Рістар: маг і його свобода

Незабывай, почувствуй волшебник

То, как на шею давит ошейник

Сплин

Нашийник. Як-же він мучив. Здавалося, протер шию до кісток (хоча жодного сліду від м'якої замші там не лишалося). Як-же люто маг його ненавидів. Ненавидів, але продовжував усміхатися. І себе самого теж за це ненавидів - за цю свою лицемірну посмішку і Великому Халіфу, і усьому його двору. Але хоч Великий Халіф Кон-Суман Третій і знав прекрасно, наскільки непереносить своє рабство в золотій клітці його кишеньковий маг - здійняти бунт означало здатися. Тоді його замкнуть, чи просто уб'ють, і тоді жодних шансів уже точно не буде. Рісту не втекти, не порушити наказу. І поки цей наказ залишається проханням - він має досить свободи, щоб шукати шлях до звільнення. Звісно, він його шукає, він ніколи не здасться! Бо свобода - частина природи мага. Маг може бути лише настільки ж вільний, наскільки вітер, наскільки його власна воля. Свобода - частина сили. Як неможливо відрізати від нього силу так, щоб він лишився живим і лишився собою, так не можна відняти волю!

Звісно, Ріст не здався і не здасться - Халіф ніколи не зможе зрозуміти, що такий сильний маг просто фізично не може відмовитися від своєї свободи - це від неї залежить його Воля, а Воля і творить магію. Тому його придворний маг і нездатен на сильні чари - просто не може бути могутнім. Хоч і робить такі ефективні рабські нашийники, і, може, ще якісь артефакти. Мимоволі Рістар (він терпіти не міг своє пафосне повне ім'я) цього мага ненавидів. Розумів, що той просто виконував веління свого повелителя, якому обрав служити - свою роботу... Розумів, що Фалід не навмисне народився на світ таким, не навмисне зламав у дитинстві свою волю і зростив у собі сутність раба... І все одно ненавидів.

Зараз, коли Ріст сидів на поручні балкону, обернувшись до площі - він міг дозволити собі розслабитися. Відпустити зведені мімічні м'язи - його обличчя ніхто не бачив, прибрати з лиця покерну посмішку... І в такі миті він згадував, як сюди потрапив, як докотився до життя такого. Згадував, бо шукав у цих спогадах ключ до свого звільнення.

*

Магію в собі він відчував з народження. Було йому ще 5 років, коли він зрозумів, що світ підкоряється його ярим бажанням. Що гілки колючої ожини втікають зі шляху там, де він щодня повзає, ховаючись від батьків і проклинаючи ті колючки. Що люди замовкають і припиняють його сварити, коли він сам заспокоюється і бажає, щоб вони замовкли, бо не бачить в тому сварінні сенсу. Або що легко погоджуються з його словами, якщо вкласти в їх переконливість достатньо сили. Що коли він уявляє собі багаття - холод відступає і вони з друзями гріються біля того вигаданого вогню. І коли він уявляє, як солодка прохолодна сила перетікає з землі через його ноги і вище, наповнює тіло - втома насправді відступає. Найзліші собаки, і навіть дикі лисиці ластяться до його рук... Багато чого.

А от про те, що лісового духа, з яким він товаришував, бачить лише він сам, малий Ріс дізнався вже років у сім. І домового, і русалку, яка любить сидіти вечорами на березі і бовтати ногами у воді, і усіх інших духів, якими був так щедро наповнений світ. Словом, його життя завжди було сповнене магії.

А в 10 містом проїжджав старий маг і поманив Ріста в їх фортецю - Арсу. Звабив обіцянкою життя, наповненого чарами. Обіцяв приїхати пізніше, коли Рістар подорослішає і закінчить школу, забрати... Рістар витримав ще два роки. А в свої дванадцять таки втік зі школи - взявши з собою буханець хліба і дві цибулини, сперті на кухні. Нічого більш непродуманого і імпульсивного Ріст у своєму житті не робив (а відповідальним він не був ніколи, і життя його завжди було наповнене божевільними витівками). Але в голові засів простенький фокус, котрому навчив його старий маг просто щоб позначити своє учительство. Показати Долі, що вони тепер міцно пов'язані. Як змусити оточуючих повірити, що дрібничка в твоїй руці це щось інше - що камінь це яблуко, а дерев'яна трісочка - лист чи документ. Цей спогад не давав спокою. Малий Ріс пам'ятав, що вчитель чекає його в цитаделі магів в Ардені. І там його жде магічна школа, а після - найкраща в світі Арденська академія Всіх Наук! І серед решти наук, як серединка квітки серед пелюсток, в Ардені квітне магія. І замок Арси, де живуть маги між своїми подорожами і де селять малолітніх учнів. Точніше, послушників, адже Арса вважається цитаделлю ордену магів. А маги, відповідно, вважаються орденом. У них є навіть магістрат і Великий Магістр, що приймають рішення щодо того, як магам краще діяти і яких дій вони чекають від королів, держав і просто сильних світу сього. Звісно, маги не зобов'язані виконувати мудрі рішення магістрату - саме Великий Магістр має довести усім, хто приїхав на з'їзд і бажає слухати, мудрість цих рішень.

