Дощова Мавка

За вікном розмите дощем подвір'я. Струмені на склі малюють химери. В шумі дощу голос, кличе: сумно, протяжно.

***

День котиться під вечір. Поряд ставок. Село мого дитинства. Трохи сумно. На березі безлюддя. Десь ледь чутно гомонить село. Йде дощ і навіть густа крона алеї не втримує зливи. Під одним із кремезних каштанів ховаюсь від дощу.

Зненацька помітив під сусіднім деревом дівчину. Стало трохи лячно, бо ще хвилину тому навколо нікого не було. Гарненька, напевне років п'ятнадцяти, віджимає сукню й зовсім не бентежиться. Якийсь час обережно спостерігаю. Миле обличчя, граційні рухи. Інколи, крадькома, поглядає в мій бік, посміхається. Щось було в ній не схоже на сільських дівчат. Можливо розкутість, а можливо якась впевненість у своїй жіночності.

Вона мені подобалась тож я відкрито милувався нею.

– Я вас не знаю. Хто ви?

Я навіть здригнувся, не чекав, що вона заговорить.

– Я не тутешній. До бабусі приїхав. Ось, візьми. – Підійшов й накинув їй на плечі куртку.

– Дякую. Ви такий галантний кавалер.

Яка ж вона гарна! Дощ майже скінчився. Десь крізь хмари пробилося вечірнє сонце й над ставком засяяла веселка.

– Що тут робить пані під дощем?

— Купалась.

– Вже ніхто не купається, Ілля ж був нещодавно.

– А що мені до того Іллі, хочу й буду!

— Я Віктор, а тебе як звати?

— А я, Мавка.

— Не знаю, Мавка в лісі, а у вас тут тільки степ.

— Зате, завжди йдуть дощі, а я дощова Мавка. От приходь на ставок у літню грозу і побачиш.

– І що я побачу?

– Як що? Мавку дощову. В спекотні, літні ночі, під час грози, вона гуляє ось цими алеями каштанів. Шукає молодих хлопців, а потім затягує їх у вир та й топить. – Сказала так серйозно, що я навіть розсміявся й з готовністю підтримав жартівливий тон.

– Такій гарній Мавці я б віддався охоче.

Так, жартуючи ми не помітили як стемніло.

Стояли біля одного з каштанів і замовкли, як тільки місяць вніс свій особливий імпульс, що пробудив таємне прагнення одне до одного. В неспромозі стриматись, обережно пригорнув її. Вона не опиралась, довірливо припала до мене.

Я відчував невеликі, вже по жіночому пружні груди, як схвильовано стукає її серце. В ній так багато жіночого. В тісних обіймах відчував майже кожну частинку її тіла: по дівочому плаский живіт та й навіть її лоно було так близько, що я відчував його майже фізично.

Опанувавши себе, підняв її підборіддя та обережно торкнувся її губ своїми. Вона заплющила очі й чекала. Мов вечірній бриз, легким подихом, я голубив і пестив її. Так метелик спекотного літа збирає солодкий нектар з квітки.

***

Злива трохи стихла, шум дощу перейшов в монотонну сумну мелодію. Десь далеко тужив голос. Я сидів в кріслі з заплющеними очима й знову проживав ту зустріч.

***

Почав моросити дощ й ми

схаменулися. Помовчали.

— Я вперше цілувалася, — тихо прошепотіла вона.

— Як тебе звати, Мавко?

— А що, заміж звати будеш? – знову веселилися вона. І, хитро подивившись на мене, додала — приїжджай наступного літа та в грозу приходь на алею, я чекатиму.

– Яка гроза, яка алея?

Я до тебе приїду, мавко.

Де ти живеш?

– Дурненький, зроби як я сказала і навіки твоєю буду.

Одним порухом повернула куртку й вже за мить розтанула в темряві.

– Мавко-о-о! Мавко-о-о!

Ще довго шукав її між дерев. Даремно. Наступного дня розпитував знайомих Ніхто не знав тої дівчини. І тільки, перед самим від'їздом, бабуся, в якої я зупинився, розповіла давню легенду про дівчину, що потонула під час дощу. Інколи, спекотного літа, під час грози ії бачать на каштановій алеї. Й наказувала не ходити більше в дощ до ставка. А ще згадувала хлопця, що потонув в ставку минулого року. В той день йшов дощ.

***

Дощ стихає, на віконному склі тануть химери. Наступного літа я знову приїхав в село, гуляв алеєю. Дощу не було. Вона так і не з'явилася. Пройшли роки. Іноді, в сильну зливу я чую її голос.

Я задрімав. Уві сні вона прийшла.