HyperJump: РЕНЕГАТ

Дванадцять пасажирів хутко повернулися на місця, не дочекавшись третього попередження.

Капітан Грант і лейтенант Девін зайняли крісла на містку. Їх двох було навіть забагато для такого розумного корабля.

— Всі системи працюють, як наші справи, Дора? — Грант пробіг пальцями по віртуальній клавіатурі, перевіряючи показники життєзабезпечення.

— За п’ять хвилин ми вийдемо в задану точку для стрибка. Увага, вхідне голосове повідомлення з Землі, — Дора попередила приємним звуковим сигналом.

— Вивести в ефір, — наказав Грант і глянув на екран, що завис над головою.

— Говорить диспетчер ОЦПК. Корабель HJ-20, самозваний «Британія», для вас відкрито стартове вікно.

Грант усміхнувся. «Британія», Еван як завжди увімкнув режим Джокера. Ще раз пробіг по віртуальній клавіатурі, остаточно звіряючи всі дані.

— Диспетчер, говорить «Британія», віддаємо штурвал нашій дівчинці. Дора?

— Я тут, капітане. Системи функціонують, життєзабезпечення працює на сто відсотків. Все готово до стрибка.

Грант зручніше вмостився у велике біле крісло, амортизаційний наповнювач міцно зафіксував тіло. Диспетчер від'єднався й екран зв'язку погас.

— Аби цей експеримент вдався. Нині ризикуємо не лише нашими життями, — Грант зітхнув.

— Вони всі знали на що підписалися, — Девін гмикнув, пристебнув пасок і дозволив кріслу охопити себе в м'яких хмаринках. — Втікачі, ренегати й політичні біженці… нащо взагалі ти в це вплутався? Їх не готували щоденно останні три роки, як нас. Це просто люди, Гранте.

Капітан зітхнув, пригадав, як схоже питання нещодавно задав парламентарю і своєму доброму другові.

«Нащо ти в це вплутався, Рою?»

Рой Вітар відповів ледь чутним, надтріснутим голосом. Він схуд і зблід із часу їх останньої розмови. Я помітив, що він хворий. Важко хворий, проте нічого нікому не каже. Розрив із Мелоді сильно підірвав його без того поганеньке здоров’я.

«Це єдиний спосіб захистити її»

— Бо це єдиний спосіб їх захистити, Девіне. Наші пасажири не погані люди, — він міцно заплющив очі, відчуваючи слабке коливання корабля. — Вони просто народилися не в той час і не в тому місці.

Слова Гранта обірвалися й зависли в повітрі, набуваючи незвичної матеріальності, наче об’єкти, що збиралися втілитися зі звуку та думки.

Сплеск нової зірки міг би осліпити, якби не захисні екрани на ілюмінаторах і щит Кори. Енергія від двигуна влучним пострілом розірвала час і простір, створивши для срібної капсули з десятком душ різнобарвний неоновий вихор. Задзвеніла струна, і корабель засмоктало в барвисту червоточину.

Бридкий дзвін у правому вусі, все не змовкав. Від нудного дзеленчання пульсуючий головний біль ставав нестерпним. Мозок от-от мав тріснути й розійтися по швах, як моя сукня на випускній вечірці. Гарний жарт мені влаштував Євін Мортіс. Ніколи йому за це не пробачу, ніколи… Господи, що ж воно так дзеленчить?!

— Заткнися… — прошепотіла я сухими вустами, шершавий язик повільно сіпався у розкритому роті. — Мамо, я не піду до академії… Ще кілька хвилинок…. Вимкни нарешті цей клятий будильник, Лізун!

Спогади й біль переплелися у свідомості в химерний клубок. Я була одразу на нічному даху після вечірки, плакала, ображена витівкою Євіна Мортіса й лежала в білій палаті лікарні, а наді мною схилилося мамине бліде обличчя. Великі очі зовсім червоні від сліз, із чорними мішками від недоспаних ночей. До правої руки кріпилося одразу з десяток катетерів, а відчувала я себе не ліпше за відбивну.

— Мамо, що відбувається? Я що помираю?..

Пробелькотіла я крізь клятий дзвін у вусі.

