HyperJump: РЕНЕГАТ

Тремтячи від п’ят до маківки, чіпляючись брудними пальцями за ковзке поруччя, я поплила далі. Навпомацки.

Сльози великими намистинами відривалися від очей і зависали в просторі. А хвилин за десять, я дісталася великого шлюзу.

Цікаво, чи мама знала, що я ксеніт? Це тому вона забрала Лізі й втекла на Марс? Не захотіла мене бачити?

Думка про те, що я не людина поволі змішувалася з усіма побаченими жахіттями, розбавляючи панічний страх, що тис на груди, мов якір.

«Не людина… не людина… покруч… клятий ксеніт… чудовисько» — гупало у важкій голові.

Дзижчання «Еві» вже сприймалося, як фон. Як ревіння хвиль за стінами нашого будиночку, чи буботіння дощових крапель.

Я притисла долоню і двері шлюзу відчинилися. Хоча не мали, бо ключа доступу в мене не було. Хіба що Грант непомітно завантажив їх у мій мозок.

Чи ксеніти на таке здатні? Добре розумію, чому парламент проголосив всіх покручів поза законом.

Попереду з’явився великий модуль-сфера, блакитне сонце висіло в трубці посеред пустоти. Здається, нічого не змінилося.

Залетіла в модуль, двері з шипінням зачинилися за спиною, а я вчепилася в срібне поруччя, оглянулася довкола.

— Дора! — покликала з надією.

Та квантовий мозок мовчав. Щоб не трапилося під час стрибка, це вплинуло на ШІ.

Люди мутували, андроїд здичавів, а квантовий комп'ютер, здається, помер.

Проте корабель досі дрейфував, а система життєзабезпечення працювала.

Я підпливла до панелі керування й без особливої надії тицьнула в неї долоню.

Знову корабель розпізнав мій відбиток і над головою розгорнувся величезний пливучий екран.

— Просканувати ядро, — скомандувала я, голос одразу зірвався на кашель.

Комп'ютер слухняно виконав команду й зверху з'явилося блакитне сонце в мініатюрі, попливли цифри та незрозумілі закарлючки, а тоді з’явилася золота пухлина. Вона займала половину квантового мозку й продовжувала рости.

— Що ж ти таке?

Я відчувала, чим би не була ця пухлина, та саме вона причина, чому Дора мовчить.

— Еее… Можливі варіанти видалити сторонній сигнал?

На екрані з'явилися нові цифри, складні технічні слова. Я зрозуміла, лише останнє речення: «Мануальне під'єднання до ядра»

— Під'єднання? — Я затнулася. — Як це? Як мені здійснити під'єднання?

Екран згорнувся й погас. Натомість зі скляного ковпака випали дві прозорі трубки, тоненькі катетери зі сріблястими голками на кінці. Вони зависли в повітрі на відстані простягнутої руки від мене.

Я схопила найближчий катетер, витріщилася на гостру голку. Неприємне передчуття стисло груди. Та вибору я схоже не мала.

На екрані миготіла рухома картинка, як намальований чоловічок встромляє голку в потилицю, точнісінько в заглибину під волоссям.

Я здригнулася, нажахано стисла катетер. Оце так «мануальне під'єднання», схоже на процедуру лікування мозку. Зітхнула, прибрала волосся й замружилася.

Чи голка хоча б стерильна? А це безпечно для людини, чи то ксеніта?.. Рука тремтіла, та раптом завмерла. Тіло знову рухалася саме собою.

Одним швидким ударом я встромила голку в шию. Болю не відчула, бо «Ева» заблокувала нервовий імпульс. Видихнула, вчепилася пальцями за поруччя, нервово завмерла очікуючи, що станеться.

У очах замиготіло, як при підключені до «Авалону». Свідомість начебто розширилася. Смуток, біль, страх і порожнеча в мені миттєво зникли. Натомість я відчула, як щось живе завовтузилося в голові, почало обмацувати мої думки.

Щоб не сталося в гіперпросторі, і чим би не була ця золотава пухлина в ШІ, вона була жива. Жива й розумна.

