Свята

173/15.08.2022. Літо

Олеся прокинулась рано, ще до сьомої. Миттєво розплющила очі й декілька хвилин лежала не рухаючись. Знову жахи наснилися. Навпомацки пошукала біля дивану окуляри, взяла до рук телефон. Принаймні сьогодні можна очікувати від онлайну позитиву. Тобто посмішки на сумному обличчі, що буде вдивлятися в екран. Увімкнула Wi-Fi.

Повідомлення рясно посипались звідусіль. Не дивлячись на різні ступені майстерності, побажання далеких друзів, колег та знайомих були очікуваними й до болю схожими. Дехто знайшов спільні фотографії з минулого життя й додавав їх до вітальних публікацій у Фейсбук. Читати було сумно й приємно водночас, дивитись на світлини — неймовірно боляче…

Найважливіше вітання надійшло теж. Олеся не одразу відкрила саме його. «Кохана моя, вітаю з днем народження!» І купа важливих слів. Солоні потоки вже струменіли щоками й тихо падали на хазяйську подушку. Написано вночі. Зараз він знову без зв’язку. Можливо дзвінок буде вже ввечері.

Олеся відклала телефон й роззирнулася, спустивши ноги з дивану. Вона так і не полюбила орендовану квартиру. Чужі меблі, стіни, розфарбовані в неулюблені кольори, ящики по кутах, де доводилось зберігати речі, якими потроху обростала розідрана на шматки родина. А головне — відчуття невизначеної тимчасовості, що затягнулась. Клята війна відібрала все: сім’ю, дім, друзів, роботу, моральні сили. Емоційні гойдалки підкинули в нові випробовування, у власний день народження на самоті.

Дуже хотілося знову лягти й втупитись в стелю. Але Олеся знала, що це не спрацює й заснути більше не вдасться. Неспішно попленталась до кухні, щоб зварити кави. Маленький торт був куплений ще вчора. Дочка жила у подруги з університету, в самісіньких горах. Звісно, Олесі було б трохи легше пережити це «свято» з Наталею, але дівчина теж важко реагувала на жахи сьогодення, а у подруги їй було добре: нові друзі, прогулянки, спільне онлайн-навчання в університеті. Тож Олеся настирливо відмовляла дочку їхати до неї. Подумаєш, день народження черговий.

Йти нікуди не хотілось. Це не було новиною. Але Олеся всіма силами змусила себе прогулятися до зеленого парку, що був неподалік. Погодувала білок, купила прохолодне мохіто, посиділа на лавці під розкидистим дубом. Було трохи легше. Але кожна стежка в парку нагадувала їй про спільні з чоловіком прогулянки в дні його відпустки півтора місяця тому. Тоді здавалося, що щастя ще все ж можливо, не дивлячись на обставини. Михайло, чоловік, розповідав про важкі будні ЗСУ, Олеся — про волонтерські справи. А іноді вони навіть сміялись, пригадуючи кумедні ситуації.

Повернулася в порожні стіни чужого житла. Як добре, що скоро вечір. Відкоркувала пляшку улюбленого вина й увімкнула жахи. Скільки себе пам’ятала, під час стресу Олеся завжди дивилася найжахливіші фільми. Комусь це здавалося дивним, але їй це добре допомагало випасти з реальності. Тепер вона полювала на добротні жахастики, бо дивилася їх постійно. А гарне кіно масово не знімають, на жаль.

Вино було прохолодним і смачним, кіношні шахи добротними. Чоловік зателефонував. Олеся взяла себе в руки, як зазвичай. Жартувала про вік, розповідала про гарний день і купу вітань від знайомих та друзів, розпитувала чи все гаразд, намагаючись вловити інтонацію найріднішої людини. В них обох все норм. Добре, що так. Добре, що цей клятий літній день скінчився.

600/16.10.2023. Осінь

7 днів щастя. Тиждень разом! Дочекалися.

