Чаклунські шляхи: Прикладна магія для початківців

Мандрівникам початківцям рекомендовано

навідуватись лише у найближчі світи, оскільки

переміщення на відстань понад десять міжсвітових

миль може негативно вплинути на непідготований

або слабкий організм… Все ще точиться суперечка

про те, наскільки згубні такі подорожі для

міжсвітового простору. Утворення великої кількості

червоточин має слугувати нам тривожним знаком…

(А. Фаргус «Ази міжсвітових подорожей»)

Наступного дня ми прокинулись досить рано і, поснідавши, вирушили у моє нове життя, в новий для мене світ, який в нашому колі зветься «базовим». Коли була створена сама Земля, цей світ з’явився першим і тривалий час був єдиним, пізніше від нього утворився мультивсесвіт з усім його невичерпним різноманіттям. Зараз за приблизними розрахунками на нашій планеті існує близько мільярда світів, і їх кількість постійно змінюється. Час від часу з’являються нові, а старі зникають. Деякі світи створив Творець, інші виникли самі, а треті утворили гіршвани – магічні створіння, могутні й непереможні, одні з небагатьох істот, наділені хистом до творення такого типу. Бувши непередбачуваними, з особливим сприйняттям реальності й мисленням, вони часто утворювали просто неймовірні світи й так само часто їх же самі й руйнували, що провокувало загибель сусідніх. Тому вся магічна спільнота їх просто ненавидить і усіма силами намагається знищити. Так чи інакше, наша планета схожа на величезний листковий пиріг або цибулину, де шари – це світи, що накладаються один на інший. Вони розмежовуються тонкими прошарками-стінами, долати які можуть лише одиниці. Чарівники, що опанували міжсвітові подорожі, вважаються елітою. Хоча іноді трапляються спонтанні просочування з однієї реальності в іншу, коли люди та різні істоти провалюються в портали або проломи і потрапляють в інший вимір. Про це, до речі, активно пишуть письменники-фантасти. Річ у тому, що з «базового» походять всі створіння, які таким ось чином розселились в інших всесвітах, де часто їхня еволюція і розвиток були просто непередбачуваними. Саме тому, Еквілібріум особливо зацікавлений в збереженні первинного світу, оскільки його загибель спричинить руйнування всіх інших. І ось нарешті я побуваю в ньому, в найголовнішому, найособливішому вимірі.

Ми стояли у внутрішньому дворі. Ранок вже вступив у свої права. Созонт і Маркел були зайняті повсякденними справами, але Васса, відклавши всі клопоти на потім, вийшла нас проводити. Вона тихенько стояла осторонь і не зводила з нас схвильованих очей. Тато відкрив портал. Повітря заколивалось, узялось брижами. Здавалось, що перед нами стіна води, по якій розходились кола. Мені раптом стало страшно, наче хвилювання Васси передалось і мені. А може це був лише страх змін. Я ще ніколи не покидала замок надовго, не їхала так далеко від дому. Що чекає на мене за цією тонкою стіною порталу – невідомо. Як же я залишу замок? Як же вони тут без мене? Чи не вистачатиме мені таких рідних і надійних стін? Я озирнулась назад. Подивилась на Вассу, без якої не уявляла своє життя тут, на сірі цегляні стіни, що поросли мохом та плющем. Я так давно мріяла вирватися звідси, і ось в останню хвилину мені сумно й лячно. Я знову подивилась на портал, за прозорою стіною якого проступали обриси іншого світу. Ні, я не впущу таку можливість! Це шанс, на який я чекала стільки років! Шанс на нове життя! Я глибоко вдихнула.

- Ну що, готова? – спитав тато, який терпляче чекав, коли ж я зберуся з духом.

- Готова, - підтвердила я, намагаючись надати своєму голосу нотки впевненості.

- Нічого, перший крок робити завжди страшно, - він підбадьорюючи обняв мене за плечі.

- Угу, - тільки й видавила я з себе.

- Ну, тоді пішли, - і він м’яким рухом потягнув мене вперед.