— Ти не помреш, Лілі. Доню, слухай мій голос. Ти нізащо не помреш!

Вона боляче стисла мою вільну від катетерів руку. Струмочки сліз полилися блідими, впалими щоками.

Матуся знову заплакала й притислась чолом до моїх слабких пальців. Я спробувала присісти, марно, бо майже не відчувала власного тіла.

Воно здавалося мені чужим, та порожнім, мов та велика біла мушля, що ми з Лізі якось знайшли на березі. Сестра полювала на перлини, а я палицею штовхала мертвих медуз у брудний коловорот.

Море тоді довго штормило й на берег крім пластмаси приплило багато дивовижних речей.

«Зосередься, Лілі!» — звідкілясь гукнув голос капітана Гранта.

Я зіщулилась. Море, щаслива Лізі, бліда мама, наляканий батько, старт корабля — все поглинула порожнеча. А тоді мені наче хто ляпаса дав. Я широко розкрила очі й ковтнула повітря. Звернулася калачиком.

Я літала… Ні, вірніше я парила між сріблястими стінами модуля. Замість порваної рожевої сукні на мені була дурнувата тено-синя форма співробітника ОЦПК. Хоча ніякий я не співробітник, я просто пасажир.

Стеля. Стіни. Крісла. Ілюмінатор. Стеля…

Я кружляла по колу, як іграшковий вертун. Нудота підступила до горла, проте "Еві" все ще працювала, а отже робила все можливе й неможливе, аби покращити мій фізичний стан.

Система внутрішнього моніторингу біоритмів дзеленчала, як скажена, попереджаючи про серйозні ураження.

Я тицьнула великим пальцем за правим вухом і вимкнула сповіщення. Дике дзеленчання урвалося, а я опинилася в цілковитій німоті.

Спробувала озирнутися, тихенько гукнула про допомогу. Мій писк проковтнули звуконепроникні стіни.

Нарешті вдалося зачепитися за спинку крісла й припинити своє кружляння.

Я втупилася в чорний ілюмінатор, та зовні чекала, лише космічна порожнеча. Темна, зловісна й ворожа. Я здригнулася. Волосся на загривку стало дибки. Чорне міжзоряне ніщо позирнуло на мене у відповідь. Жваво уявила криву посмішку на порожньому чорному обличчі.

— Тато! — скрикнула я, знову ледь чутно, озирнулася.

Дванадцять білих крісел стояли порожні. Усі пасажири зникли з модуля.

Серце неприємно стислося в грудях. Стало боляче, як того разу, коли від маминого крику здригалися стіни:

«Я більше цього не витримаю, Рою! З мене досить, чуєш? Досить!»

Вона носилася будинком, пакуючи речі у велику валізу. А ми з Лізі нажахано тулилися до кутка, спостерігаючи за скаженою сваркою. Тоді мама підскочила до нас і схопила молодшу сестру за руку.

«Ходімо, Лізі. Нам тут більше не місце!»

І вони пішли. Зникли з нашого життя наче ніколи не були його частинкою. Багато ночей після тої сварки я згадувала її слова і намагалася зрозуміти, чому мама обрала сестру, а не мене? Чому схопила й потягла в ніч Лізі?

— Татусю!

Мені відповіла тиша. Жодного звуку, окрім слабкого рипіння амортизаційної речовини під моїми вологими пальцями.

Щось сталося зі штучною гравітацією корабля, проте Дора чомусь не сигналізувала про серйозне пошкодження.

— Куди всі поділися?

Я закашляла, страшенно хотілося пити. Горло пекло, наче зсередини пазурами подерли, а в роті було так сухо, ніби в мене кілька днів ні краплини не було на вустах.

Я глипнула на чорний ілюмінатор. Порожнеча глянула на мене у відповідь. Поза спиною пробіг мороз, я міцніше вхопилася за спинку крісла.

Отже, вибір у мене не великий, або залишатися в пасажирському модулі, безладно дрейфувати далі й чекати на повернення батька, або спробувати з’ясувати, що сталося після спалаху блакитного сяйва.

