3
Якось Влад сказав одному своєму знайомому, що почав писати вірші. І що йому це навіть почало деколи виходити. Але той замість того аби підтримати його грубо сказав:
– Нащо тобі того. От найшов собі дурну справу. Ходи краще десь в центр, посидимо. Може якось пива візьмемо. От це воно.
Один з них стане пізніше поетом а інший алкоголіком. Таке життя. Але це вкотре показало хлопцеві, що він йде правильним шляхом. Навіть коли мама «напрягала» його за те, що він «пише дурниці». Бо бачте все це бачила якась її знайома і їй це, ну дуже, не сподобало.
Влад ковтнув образу. Але висновок зробив. І ще більше віддалився від усіх, хто його знав. Серед чужих людей він почувався краще. І кожне їхнє сказане слово зле чи добре не різало душу так, як це було у випадку з мамою.
Але хіба все це не зробило його сильнішим? Мудрішим? Більшим? Сильнішим аби не спотикатися об чужі думки. Мудрішим, бо саме тоді, коли людині важко вона починає думати і рости. Більшим, бо він зміг лишити все це збоку і піти далі.
Адже, наше життя це розвиток. Безперестанний розвиток. І не має такого, що людина може сказати собі: «от і все, я дійшов до певного щабля і далі йти не буду і залишуся тут». Так не буває. І якщо людина не йде в перед, то автоматично скочується назад і падає в низ. Ось вона – основа. Як шкода, що цього в школі ніхто не казав. Бо ж не єдиним теоремами і аксіомами житиме людина.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!