Чаклунські шляхи: Прикладна магія для початківців

Договір священний для фейрі. Жоден з них не

ризикне порушити свою обіцянку, тому що

тих, хто не дотримується обітниць, очікує

лиш смерть.

(В.Бенігут «Знайомство з чарівним народом»)

З того часу Норборнгер більше не з’являвся. Мене заспокоювала думка, що поки я його не покличу, він не прийде. Чи стало моє життя від цього спокійнішим? Анітрохи. Вже наступного дня в школу завітали агенти з «ІГАНА». Добре знайомі «граф» та «широкоплечий» з похмурим виглядом стояли посеред двору та щось обговорювали. У мене серце пішло в п’яти, коли я проходила повз них, але зібравши волю в кулак, я опанувала себе й попростувала вперед як ні в чому не бувало.

– Гей, блондиночко, а я тебе знаю, - несподівано гукнув мене «широкоплечий».

Я відчула, як серце пропустило один удар, а ноги несподівано стали ватними.

– Пробачте, месьє, але, здається, ви обізнались. Я бачу вас вперше, - збрехала я, не кліпнувши оком.

– О, як шкода, що ти не пам’ятаєш, - щиро засмутився «широкоплечий», - ми зустрічались на Хелловін. Я окликнув тебе через твій надзвичайний костюм. Блакитна сукня часів Середньовіччя, здається, й розкішний хутряний плащ.

– Вибачте, месьє, але, на жаль, я вас не запам’ятала, - відповіла я з винуватим виглядом.

– Ну, гаразд, гаразд, скажи мені краще, а ти вчора випадково нічого дивного в школі не помітила? – несподівано поцікавився чоловік, при цьому погляд його глибоко посаджених очей став більш ніж суворим.

– Дивного? – перепитала я, вдаючи, що нічого не розумію.

– Так, дивного. Ходить одна чутка, що вчора тут чули дивний крик, такий, що навіть вікна дрижали, а двері відчинялись самі собою. Ну, може ти щось таке бачила або чула? Ти скажи, ми сміятись не будемо.

– Вибачте, месьє, але вчора меді довелося рано піти додому, тому я не помітила нічого дивного. До того ж хіба вам не треба отримати дозвіл дирекції, щоб опитувати учнів?

– Ах, це…, - зам’явся «широкоплечий».

– Гарного вам дня, месьє, - з цими словами я поспішила відкланятись. Серце калатало, як скажене, але цього разу мені вдалось зберегти хоча б видимий спокій. До того ж, мене більше непокоїв другий чоловік, якому я дала прізвисько «граф». Під час цієї короткої бесіди він не вимовив ні слова, тільки свердлив мене тяжким поглядом, наче щось підозрював. Я відчувала, що в цій людині є сила, і що саме її мені слід боятись.

Продзвенів дзвоник на урок. Всі розсілися по місцях, але мені було не до пояснень вчителя. Єдине, що я хотіла знати – що роблять зараз агенти «ІГАНА», і як багато їм вдалось дізнатись? Звідки вони дізнались про вчорашній випадок? Як встигла так швидко поширитись чутка про те, що тут відбувалось? На моє величезне полегшення, чоловіки ще якийсь час потинялись по школі, розпитали кількох учнів, оглянули місце події (в стіні, куди я кинула фейрі, залишилась величезна тріщина з вибоїною), після чого пішли. Більше на території школи їх ніхто не бачив, але моє положення це не покращило.

Після Норборнгера пройшов десь тиждень, коли я знову відчула на собі пильний погляд. То тут, то там з’являлись все нові фейрі. Великі й маленькі, сильні й слабкі, вони спостерігали за мною здалеку та несподівано зникали, не наважуючись підійти до мене. Деякі, що були сміливіші або карколомніші, підкрадались до мене ближче й влаштовували розгардіяш: в учнів почали зникати речі, які потім знаходились в несподіваних місцях, «саме собою» вимикалось світло, люди перечіплялись на «рівному місці». На щастя, далі дрібних пакостей це не заходило, та й чарівний народець більше не намагався на мене нападати. Хоч на контакт вони теж не йшли. Одного разу на вулиці мені зустрівся дивний карлик. Побачивши мене, він ввічливо вклонився та одразу зник, прихопивши з собою свіжу газету прямо з кіоску, при цьому його ніхто не помітив окрім мене. Подібні вистави жахливо мене дратували. Я ніяк не могла зрозуміти, чому всі ці фейрі причепились до мене, мов реп’ях до собаки, і що їм потрібно.