Під серцем болісно стискалося. Я розвернулася до шлюзу, зігнулася навпіл і щосили відштовхнулася від крісла.

Все життя мріяла літати, проте не сподівалася, що навіть така дурнувата мрія втілиться.

Безладно замахала руками, та з третьої спроби все ж вчепилася в срібне поруччя, що ледь помітно випирало з гладенької стіни модуля.

Отак, щосили чіпляючись пальцями й теліпаючи ногами, я допливла до дверей, ляпнула долонею сенсорну панель, двері шлюзу з шипінням роз’їхалися. Попереду був порожній сліпучо білий коридор.

Я заплющила й розплющила очі, попливла далі, відштовхуючись від стін.

Дивне, неприємне передчуття звивалося під серцем, боляче жалило груди, як щупальця медузи. Волосся теліпалося високо над головою, ледь не чіпляючи низьку стелю. Та замість того щоб насолодитися станом невагомості, я хутко перетнула коридор, зависла перед шлюзовими дверима. Вже простягла руку, та щось тримало мене.

Передчуття, чи просто страх?

— Дора, — покликала я хрипким голосом і знову закашляла — терміново маю знайти воду.

У відповідь мовчання. Жодного звуку, бодай якогось писку чи дзижчання двигунів. Корабель-привид?

Я здригнулася й притисла правицю до сенсорної панелі. Вона блимнула, двері повільно заковзали в різні боки.

Це був «бенкетний» модуль, де екіпаж і пасажири відсвяткували відбуття на Марс. Здається, також порожній. Пригашене світло й довгі тіні створювали неприємний контраст з яскравим коридором.

— Агов! Є хто живий? — гукнула невпевнено й схопилася за горло.

У сутінках щось ворухнулося. Зовсім поруч від мене, на відстані двох стрибків хтось плавав у порожнечі між білими стінами, повільно обертаючись навколо своєї осі. Хтось із дорослих у темно-синьому комбінезоні.

— Татку, це ти? Капітане Гранте? Деміне? Що тут сталося?

Фігура в комбінезоні здригнулася, раптом припинила обертатися й поволі повернулася до мене…

Я закричала, тихенько, бо горло шалено пекло. Заклякла на місці, щосили вчепившись у поруччя.

Навіть у сутінках я розгледіла його обличчя: сіре, аж попелисте, понівечене, мовби подерте кігтями, страшенно пожмакане, немов старе пап'є́-маше. Волосся зникло, оголивши спотворений череп. А очі — чорні-чорні, без райдужки й білків, втупилися в мене байдужим, дзеркальним поглядом. Те, що лишилося від розпанаханого рота розтяглося, аж до вух.

То була не людина, якесь страховисько витріщалося на мене на відстані в два стрибки. Воно захрипіло, забулькало й потяглось до мене довжелезною, тонкою, як лозина рукою.

Я хитнулася назад у коридор, та вогкі пальці зіслизнути з поруччя і я безпорадно завовтузилася в невагомості.

— Лі..лі… — пробулькотіло чудовисько, тягнучи до мене тоненькі, зліплені з розкачаного тіста руки-лозини. — Лілі.

Вдруге я заклякла, затамувала подих, нажахано глянула на істоту, що кликала мене.

— Татку?..

Від страшної здогадки ким була ця істота в грудях запекло ще дужче. Ні-ні, як таке могло статися, як?

— Лілі, Лілі, — безладно бурмотіла істота, повільно наближаючись. Тонкі крижані пальці торкнулися моєї щоки. Щось лихе зачаїлося в цих чорних очах.

В останню мить, я зібралася з силами й відштовхнулася від стіни ногами, полетіла геть від істоти.

Спиною врізалася в щось м'яке вологе. Озирнулася. То був якийсь чоловік, чорна шкіра, обличчя нормальне, людське. Він сидів поруч із нами.

— Сер, прошу вас. Мені потрібна допомога…

Коли чоловік проплив трохи вперед, я проковтнула решту слів. У нього не було ніг. Між стінами плавала, лише половина сусіда. Від поясу — нічого, наче тіло обережно розрізали навпіл.