Я заплющила очі. Крок, ще крок і ми перемістились. Відчуття було таким, ніби я пройшла крізь щось пружне і в’язке, саме такі на дотик стіни між світами. Я повільно відкрила очі. Переді мною була вже зовсім інша картина. Наш старенький дворик зник, замість нього ми опинились у лісі. Навкруги не було ні душі, одні лиш дерева, оповиті напівпрозорою шаллю вранішнього туману. В їхніх кронах тільки почали з’являтися золоті розсипи листя. В той час, як вдома вже все палало багрянцем. Повітря теж ще було повне літнього тепла з тонкою ноткою нічної прохолоди. Я навіть подумала, що можливо в цьому світі час тече інакше, не дивлячись на те, що мене запевняли в протилежному. Опустивши погляд, я зрозуміла, що, здавалось би, дрімучий ліс не був таким вже й диким. Ми стояли на охайній доріжці, яка була вкрита чимось твердим і гладким. Явний знак людської присутності.

- Де ми? – спитала я, оглядаючи світ навколо.

- В Булонському лісі, в Парижі, у Франції, - тихо відповів батько. – Ходімо, викличемо таксі…

- Таксі?

- Так, тутешній засіб пересування, поїдемо додому, а по дорозі заскочимо в магазин, купимо тобі відповідний одяг. Вони як раз починають відкриватись, але в них ще не так людно, - говорив тато, ведучі мене дорогою.

- Магазин? Це щось на кшталт крамниці в нашому світі?

- Так, скоро сама побачиш.

- А чим вкрита ця дорога?

- Це асфальт. Він тут усюди. Ним вкривають в цьому світі дороги замість бруківки. Ходімо, поки суд та діло, треба розповісти тобі про особливості життя в цьому світі, але я хочу почути твої власні враження.

І так, настав мій час вражатись, роззявивши рота. Таксі, щось на кшталт карети, тільки з заліза і менше розміром, швидко домчало нас додому, по дорозі закинувши в кілька крамниць, тобто магазинів, де торгують готовим одягом. Джош вже розповідав мені про машини, але побачити їх на власні очі, ще й проїхатися в них, зовсім інша справа. Я ніяк не могла зрозуміти, як вони рухаються без коней. Тато довго розповідав мені про пристрій, що називався «мотор», який рухав усю цю конструкцію. Хоча я більше витріщалась навкруги, ніж дослухалась до сказаного.

Наступне, що мене здивувало, це одяг, зокрема манера жінок одягатись або як чоловіки, або надто вже відверто. У своєму світі я звикла носити довгі сукні, і дуже рідко мені доводилось вдягати штани і ніколи щось міні. З дитинства мене привчали, що жінка не повинна виставляти своє тіло на показ. Тому попервах мені дуже важко давався вибір одягу. Який жах, мої улюблені парчеві сукні розшиті дорогоцінним камінням та золотом вийшли з моди в цьому світі ще кілька віків тому! Що ж, мені довелось накупити простих, але витончених нарядів довжиною до підлоги. Тато намагався зі мною сперечатись, кажучи, що в цьому світі досить пристойно носити спідниці трохи вище колін. Але мені здавалось, що я помру з сорому, якщо чоловіки будуть дивитись на мої оголені ноги. Татові залишалось тільки позіхати й сподіватись, що я зміню свою думку, з часом звикнувши до місцевих порядків. Що ж, попереду в мене був довгий шлях. А от відсутність корсетів мене порадувала. Тутешня спідня білизна була надто вже відвертою, я навіть ніяковіла просто дивлячись на неї, але все краще, ніж корсет та панталони до колін.

По-третє, мене дуже зацікавила побудова самого міста. З одного боку, все так охайно зроблено: чисті вулиці, зелені насадження, будинки. Ні тобі фекалій, що плавають в стічних канавах, ні пацюків, ні багна по коліно. Це що треба робити, щоб отримати такий результат? Але, як на мене, все було навіть надто чисто. Живучі в старому замку, я звикла, що десь все одно мало щось обсипатись, тріскатись, вкриватись брудом й відходами. Порядок у місті здавався мені неприроднім. А ще будинки. Від погляду на будівлі, що простягнулись до самого неба, у мене перехоплювало подих. Та вони ж вищі за найвищі вежі! І як вони не падають? Скоро хмарочоси, як назвав їх тато, змінились охайними схожими один на одного п’ятиповерховими будинками. Вулиці стали немов дзеркальне відображення одна одної, і я зовсім заплуталась і перестала розрізняти дорогу. Ще мене здивувало, що люди, які живуть в багатоповерхівках, володіють лише малою їх частиною – квартирами. Це нагадало мені величезний мурашник, де кожен копирсається у своєму кутку.

