника. Однак, як тільки він подумав, що небезпека минула, гострий біль пронизав ліву ногу. Скрикнувши від не сподіванки, хлопець поскакав повалився на землю. Поглянув на стопу. Маленький шмат тарілки таки вполював її. Брунатна кров дрібним потічком сочилась з ураженого місця. Зціпивши зуби, хлопець вийняв з рани осколок та шпурнув його десь до загальної купи. Різко піднявшись та вкотре агресивно стуливши кулаки, хлопець рушив у ванну кімнату. Так-сяк заклеявши рану пластирями, Богдан одягнув шкарпетку поверх, воліючи поскоріше забути про власну безталанність.

Опісля, впершись руками у умивальник, він довго вдивлявся у відображення. Настільки довго, що асиметрія власного обличчя починала здаватись неприродною, відразливою. Залишив жирний слід, тицьнувши пальцем у виродка в дзеркалі, та промовив:

– Ти невдаха! Плаксій. Кінчений придурок.

Втомившись дивитись на ту огидну мармизу, таки пішов збиратись на роботу. Злегка шкутильгаючи, вийшов на вулицю, так і залишивши молоко продовжувати киснути на підлозі.