Я затисла рот рукою, та крик виривався між пальцями. Хвилею розітнув зовсім не порожній модуль. Справді, тепер я бачила, куди поділися всі наші подорожні.

Вони були тут. Всі одинадцять. Хтось більш, а хтось менш пошматований. Декілька сірих, із чорними очима, як у батька. Великим залом безладно плавали руки й ноги, та решта частин тіл.

У голові запаморочилося, мене знудило. «Еві» прокинулася й задзеленчала у вухо.

— Ні, ні, ні…

Я щосили стала гребти руками й ногами. І от притислась до стіни. Чорноокі створіння зосереджено пильнували за моїм переміщенням, а тоді синхронно, наче плавці, рушили до мене.

— Татко, татусю…

Двері з шипінням розкрилися і яскравий білий промінь розітнув зал навпіл. На порозі завис капітан Грант. Він обвів модуль спокійним поглядом і зупинився на мені.

— Лілі?

Капітан Грант не змінився, принаймні з обличчям й очима в нього все було гаразд, і здається, всі кінцівки лишалися на місцях.

— Швидше!

Він схопив мене за плече й рвонув до себе. Ми вилетіли в білий коридор, а шлюзові двері з шипінням закляпнулися, залишаючи чорнооких сірих створінь у бенкетній залі.

Я важко дихала, часто хапаючи повітря. Шлунок вивертало від нудоти. У голові паморочилося. «Ева» дзеленчала у вусі, сповіщаючи про викид адреналіну.

— Вони.. там. Вони всі.., — затиналась я, та чіплялася пальцями за руки капітана Гранта, як потопельник за рятівника, і тягла його, тягла на дно.

— Лілі, дивись на мене! — капітан схопив мене за плечі й щосили струсонув. — На мене, Лілі!

Я поглянула на нього. Від пильного погляду темно-синіх очей чомусь стало легше.

— Ти жива, чуєш мене? Все буде добре, Лілі. Ти будеш жити, обіцяю.

«Ти будеш жити, Лілі» — повторив мамин голос із спогадів про лікарню.

— Ти розумієш мене?

Я непевно хитнула головою.

— Гаразд, тоді ходімо.

Капітан Грант потяг мене за руку довжелезним білим коридором, періодично позираючи на шлюз.

Він зупинився, притис долоню до білої стіни, а та яскраво спалахнула, світло в коридорі миттєво притихло, й на стіні з'явився круглий екран.

— Що сталося, капітане? Не розумію, нічого не розумію.

Я тремтіла, слова ледь чутно виривалися з подертого горла, проте капітан мене розчув.

— Схоже, хтось зламав мережу…

Грант зіщулився, цівочка цифр стрибала екраном і відзеркалювалася в його темних очах.

— Так і є. Дивись, — він тицьнув пальцем у маленьке віконечко, проте я не розуміла, що саме маю там побачити. — Це сторонній сигнал. Можливе проникнення.

У віконці замерехтіло блакитне сонце, що плювалося протуберанцями — то Дора. Схоже, вона досі активна, хоча чомусь німа.

Усередині блакитного шару звивалося щось їдко-золотисте. Великий жовтий згусток, що формою нагадував пухлину в тілі ядра. На екрані з’явилося попередження.

«Увага, виявлено сторонній контакт!»

Чим би, або ким би не був цей «контакт», виглядав він досить зловісно.

—Останні вказівки з Землі. Збій в синтаксисі призвів до навігаційної помилки, — пробасив Грант тихо й зловісно.

— Помилка? — я закліпала, світло від екрана боляче різало очі. — Чекайте, то де це ми? Де ми? — охопила себе руками, намагаючись вгамувати тремтіння.

— Невідомий сектор, — прокоментував капітан, стежачи за цифрами. — Якщо вірити розрахункам Кори, ми в 20000 світових роках від Землі, — Грант опустив руку, видихнув крізь стиснуті зуби.

Віконце з цифрами зникло, а бліде обличчя капітана витягнулось від подиву. Напевно я виглядала не менш приголомшено.

— Та хіба… та хіба ж таке можливо? — я затнулась, ковтнула клубок, що застряг у грудях. — А всі ті люди?.. Мій татко, що з ним?