Однак був в усьому цьому й позитивний момент. Інколи у себе на парті або біля дверей квартири я знаходила квіти та інші дрібні подаруночки, як, наприклад, мушлі, свіжі фрукти, золоті монети, майстерно зшиті ляльки або поробки з дерева та глини. Всі ці дрібнички я залишала собі, не забуваючи подякувати дарувальнику на випадок, якщо той все ще поряд. Агнія дуже сердилась на мене за це, не варто, мовляв, підбирати незрозуміло що, раптом на річ накладено прокляття. Не варто загравати з силами, з якими не хочеш мати нічого спільного. Я розуміла її правоту, і все ж продовжувала залишати подарунки у відповідь у вигляді печива та цукерок для фейрі.

Не знаю, скільки б це все тривало, коли б наприкінці лютого до мене не завітала б зовсім неочікувана гостя. Я як раз виходила з друзями з ліцею, ми весело теревенили та збирались посидіти в кафе, але…

– Мадемуазель Дюбуа? – покликав мене жіночий голос, м’який і мелодійний, схожий на дзюрчання струмка.

Я здригнулась і з тривогою подивилась навкруги. Від найближчого дерева, як за помахом чарівної палички, відокремилась висока жіноча постать і попрямувала до нас. Через мить я впізнала власницю такого дивного голосу – Октавія О’Лайрлассе власною персоною!

– Добрий день, мадемуазель Дюбуа, сподіваюсь, ви мене ще пам’ятаєте? Мені б хотілось з вами поговорити, - проворкувала вона, наближаючись до нас легкою плавною ходою.

– Добрий день, мадам О’Лайрлассе, - відповіла я, надягаючи маску спокою й врівноваженості, з завмиранням серця очікуючи, що ж зараз буде.

– Мадемуазель, - виправила вона мене. – Вибачте, що відволікаю, коли ви з друзями.

– Д-добридень, - пролопотіли Марі та Адель, а Жером почервонів і ніяк не міг відвести очі від красуні. Хоча леді Октавія виглядала зараз дещо інакше, ніж в нашу першу зустріч (волосся й брови були пофарбовані в каштановий колір, а гострі вушка надійно ховались під зачіскою), вона все ж була божественно вродлива. Навіть простий людський одяг її не псував. Все в ній було бездоганно й елегантно від начищених чобіт до строгого пальта.

– Ви хочете зі мною поговорити? – перервала я незручну паузу.

– Так, тільки й всього. Якщо ви знайдете для мене час, звісно ж, - ввічливо продовжувала наполягати вона.

Я дослухалась до своїх відчуттів. Ніякої загрози я не відчувала. Вочевидь, моє вбивство в плани леді Октавії не входило.

– Гаразд, - неохоче погодилась я. – Зачекайте хвилинку.

– Народ, як бачите, мені треба йти, - звернулась я до друзів, відвівши їх трохи в сторону. – Вибачте, але сьогодні без мене.

– Все в порядку? – спитала Адель. – Просто ця жінка виглядає підозріло.

– Не переймайтесь, це просто співробітниця мого батька, напевно, хоче зі мною щось обговорити, - в цей момент я зрозуміла, що брехня вже стала для мене звичним явищем.

– Дідько, Дюбуа, таке враження, що всі твої знайомі – або міс світу, або міс всесвіт, - обурився Жером. – А всі кажуть, що це Лілі набирає модельне агентство.

– Пощастило так пощастило, - посміхнулась я. Помахавши на прощання, ми розійшлися в різні сторони.

– І про що ж ви хотіли зі мною поговорити? – звернулась я до леді Октавії.

Ми сиділи у затишному кафе. Офіціантка щойно подала нам каву, і я чітко згадала, як так само розмовляла з містером Вернером. Повне дежавю. Єдиною різницею було те, що цього разу мої руки не тремтіли, піднімаючи чашку зі столу.

– Мені б хотілось дізнатись вашу позицію стосовно наслідування Неблагого Двору фейрі, та й загальне ваше ставлення до ситуації, що склалася, - моя співрозмовниця спокійно пила каву, наче розпитувала мене не про чарівну політику, а про мої успіхи в школі. На її обличчі не відображалось жодної зайвої емоції. На відміну від мене, що все ще перебувала в розгубленості, її не бентежила ні незручність між нами, ні пильна увага чоловіків, які не могли відвести від неї очей. Леді Октавія була еталоном зібраності, спокою та грації. Навіть те, як вона тримала або ставила горнятко на стіл, зачаровувало. Кожен погляд, кожний жест, кожний рух були сповнені вишуканості та шляхетності. Цікаво, чи усвідомлювала вона сама, який ефект справляла? Напевно, так. Хоча, можливо, такими й повинні бути ельфи – прекрасними, незбагненними істотами ідеальної холодної краси.

