Пролог.

Ніякий меч тоді мене так і не взяв. Вороги падали переді мною, немов трава від коси. Кожний коваль вміє володіти зброєю, з якою працює.

- Ронан! - окликнули мене.

Моя дружина стояла в мене за спиною з вилами. Тео, наш син, тримав закривавлений серп. Моя сім'я, мої скарби прийшли батькові та чоловіку на допомогу.

- Маріє, бери сина і тікай! – кричав, відбиваючись від численних ворогів. – Тео, захищай матір!

Я не пам'ятаю, скількох я поклав. Не пам'ятаю, як сам опинився на землі. Лише пам'ятаю, що вразили мене стрілою в спину. По-зрадницьки. Ноги віднялись, меч вилетів з рук, земля стала ближче.

Я не міг встати. Нападники в чорних плащах та кольчугах придавили мене.

Я волав, виривався, але все, що залишилось – це спостерігати, як останні жителі селища падали від ударів мечів та стріл. Жінок та дітей забрали в полон. Хати горіли, густий чорний дим застеляв собою небо та землю.

- Маріє!

Я старався з усіх сил, але не міг почути її голосу. Ще одна стріла влучила мені в спину. Я затих. В очах темніло. Ми скоро побачимось,

Маріє...

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.