— Я не знаю, Лілі, — капітан схопився за тім'я й притисся чолом до стіни. — Схоже, щось сталося, коли корабель був у гіперпросторі.

— Але ж, вони там, вони мертві! — я скрикнула так голосно, аж луна полетіла білим коридором. — Скалічені й мертві. І мій тато, він тепер… він тепер чудовисько!

Капітан Грант мовчки дивився на мене. Я підлетіла до нього й стала лупити кулаками в груди.

— Зробіть щось! Це ви винні! Ви в усьому винні!

Мій запал швидко згас, залишилася злість і холод у серці. Я вовком позирала на капітана Гранта й хотіла його вбити… Відкрити шлюз і штовхнути до тих потвор. Чому він живий, а мій батько перетворився на чудовисько? Чому я жива, коли решта пошматовані й мертві?

— Гіперперехід на довгі відстані з пасажирами був експериментом, Лілі. Рой це знав. Я попереджав його про можливу небезпеку, — капітан говорив тихо й спокійно, на противагу моїй істериці та люті. — ОЦПК не робило повномасштабних досліджень, нам невідомо, як перехід у гіперпростір може відобразитися на людині.

Грант зітхнув і вів далі:

— Наш корабель зареєстрований, як розвідувально-пошуковий, класу «HJ», проєкт «HyperJump». Летіти мали вдвох, я і мій помічник. Мінімальний екіпаж, так само, як у решті девꜥятнадцяти кораблях, що стартували одночасно. Лілі, мені шкода, що так сталося. Не уявляю, що спричинило такі жахливі мутації…

Я побіліла від гніву, вчепилася в синій рукав і щосили ляпнула капітана по щоці. Грант навіть не спробував мене зупинити.

— То це все експеримент для ОЦПК? Так? Кляті вилупки! Я думала, ви везете нас із татком на Марс, в колонію! Я думала ви знаєте, що робите!

— Так і є, Лілі! Так і мало бути. Все це нещасний випадок. Розумієш? Жахливий збіг обставин.

Капітан Грант прибрав мою руку, та я встигла добряче подряпати його гладеньку мармизу. Лють і ненависть палахкотіли в жилах. Здавалося, що в грудях от-от щось вибухне. Та замість чергового крику, я лише прошепотіла. У мене зірвався голос.

— Тато нічого не пояснив, нічого не сказав, — сльози покотилися по щоках.

Бажання вдушити капітана Гранта раптом змінилося шаленою втомою. Серце затопив жаль і скорбота. У мене залишався, лише батько, а тепер я втратила і його.

— Він нічого не пояснив. Лише сказав, що ми відлітаємо на Марс, що їдемо до мами й Лізі, що ми знову зможемо жити разом, бути сім'єю.

Я заскімлила, припала до білої стіни. Саме тоді рука капітана ніжна, тепла, а не холодна, як була в мого батька, опустилася на чоло.

— Чому ми живі? Чому?

— Бо ми не люди, Лілі.

Я отетеріла від почутого. Приголомшено витріщилася на капітана й забула, що хотіла плакати.

— Гаразд, слухай мене уважно. Це б мав пояснити Рой, — Грант скосив погляд на шлюз. — Проте, не думаю, що він зможе.

Капітан важко зітхнув, притулився спиною до стіни й знову схопився за голову, схоже йому боліло.

— Твій батько дізнався, що в парламенті зареєстрували закон про обов'язкову примусову анігіляцію всіх організмів створених на базі ксенонуклеїнової кислоти, — Грант перевів важкий подих, поглянув на мене уважними темними очима. — Рой, твій батько, він знав, що за цей законопроєкт проголосує більшість. Він знав, тому знайшов нас. Домовився з ОЦПК. Підкупив керівництво.

— Не розумію до чого тут законопроєкт?.. — Я кусала губи, обхопивши себе руками, у голові народилася страшна здогадка.

— Ви хочете сказати, що… Ні-ні. Не хочу чути. Не хочу!

— Проте мусиш! — Грант схопив і струсив мене за плечі. — Подивись на мене, Лілі. Подивись!