– Вас підіслала Меб? – спитала я, намагаючись не витріщатись на співрозмовницю. – Якщо так, то свою позицію я їй ретельно пояснила ще на Самайн, і вона залишається незмінною.

– О, прошу вас не сердитись, ви не так мене зрозуміли. Меб не має до нашої зустрічі жодного стосунку, це все моя власна ініціатива, - заспокоїла мене леді Октавія. – Чи ви знаєте, що ельфи та фейрі – це абсолютно різні народи? Справи один одного нас не стосуються.

– Тоді чому вас хвилюють мої стосунки з фейрі, якщо вас це зовсім не обходить? І що ви, в такому випадку, робили у них на балу? – запитала я.

– Звичайна цікавість, так би мовити. До того ж відвідувати Чарівну Країну мені ніхто не забороняє. Для всіх надприродних істот вхід завжди відкритий, якщо знаєш, як увійти. Просто мені стало цікаво подивитись на спадкоємицю Меб, ту, на яку покладено стільки надій. Чи це заборонено?

– Ні, не заборонено, он скільки цікавих фейрі бігає на мене подивитись. Однак я чудово знаю причину такої уваги до моєї скромної персони. Усіх вас, всіх без винятку, цікавить моя сила. Ви всі думаєте, як би мене використати. Думаєте лише про вигоду спілкування зі мною. Ну, та що ж особисто ви хочете від мене, - я роздратована відкинулась на спинку стільця.

– Хоча ви ще такі юні, але проникливості вам не займати. Ви чудово розумієте своє положення, - леді Октавія відкинула назад довжелезне волосся. – Однак, так влаштований світ, що хтось використовує нас, когось використовуємо ми, а з тих, хто сильний, попит завжди великий. Фейрі необхідна ваша сила, щоб вижити, ось вони й бігають подивитись на вас, дізнатись, що ви за людина, чи варто з вами взагалі возитися…

– Ну і як, варто? – перебила я її (і куди тільки ділись мої манери?).

– Важко сказати. Хто знає, що коїться у чарівного народу в голові? – ельфійка глибоко зітхнула. – Думка зараз про вас дуже двояка. Всі погоджуються, що певна сила у вас є, але про її природу чи межі ніхто нічого не може сказати. До того ж фейрі сприймають вас більше як людину, ніж свого роду племені: ви ходите в школу, спілкуєтесь зі звичайними людьми, зайняті купою повсякденних дрібничок. Для вас це не дуже добре. Ніхто з чарівного народу не хоче слідувати за малим слабким шмарклявим дівчиськом.

– І все ж я перемогла одного фейрі, - запротестувала я, нікому ж не подобається, коли його називають слабким і шмарклявим.

– О, про це багато хто пліткує, - мадемуазель О’Лайрлассе пробіглась пальцями по підвісці з трьома зоряними рубінами, яка була на ній і в день першої нашої зустрічі, - але перемогти одного хобгобліна не велика справа, яка ще нічого не доводить. Не варто цим пишатись. Ось те, що ви змогли втекти від слуа, справило набагато більше враження.

– Святі єдинороги, як же мені набридли ці фейрі. Коли вони з’являються, моєму спокійному життю настає кінець, - від цієї розмови у мене почала боліти голова.

– Можливо. Спілкування з чарівним народом завжди пов’язано з ризиком, тим не менш, в обмін на вашу силу ви можете отримати в його особі потужну підтримку. Кожен десять разів подумає, перш ніж кидати виклик Неблагому Двору.

– Можливо, ви праві, але, леді Октавіє, ви так і не відповіли на моє питання. Що потрібно вам?

Прекрасна ельфійка уважно подивилась на мене. Здавалось, що її чарівливі очі усіх відтінків блакитного бачили мене наскрізь. Якийсь час ми так і сиділи мовчки, уважно дивлячись одна на одну.

– Мені також потрібна ваша сила, леді Яно, - нарешті вимовила вона, - але сила особлива. Ви ж знаєте, що раніше Меб могла втілити в життя будь-яке бажання, поки не вичерпала себе?

– Так, я знаю. Меб сама розповіла мені про це. Ви хочете, щоб я, подібно джину, виконала ваше бажання? – здивувалась я.

– Так. Не безкоштовно, звісно ж, - поквапилась запевнити мене співрозмовниця. – Розумієте, моє бажання зовсім непросте, і якщо ви зможете його справдити, то я поклянуся вічно служити вам вірою й правдою. З моїми знаннями, досвідом та силою я стану вам вірною підтримкою та опорою. Заради своєї мрії я віддам вам всю себе без залишку.

