#Я_письменник

Я письменник. Так, відтепер я хочу себе саме так називати. Ну от є в мене таке бажання, хоч кіл мені на голові теши. А от чи можуть так мене називати інші? А хто ці інші? Мої читачі, хіба ні? Еге ж бо, гурби пожирачів моїх шедеврів. Я ж бо гадаю, іронія і сарказм знайомі тобі поняття, тому не буду кожного разу звертати увагу на те, коли вони будуть з’являтися і розтлумачувати, що до чого. Ну от як зараз. Повернися на два речення назад. Так, так, ти! І не озирайся навкруги, тут крім нас двох більше нікого немає. Ну то що? Повернувся? Так от там ми бачимо сарказм. Запам’ятав? Супер. Запиши собі на дискету, диск, флешку чи який там у тебе в голові пристрій записування інформації вмонтований і вирушаємо далі.

Та не знущаюся я над тобою. Бодай мені з цього місця не зійти! Неадекватний гумор — це моя темна сторона. Тут або наважуєшся і переходиш на неї, і займаєш місце із моїм внутрішнім темним лордом, або залишаєшся із маленьким зеленим вуханем із плутаниною у творенні речень. Любителі саги “Зоряні війни” одразу обсіли мене, як гедзі корів пообідді. А що ж робити тобі? Згідний, такий собі вибір я тобі надаю. Але ніхто ж над тобою із батогом не стоїть, поки ти тут силкуєшся зрозуміти “ЩО ВІН НЕСЕ?” Читач, а особливо мій — повністю вільна людина. Хоче читає мене, хоче не читає. Ага, вільна. Наївні холопи. Бу-га-га. Ой, я це вголос? Та гаразд, гаразд, залишайся на своїй стороні. Аби тобі комфортно було.

Так хто ж такий письменник? Ха, оце так питаннячко. Задача із зірочкою. Хто знає відповідь — заліковки на стіл і автоматом “зарах”. Ти знаєш відповідь? От і я не знаю. А у широкому розумінні письменник — це людина, яка пише твори. Щось там висловлює, зображає якесь там світобачення, а то й ділиться якимось там досвідом. “Агов! Так я ж, достобіса, письменник! — збуджено вигукнеш ти. — Це ж все про мене.” А я підійду, міцно-міцно потисну твою мозолисту від творіння руку, з розумінням гляну у твої просякнуті креативними ідеями очі й запитаю:”А може все-таки графоман?” Здавалося б і поняття таке більш витіювате, іншомовне. А у нас все, що або звучить не по-нашому або має коріння з іншої мови — це вже запорука успіху, набуває статусу крутості 99-го рівня. А, от дзуськи, не цього разу. Графоман — це звичайнісінький собі писака. І я разом із тобою ловлю облизня. Хоча, чому ж тобі ловити того облизня, мій читачу? Ти собі спокійненько сидиш і у вус не дуєш. (Одразу прошу вибачення у всіх безвусих молодиків і вусатих пані. Я проти всілякої форми сексизмів і дискримінацій. Але, ж ті фразеологізми такі ласі і звабливі, що самі у непристойному одіянні, а то й часто майже оголені швендяють поміж моїми пальцями і без каплі сорому лягають на рядки. Тому, ти ж пробачиш, мені мою слабкість, еге?) Ото ж я напевно пошився у дурні з голосною назвою мого твору. Але ж звучить? Як ні? Як банально? Як не ново? Це я шаблонно мислю? Це я суцільний стереотип? Вийди отсюда, розбійник!

Та стій, ну що ти одразу ображаєшся? Зачекай, присядь. Гаразд, поговорімо серйозно. Я постараюся. Віриш мені? От і я собі не вірю, в себе не вірю. Так і живемо вдвох: я і Всебеневірю. А тут взяв і повірив. Повірив, що писати вмію. Моя Всебеневірю нікуди не зникла, ти собі не думай. То ж така штуковина, яка крокує поруч усе життя, схопивши тебе за руку, мов надокучливе дитя тягне тебе назад, там де їй можна гратися досхочу, де немає складнощів і не потрібно нічого вирішувати. Або сидить на плечі та шепоче на вухо всілякі “ти не зможеш”, “ти не вмієш”, “запізно”, “невчасно”, “непосильно”. І чим більше ми з тобою її будемо годувати своїми страхами, тим опецькуватішою вона стає і тим більше здавлює нас своєю масою. То от я тобі хотів розповісти, як я наважився і скинув її із себе. Зовсім трохи. На пів міліметра. Так тільки щоби зробити один напів-подих свіжого повітря. Якого, я тобі скажу, мені ой як не вистачало. А як ти давно робив той напів-подих? А може ти дихаєш на повні груди? То я тільки тішуся з того, якщо це так.

“І як же ти докотився до цього?” - запитаєш ти мене. Влучно сказано, не в брову, а в око. Хоча, скоріше, воно само якось накотилося. Я собі такий сидів під горою відчаю, а тут бац — і щось збиває мене з ніг. Якась незрозуміла хріновина врізається в мене і ми уже в наступну хвилину котимося разом у невизначеному напрямку і без особливих цілей. І в якийсь момент ти розумієш, що, а нічого так котимося, і вже звикаєшся з тим, і не можеш без нього, без тої хріновини, яка перевернула твоє звичне життя з ніг на голову. І от я уже сиджу і пишу, пишу і пишу.

Кожен ще малим голопуцьком планує кимось стати, як виросте, мріє про ту чи іншу професію, діяльність. Ну от ти ким хотів бути? Серйозно? І як — став ? А чого ж ні? Що тобі помішало? Твоя Всебеневірю чи можливо чиясь Нащототобітреба? Ну от, що я тобі скажу, ще зовсім не пізно взяти свою дупцю в кулачки і зробити, те чого хочеться саме тобі. А холера його знає для чого? Ти хочеш, щоби я тобі дав відповідь? Е ні, друже, тут ти сам маєш розібратися. Я ж тобі це все пишу не тому, що я маю відповіді на всі запитання. А тому що просто вмію писати. Як тобі таке, га? Згоден, малоінформативно, не конструктивно, та й користі з тої писанини напевно небагато. Але і я не бізнес-коуч чи фітнес-інструктор, який пропонує тобі миттєвий результат за енну кількість часу і грошей. З тебе я не візьму ні копійки, хіба тільки заберу зовсім трохи твого часу. А от, що я тобі дам натомість? А давай і тут ти теж сам вирішиш, що ти все-таки візьмеш собі з наших з тобою посиденьок.

Ми письменники чи графомани всі такі (знаєш, чесно кажучи, байдуже до котрої із категорій писак себе відношу я, важливіше, ким мене бачиш ти) — основна страва нашого раціону — це ти, читачу! Хто я без тебе? Навіть не графоман, не те щоби письменник. Я от зараз пишу тобі і уявляю собі твої емоції, твої почуття під час нашої бесіди. І цієї, і кожної наступної. Вона ж бо відбудеться, правда? Ти ж прийдеш до мене знову? Я? Тю, за мене можеш навіть не хвилюватися. Я кожен день, кожну хвилину, кожну миттєвість на пів дорозі до тебе.

21.11.2021