Було відносно рано, і повітря було повне вранішньої прохолоди, але воно не було таким свіжим, як у мене вдома. Навкруги стояв важкий, задушливий, неприємний запах (особливо смерділо від машини). Я дивилась із таксі на людей, які все кудись поспішали. Дивно, що ніхто не звертав на нас ніякої уваги. Навіть наш візник і пані в крамниці не виказали жодного подиву, хоч я і була одягнена за місцевими мірками доволі екстравагантно – в довгу зелену шовкову сукню з золотою вишивкою і розсипом смарагдів на ліфі. Звісно, я перевдягнулась ще в магазині, але ж до того… А може тато просто відводив людям очі магією?

Машина зупинилась перед п’ятиповерховим будинком на проспекті Віктора Гюго. Яким же було моє розчарування, коли я дізналась, що нам доведеться жити в одній з квартир. Зізнаюсь, мене це не дуже тішило. Я б надала перевагу приватному будинку, ніж цій тісній комірці.

На щастя, наші пенати виявились доволі просторими й затишними. Те, що вони знаходились на верхньому поверсі й мали гордовиту назву «мансарда», мені навіть трохи імпонувало. І мене навіть не засмутило, що до неї треба підійматись сходами. Великі вікна, розташовані чи ще на стінах, чи вже прямо на стелі, пропускали багато світла й повітря. Дивні покаті стіни, пофарбовані в білий колір. Все це створювало ефект легкості й невагомості, хоча кімнати були не такими просторими як я звикла, а коридор зовсім вузеньким. Стеля мені здавалась жахливо низькою і гнітючою. Але після життя в замку з його залами, балюстрадами та склепінчастими стелями, тобі всюди буде замало місця. Загалом мені здавалось, що мене поселили в милій й затишній собачій конурі.

- Ну, що скажеш? – лукаво спитав тато, очевидно, він здогадувався якою буде моя відповідь.

- Що скажу про що? – відповіла я тим самим тоном.

- Про все що бачила, звісно ж. Ваші враження, мадемуазель.

- Думаю, я пробула тут надто мало, щоб про щось говорити, - почала я тоном, ніби відповідала урок перед вчителем, але все ж дала волю емоціям. – Але те, як тут одягаються, мені не подобається. Як можна одягати такі відверті речі і ходити по вулиці, не ніяковіючи, що всі чоловіки дивляться на твої ноги або груди? І одяг весь в магазинах однаковий. Як можна носити сукню, знаючи, що ще сто жінок носять таку саму? Наче вивід курчат. Я ж помру, якщо побачу на комусь таку ж саму сукню, як у мене! Ні, чесно. А всі ці механізми, ну там машини, світлофори, двері, що відчиняються самі собою, як вони взагалі працюють? Я не вірю, що в них немає й краплини чарів, хоч ти й стверджуєш протилежне.

- Що ж, в тебе буде вдосталь часу, щоб до всього звикнути і все вивчити, - посміхнувся тато. – В цьому світі також є ательє, де швачки зшиють одяг спеціально для тебе. Так що цю проблему легко вирішити.

- Я вмію вишивати, як пристало леді. Васса мене навіть шити навчила, - сказала я з гордістю.

- Але ж не на швейній машинці, - заперечив тато, залишаючи мене гадати, що це за швейна машинка така. Треба буде дізнатись.

- Послухай, Яно, - знову звернувся він до мене, цього разу цілковито серйозно. – В цьому світі повно див, які тобі доведеться пізнати. Багато що тобі видасться чарівним і захоплюючим, але будь обережна. Не зваблюйся всім, що бачиш. Тут у всього два обличчя, а то й більше. Це один з найбуремніших з існуючих світів, головна арена битва добра зі злом, як не банально це звучить. На перший погляд, тут панує добробут, але в середині киплять не аби які пристрасті. Розум тутешніх мешканців бунтівний, вони забули всі істини буття, знову намагаються їх віднайти, але виходить казна що. Дивись, щоб вони й тебе не потягли за собою.

- Це тому йому приділяється стільки уваги й сил?

- Так, ці люди готові самі знищити свій світ тільки тому, що не можуть жити у згоді з ним, точніше не знають як. Наше ж завдання – не допустити, щоб цей світ полетів сторчголов у прірву, а він вже на самісінькій грані.

Якийсь час ми мовчали. Зумів таки тато спаскудити мені солодку цукерку. От не можна просто взяти й порадіти чомусь новому. Але ж ні, треба обов’язково перейнятись трагізмом ситуації. Хоча, якщо чесно, мені було глибоко начхати, з чим тут бореться Еквілібріум і які проблеми вирішує. Я глянула на тата. Він дивився у вікно і з кожною хвилиною ставав ще серйознішим. Було зрозуміло, що він збирається сказати найголовніше і, можливо, найнеприємніше.