Така заява відібрала в мене мову. Нічого собі поворот подій. Велика чародійка ельфів, на яку століттями полюють всі чаклуни світу, обіцяє піти до мене в рабство за виконання одного єдиного бажання!

– Я навіть не знаю, що й сказати, - я спробувала зібратись з думками. – Я не знаю… точніше не впевнена, що володію такою силою. Розумієте, мене навчали магії, як просту середньостатистичну чаклунку. Через те, що Еквілібріум з насторогою ставиться до моєї нелюдської спадщини, в якісь особливі премудрості або таємниці мене не посвячували. Оскільки на використання мною чарів накладені жорсткі рамки, фактично мені взагалі забороняється чаклувати, то на практиці я виявилась поганою, що доказує досвід останніх подій. Не впевнена, що зможу бути вам корисною.

Леді Октавія уважно й терпляче вислухала мою тираду. Ніщо не видало в ній розчарування або злості.

– Те, що ви не вмієте користуватись своїми здібностями, ще не означає, що у вас їх немає, - підсумувала вона. – Можливо, вони проявляться з часом, а можливо щось заважає їм проявитись. Мені лише потрібен час, щоб упевнитись в їхній наявності або відсутності. В будь-якому разі, я маю намір спостерігати за вами, що й хочу донести до вашого відома.

– Тобто спостерігати? – здивувалась я.

– Я маю на увазі, що буду триматись неподалік і доглядати за вами, поки не зможу переконатись, чи є у вас сила виконати моє бажання, чи ні, - моя співрозмовниця була абсолютно безпристрасна, наче стежити за кимось для неї звична справа.

– Але чому ви мені про це розповідаєте? Спостерігали б собі тихенько та й годі. Впевнена, ви вже якийсь час за мною стежите, так що ж раптом змусило вас повідомити мене про це? Тим паче, що ви стільки часу переховувались від мого батька, - я була збита з пантелику. Ні, справді, всі чарівні створіння жахливо непостійні й алогічні, їх так важко буває зрозуміти.

– Хто знає. Причини можуть бути найнеочікуванішими. В будь-якому разі, я прошу тримати нашу зустріч в таємниці, не хочу до себе надмірної уваги. І ось ще, це номер мого телефону, дзвоніть, якщо виникнуть питання, - з цими словами леді Октавія обережно вивела на серветці рядок цифр і простягнула мені.

Я зі здивуванням дивилась на серветку, наче побачила якесь диво.

– Ви здивовані, що я знаю, що таке мобільний телефон? – спитала вона, і в її голосі промайнула легка тінь насмішки (нарешті хоч якась емоція за всю нашу розмову). – Знаєте, це фейрі, які століттями не вилазять зі своєї Чарівної Країни, можуть й досі називати машини самоїдучими возами, я ж намагаюсь йти в ногу з часом.

– Вибачте, я не хотіла вас образити, - я поспіхом вибачилась, сама не знаю за що.

– Що ж, думаю, нашу розмову можна вважати завершеною, - леді Октавія підвелась і надягла пальто. Я поквапилась зробити те саме. Розрахувавшись, ми вийшли на вулицю.

– Мені було приємно з вами поспілкуватись, - сказала вона прощаючись. – Гадаю, незабаром ми ще зустрінемось. А поки не засмучуйтесь своїм невдачам, адже ви ще така юна. Це правда, що, не дивлячись на знання, магією ви користуєтесь край невміло. Ви сьогодні навіть не змогли мене виявити, поки я вас не покликала. Але пам’ятайте, що майстерність приходить з часом. Навіть найвеличезніша сила нічого не значить без практики та досвіду. Так що більше вірте в себе. На все добре, мадемуазель Дюбуа.

З цими словами прекрасна ельфійка розчинилась в вечірньому натовпі. Я ще довго дивилась їй вслід. Сьогоднішня зустріч заінтригувала мене, поставила перед багатьма питаннями. По дорозі додому, я все розмірковувала, навіщо їй було з’являтись переді мною, говорити зі мною, ставити до відома щодо стеження та навіть давати свій телефон. Інші фейрі, що спостерігали за мною, жодного разу зі мною не заговорили, навіть не показались мені на очі. Що ж вона задумала насправді? Які її мотиви? Навіщо комусь, хто ховається від магічної спільноти, страшно навіть подумати скільки часу, залишати до себе лазівку? «Дзвони, якщо виникнуть питання». Чи це означає, що вона сподівається на подальше спілкування? Октавія О’Лайрлассе, остання з давнього роду ельфів, одна в усьому світі, чи може таке бути, що ти все це робиш лиш тому, що втомилась від своєї самотності? Ось про що я думала, стискаючи в кишені серветку з акуратно написаним телефонним номером.