Я звела погляд, крізь сльози й злість гладеньке обличчя Гранта неприродно збільшилося.

— Ти ксеніт!

— Ні, ні… ви брешете! Брешете! — заскімлила я.

І я теж. Ксеніт.

Він ударив себе в груди, міцно стис мій зап'ясток сильними пальцями.

— Тому ми живі, тому не пошматовані й не мутували.

— Цього не може бути. Чому ви мені брешете?

Грант заскреготів зубами, проте голос його далі звучав спокійно й навіть співчутливо.

— Лілі Вітар, справжня Лілі Вітар, старша донька прем'єр-міністра Роя Вітара — померла у віці чотирнадцяти років. Ти реплікант, результат ризикованого експерименту. Тіло виростили в штучному лоні, а в мозок завантажили свідомість Лілі, спогади Лілі, почуття Лілі, всі нейронні зв’язки Лілі.

Я дико метляла головою, прагнучи викинути слова капітана з думок, та запізно. Той пазл, що раніше видавався мені безладними шматками, раптом склався.

— Вона знала... — ця проста відповідь принесла не лише біль, але й несподіване розуміння й полегшення. — Вона все знала.

Я поглянула на капітана Гранта. Темно-сині очі, вглядалися в мене.

— Тому ми живі? — прошепотіла я, коли мовчати стало боляче. — А вони чудовиська? Але як таке можливо? Як ми опинилися так далеко від Землі?

— Думаю всі відповіді варто шукати в ядрі, — Грант знову плеснув по стіні долонею й викликав дисплей.

Золота пляма на блакитному сонці значно збільшилась.

— Щось проникло в Кору, як би неймовірно це не виглядало. А, можливо, проникло в кожного члена екіпажу й стало збудником інфекції.

— А Демін, ваш помічник?

Грант розгублено глянув на мене, на обличчя лягла тінь.

— Він теж… як ми?

Відповіді я не дочекалася. Боковий шлюз зашипів і розкрився. У коридор влетів лейтенант. Вірніше те, що від нього лишилося.

Ні, він не став сірим, як мій батько й жменька пасажирів-мутантів. То було щось жахливіше за видовжену, пожмакану сіру людину.

Демін виріс вдвічі, а в плечах став втричі ширшим. Тіло перекосило в правий бік і на спині виріс величезний горб.

З під рясно порваної уніформи звисали срібні проводи, що звивалися, як мацаки восьминога. З роззявленого рота стікали червоні й білі струмочки.

Скажений погляд прозорих безкольорових очей прикипів до Гранта. Жахлива механічна версія книжкового Квазімоди поплила до нас.

— Він був андроїдом, — прошепотів Грант і щосили штовхнув мене до протилежного шлюзу, а сам міцніше вчепився в стіну.

Девін врізався в капітана на швидкості й вп'явся у нього усіма кінцівками, неначе п'явка.

За спиною капітана до стелі потяглася цівочка крові. Він досі міцно тримався за стіну, а кволою рукою набирав на панелі команду.

— Тікай! — прокричав Грант не глянувши на мене. — Доберись до ядра. Швидше!

Моє тіло само собою зарухалося наче хтось смикнув за невидимі мотузки. Рука знайшла панель керування, відкрила шлюз, а я влетіла в білий коридор й закрила за собою двері. Глянула в маленьке віконце.

Капітан Грант все ще чіплявся за стіну, а скажений андроїд намагався чи то удушити його, чи втиснути у власне спотворене тіло.

Залунав сигнал тривоги. По білій стіні поповзли спалахи червоного світла.

— Увага, декомпресія! — проголосив голос Дори.

Я не встигла навіть здивуватися. За шлюзом зашипіло, мовби хтось увімкнув вакуумний пилосмок. Корабель легенько хитнувся. А наступної миті маленьке віконце забризкали юшки крові.

Я жахнулась, відвернулася вбік і затисла рот рукою. Не втримала жалюгідний вміст шлунку. Утерла рот рукавом і відплила якомога далі від блювотиння.

Дора більше не подавала ознак життя. Мене охопила суцільна тиша. До ядра вів довжелезний коридор.