- Тепер про найголовніше, - почав він, не кваплячись, - про ціль нашого приходу сюди. Правду кажучи, ти мала право бути тут ще чотири роки тому. Вибач, але я не хотів пускати тебе сюди раніше, навіть не дивлячись на наполегливі прохання деяких членів Ради, поки в тебе не сформуються більш тверді моральні принципи, поки ти не станеш достатньо сильною, щоб протистояти злу, яке може на тебе звалитись. – Тато помовчав якийсь час, я не перебивала його питаннями, може тому, що не хотіла знати, але він продовжив: - Зараз твоє перебування тут – свого роду випробування, ціллю якого являється ти сама знаєш що. Якщо ти не схибиш, то у вісімнадцять років увійдеш у силу і зможеш спокійно обирати свій подальший шлях…

- А якщо схиблю?! – не витримала я, ще трохи і я була готова заплакати. – Я все одно увійду в силу незалежно від їхнього бажання!!! Це все через мою дурну спадковість, так? Від того, що я на третину гіршван?! Але ж це зовсім не означає, що я з’їду з глузду і почну трощити все навкруги! О, і це виходить з твоєї милості, а не Ради, я стільки років безвилазно простирчала в замку! Чудово! Рідний батько тримає доньку, наче полонянку! Що ще ти мені не сказав?

Тато вловив мій стан. Він увесь наче посірів, але все ж продовжив:

- Я розумію, що ти відчуваєш, - тихо мовив він, - я розумію, що це частково і моя провина. Але я боявся і досі боюсь, що цей світ тебе змінить. Тут так багато спокус, так багато небезпек. І як твій батько, я маю повне право вирішувати, куди і коли тебе пускати! Ти ж чудово розумієш, що якщо ти «проявиш себе не з кращого боку», то твою силу візьмуть під контроль, як це зробили з твоєю матір’ю! І повір мені, в цьому не було нічого приємного! Це майже замало її! Як я можу допустити, щоб подібне сталося й з тобою?! – в цю мить в кімнаті потемнішало. Повітря коливалось від гніву. Я навіть не пам’ятала, коли тато взагалі підіймав на мене голос. Зрозуміло, що як мені й не було тяжко, але йому було в сто разів важче це пережити. Розуміння цього змусило мене взяти себе в руки.

- Ну, добре. Це означає, що мені треба стирчати тут безвилазно понад два роки?

- Ну. Чому ж безвилазно, дуже навіть вилазно, - передражнив мене тато. – Ти маєш право повертатися додому в замок, але ненадовго. Більшу частину часу ти маєш проводити тут. І пам’ятай, МІНІМУМ МАГІЇ. По-перше, щоб не провокувати Раду і весь Еквілібріум. По-друге, в цьому світі майже не вірять в чари. Вважається, що ні чаклунів, ні чарівних істот, ні самого чаклунства не існує.

- А воно тут існує? Ну, в нашому розумінні, - поцікавилась я, не розуміючи, як можна не вірити або заперечувати магію.

- Існує, звісно ж. Воно не зовсім таке, як ми до нього звикли, але воно є. Більшою частиною тут практикують екстрасенсорику, екзорцизм, спіритизм, ментальні практики. Такими видами магії як телепортація, левітація, перевтілення, трансформація володіють лічені одиниці. Окультизм в цьому світі, можна сказати, на піку популярності, але багато насправді цінних та могутніх знань і практик все більше забувається і, в решті решт, втрачається.

- А як щодо не людей, або таких як я, не зовсім людей? – поцікавилась я. В моєму світі чарівних істот хоч і мало, але вони є.

- Таких також можна знайти. Тут мешкають різноманітні духи, перевертні, елементалі, вампіри, але всі вони ховаються або серед людей, або від людей. В них, як і в чари, майже ніхто не вірить. Навіть якщо ти будеш на кожному розі кричати, що ти чаклунка, всі подумають, що ти просто з’їхала з глузду. Навіть, якщо ти будеш творити дива в усіх на очах, люди подумають, що це просто такий трюк, свого роду розіграш, містифікація. Ось такі справи.