За якихось 4 години вокзал провінційного міста на Заході країни побачить міцні обійми. Всі троє будуть стояти мовчки, сплетеними в тугий вузол навіть тоді, коли потяг після короткої зупинки вирушить далі. Чоловік у військовому й дві жінки в осінніх куртках.

А поки що на кухні квартири вирувало життя. Олеся впевнено рухалася від холодильника до плити, від мийки до столу. Посуду катастрофічно не вистачало, в хід йшли банки та пластикові контейнери. Наталя чистила, різала, змішувала. Донька й мати багато посміхалися й були в гарному настрої, сповнені життєвої енергії.

Обідали вже втрьох. Яка буденна подія, їсти всією родиною за одним столом. Розмови велися самі звичайні. Але всі троє аж світилися зсередини.

Так було перші три дні. Потроху ілюзія звичайного життя зникала. Михайлу скоро назад, в жерло війни, дочці й дружині триматися тут. Ніхто не говорив про це, але думка про скору розлуку висіла у повітрі.

«Ти тримаєшся там, ми — тут, нас тримає любов та лють…» — раз за разом спливали в Олесиних думках віршовані рядки. Гуляли в осінньому парку, пили каву, ввечері обирали сімейне кіно. Лягали пізно, рано підіймались, наче хотіли обдурити час. Але час йшов. І поїзд знову забрав Михайла й відвіз в далекі степи.

Повернувшись, Наталя вдягла навушники й почала полювання в додатку Укрзалізниці за квитками на найближчий час. Подруга вже чекала. Олеся механічними рухами швидко прибирала з очей домашні речі чоловіка: зайву тепер ковдру, подушку, рушники, светр, туалетну воду. Це допомагало. Зовсім трохи. Головне протриматись декілька днів. Поки все не стане як до того. Дні, трясця, байбака.

1042/31.12.2024. Зима

Сонячний ранок вже майже святково зазирнув у вікно. Як тепло. Зовсім не зимно. Може й дійсно треба було прийняти запрошення й поїхати до подруги святкувати Новий рік? Але відповідь миттєво сплила в голові. Настрій не нульовий, він мінусовий… Де брати сили для спілкування? Краще так, «вдома».

Олеся поклала в холодильник шампанське, помила фрукти. От все й готове. Хоч зараз зустрічай! Нічого не готувати — девіз прийдешнього нового року. Привілей людини, що змушена навчитись сімейним святам на самоті.

Олеся неспішно вдяглась, пройшлася містом. Про новорічну ніч, що настане сьогодні, майже нічого не нагадувало. Окрім млявих гірлянд у вікнах магазинів, ялинок, що продавці ще намагались продати, дітлахів, що отримали подарунки від батьків і тепер хвалилися одне одному на майданчику. Чергове несвяткове свято для країни.

Повернувшись, Олеся зателефонувала дочці. Було приємно чути її спокійний голос й розповіді про плани святкування. Говорили довго й про всілякі дрібниці. Слідом на зв'язок вийшов Михайло. В нього й побратимів все добре. Сьогодні навіть буде шашлик й оселедець під шубою. Так, він нормально почувається. Ні, він добре виспався й відпочив сьогодні. І тебе з Новим роком, кохана. На тому й завершили розмову. До зв’язку зранку, ++.

За пів години Новий рік. Досить відповідати на вітальні повідомлення. Ще завтра не пізно. Олеся дістала холодне шампанське й фрукти. Трішки подумавши, рішуче змінила аватарку у Фейсбук. Втретє. Цього разу вибрала сімейне фото, зроблене в зимовому лісі рідної Луганщини в січні 2022-го. Додала напис великими літерами: З ПЕРЕМОЖНИМ НОВИМ 2025 РОКОМ!!! За п’ять хвилин до півночі Олеся розгорнула стару хазяйську гірлянду й все ж повісила її на вікно зали. Ну, ось. Так краще. Під звуки гімну біля вікна зробила великий ковток шаманського й щосили загадала бажання.

18.06.2024