Це лише учні, себто, послушники мають дотримуватися жорсткої дисципліни (правда, самим "послушникам" до того не дуже велике є діло). Вважається, що якщо вони самі обрали Арсу і самі пішли шляхом навчання тут, то самі і приймають необхідність дотримуватися тутешніх правил. Хоча, Ріст завжди підозрював, що буйні волелюбні підлітки-маги, зібравшись разом, просто рознесуть Арсу на дрібні цеглинки, якщо їм не встановити хоч якихось правил. Зараз він розумів, що це такий життєвий урок для їх волі - про те, щоб ніколи не зраджувати себе і про те, щоб завжди дотримуватися власних прийнятих рішень. І про те, де баланс між одним і іншим, але тоді просто бунтував проти усяких обмежень, яким не розумів причин. Тобто, проти майже всіх обмежень...

*

Іти з містечка на південному заході навіть такого просвіченого (бо чим ближче до Імперії Мер і земель вольного міста Арден, тим більш просвіченими ставали люди) до, власне, Ардену дещо далекувато. Через два князівства і північ Імперії (яка колись і наділила магів землею в обмін на військову допомогу і ще якісь обов'язки... Це було так давно, що лишилося в пам'яті самих-лише істориків. Повну свободу своїй академії маги вибороли дуже давно, а обов'язок надавати допомогу зберігся лише у вигляді права працювати в усіх інстанціях, де їм самим захочеться - хоч в армії служити, хоч по трактам їздити, хоч лікарську практику чи свою вежу в місті тримати, а хоч і виконувати замовні вбивства чи вести дипломатичні переговори. Тож вигода Імперії від такого сусідства була велика, що не заважало їй регулярно намагатися відвоювати свої непокірні землі назад. Але Арсу ніколи не брали штурмом - самим магам немає жодного інтересу штурмувати власну цитадель, тож таких божевільних в усі часи було не надто багато, а без магічної підтримки мерські війська немогли справитися з цією занозою, хоч якими б чисельними вони не були.

Ріст (з того часу він перестав вважати малим і називати себе дитячим іменем) відвів собі три місяці на цю дорогу. Тобто, втік зі школи десь в середині травня - семе перед річними екзаменами. Не тому, що так боявся екзаменів (свої законні трійки і відмінно з геометрії він одержить, що б не робив), а тому, що на екзамени приїдуть батьки. І в середині травня, за два тижні до екзаменів, вони уже зібралися в дорогу - лист зі школи не застане їх удома. Тобто, до їх приїзду на фамільному важкому фургоні (гордо іменованому каретою) не менше двох тижнів - швидше той не доїде. Звісно, тато доскаче на поштових за два дні, якщо посильний з листом перестріне батьків у дорозі... Але хоча б днів п'ять у Ріста буде, а більше доля йому ніяк не подарує, і він сам собі забезпечити не може зовсім ніяк.

План був такий: перейти через ліс, викинувши там шкільну форму, вкрасти в селі плащ, штани і якої-небудь їжі і напроситися на віз до когось, хто їде на ярмарку в Істоні. А там чи приєднатися до якогось попутного купця, чи діяти за обставинами. Власне, він умів писати і трошки володів мечем, але меча у Ріста зроду не було, бо успадкувати фамільний батьковий меч мав-би його старший брат Рактар… Ну що тут могло піти не так!?

Та, власне, все... Починаючи з того, що на виході з лісу на тракт хлопця застав дощ. І приперся він до села в шкільній формі, мокрющий, замерзлий і в самий розпал зливи. Тож, мусів постукати в першу ж хату і попроситися переночувати. Жила там немолода вдовиця, і вона так пожаліла хлопця, що пообіцяла сама відвезти його в Істону - аби тільки бідолаха не перся під дощ, а дозволив просушити свій одяг і попарити ноги. Звісно, довелося якось пояснювати, чого це школяр ще до кінця навчання кудись бреде, та ще й навпростець через ліс (бо прямої дороги, зв'язуючої школу в Беренні і тракт через Істону не існувало. Довелося вигадувати, що одержав страшну звістку про хворобу матері і мусить терміново їхати додому найкоротшим шляхом - дуже поспішає. Розказуючи цю нісенітницю, він більш за все бажав, щоб удовиця йому повірила. І, чи то знову проснулась його сила, чи то розказував він складно, але хазяйка пройнялася до хлопчини щирим співчуттям. Нагодувала, вклала спати і випросила у сусіда, щоб той відвіз бідаку до Істони на світанку.