- Думаю, це навіть на краще, - я зручніше вмостилась на дивані й задумалась. Мені стільки всього треба було осмислити, але одне мені було ясно: - В цьому світі можна жити спокійно, не боячись, що люди звинуватять тебе в чаклунстві й будуть тицяти в тебе пальцями, чи ще гірше – спалять на вогнищі. Це дає певну свободу.

Тато сів поруч і, примруживши очі, подивився на мене:

- Ну, це як сказати. Раніше в цьому світі відьом спалювали на вогнищі. Тільки це було дуже давно, - одразу додав він, помітивши мій занепокоєний погляд. – Але все ще залишились люди, які вірять в нас, вважають загрозою людству і хочуть всіх знищити. В Парижі, до речі, є одна така контора. Так що будь обережна і постарайся не висовуватись. Ти тут просто спостерігач, не вплутуйся в справи «нашого профілю». Зрозуміла? Все як домовлялись. Просто спостерігай за тутешнім життям.

- Та зрозуміла я, як не зрозуміти, - пробубоніла я, устромившись обличчям в подушку. Ну, чому в моєму житті нічого не буває просто? Тато ніжно обійняв мене за плечі й, утішаючи, погладив по голові.

Ми ще довго обговорювали деталі та дрібниці нашого нового столичного життя. Створювали «легенду», так би мовити.

Із всього виходило, що я – Яна Дюбуа. Дюбуа – це прізвище батька, яке він придумав років так п’ятсот назад, друга частина мого прізвища, Пендрагон, в документах не зазначалась, з причини її авторитетності тільки в наших колах. Її носив мій дід, Мерлін. Він помер за багато століть до мого народження, але кажуть, що він був великим чародієм, про якого в цьому світі й досі ходять легенди. І, зізнаюсь, я цим безумно пишалась.

На питання, чому ж я громадянка саме Франції, я отримала повну ностальгічних споминів відповідь про те, як ще в часи своєї бурхливої молодості хтось, кого нині іменують моїм батьком, жив на цих землях, коли по ним ще ходили племена галів, а коли утворилась держава Франція, то за ним закріпилось гордовите ім’я француза. Далі слідувало, що я довгий час жила десь в глибинці закордоном, але з причини нібито отримання татом нової посади, я приїхала з ним в Париж, що було досить близько до істини (обожнюю татову здібність обманювати, говорячи сущу правду). Після чого мені були видані якісь незрозумілі документи, що підтверджували мою особу.

Зрештою, від кількості нової інформації й вражень в мене розболілась голова. В душі все ще залишався осад від нашої недавньої лайки. Мені терміново треба було провітритись і все як слід обдумати. Я чула, як за вікном вирує нове незвідане життя, і мені конче кортіло з головою в нього поринути.

- Слухай, якщо ми закінчили всі ці обговорення, то, може, я піду прогуляюсь, пороздивляюсь навкруги, добре? – запропонувала я.

- Я з тобою. Ти ще не знаєш міста і можеш заблукати, - тут же схопився тато, пориваючись підвестись з дивану, але я його утримала.

- Я ж уже не маленька, як-небудь впораюсь сама. Як раптом що, я тебе одразу подумки покличу, і ти примчиш мене рятувати. Домовились?

- Іди, звісно, - погодився він після хвилини роздумів, певно помітивши мій настрій, - тільки недовго. Нам ще треба буде сходити в магазин, купити продуктів.

- Добре. Я тут погуляю недалечко.

- О, до речі, треба буде ще купити різних речей для навчання. З завтрашнього дня ти йдеш до школи. Я вже все влаштував.

- А це обов’язково? Твоїми стараннями мене і так вже навчили чому тільки можна, - ну, не хотілось мені знов сидіти на нудних уроках, слухаючи нудні пояснення суворих вчителів.

- Так. Всі НОРМАЛЬНІ діти ходять до школи. У твоєму випадку в ліцей, - але як завжди тато був непохитний.

- Натяк зрозуміла.

- Так, іще одне. Я, звісно, намагатимусь бути з тобою якомога частіше, але…

- Я все зрозуміла. Не хвилюйся жодна робота не відніме тебе в мене, а якщо спробує, я її зурочу.

Тато тільки посміхнувся. Я знаю, що він завжди переймається через це, але його любов і турботу я відчуваю, навіть коли його немає поруч. Але нащо вдаватись в роздуми. Тоді я вибігла з дому без сторонніх думок. Для мене все було нове, і я відчувала себе відважним першопрохідцем. Ну, начувайся, світ, я, Яна Дюбуа-Пендрагон, велика спадкова чарівниця, йду тебе підкорювати!