«Привіт, Лілі» — бадьоро відгукнувся голос капітана в моїй голові.

«Гранте? — я здригнулася, пальці намертво вчепилися в поруччя. — Але ж… ви мертвий».

«Мертвий? Яке примітивне слово, — я бачила життєрадісну усмішку на гладенькому обличчі. — Я не можу бути мертвим, тому що ніколи не був живим».

«Що? Я не розумію… Що відбувається, капітане? Що сталося з кораблем? Що мені робити?».

Секундна пауза, невидимий Грант обмірковував відповідь.

«Схоже, коли корабель стрибав із псевдореальності, через неправильні координати він опинився в темному Всесвіті. Здається, так це звуть ваші вчені. Усього на кілька наносекунд, проте цього було достатньо. Дуже прикро. Ті особини в яких не було первинної біохімії почали розкладатися. Штучний розум корабля не витримав викиду високоенергетичних часток, проте встиг «вчепитись» за мене. Дивно, як все тут не розлетілося на шмаття. Та запевняю, я скоро все виправлю, не хвилюйся Лілі. Ти в цілковитій безпеці».

«Безпеці? — я гмикнула, відчула як сльози струмочками стікають з очей, але не вниз до носа, а вгору по скронях. — Це так ви називаєте те, що відбувається? Всі померли! Всі мертві, я єдина лишилася! Єдина…одна на мертвому кораблі…говорю сама з собою…».

«Ну, ти розмовляєш зі мною, тому вже не можеш вважатися єдиною. А я, Лілі, житиму допоки живеш ти. Бачу ти хочеш зустрітися з мамою? Бажаєш отримати певні пояснення…То що летимо на Марс?».

«Але ж, як?.. Ви ж щойно мені казали, що до землі сотні тисяч світових років!».

«Двісті п'ятдесят тисяч за вашими вимірами. Це темний простір, — відповів Грант таким буденним тоном ніби розповідав про погоду. — Ми вже коло Марсу, просто з цієї позиції тобі не помітно. Лілі, не треба намагатися одразу все осягнути. Краще займи капітанське крісло, там тобі буде зручніше».

Корабель трусонуло, модуль заповнило тихеньке урчання двигунів.

«Я обіцяв доправити тебе до мами, і я виконаю обіцянку».

«Гаразд…» — наче в мене є вибір.

Я розмазала сльозу з щоки. Солона, — як у людини, у звичайної людини.

«Але не від'єднуйся від мене. Добре?» — попросив капітан лагідним голосом.

Присутність чужої свідомості трохи віддалилася і я розплющила очі.

Виявилося, що я вже сиджу в кріслі, затиснута між амортизаційним наповнювачем, а з голови в мене стирчить трубка катетеру.

Коли це я встигла перелетіти на місток? Я вовтузилася, спробувала встати, проте ремені безпеки міцно тримали груди й живіт, голову затисло між «подушками».

Переді мною розгорнувся велетенський екран, а на ньому зависла неосяжна химерна порожнеча, розшита крихітними білими цяточками.

Краєм ока я вихопила блискуче сонце ШІ, що плескалося в прозорій трубці. Уже не блакитне, як раніше, а яскраво золоте.

— Координати перевірені. Місце призначення Марс, — повідомив безбарвний жіночий голос. — Штурвал передано капітану.

Я навіть спробувала покрутити головою, шукаючи Гранта. Однак, на містку була лише я. Єдина жива істота на кораблі-привиді. Думати, що сталося з мутованими пасажирами не хотілося. Хоча, здається, не єдина «розумна» істота.

— Стартове вікно відкрито, — сповістила Дора.

«Приготуйся до стрибка», — попередив голос мертвого капітана.

Корабель затрясся, наче в судомах.

— До старту залишилося: десять, дев’ять…

Порожнечу на екрані розірвав сліпучо блакитний вихор. Мовби довжелезний коридор викладений з осяяних цеглинок.

Чорні й золоті зорі безперервно стікали по блискучим стінам, плескалися, наче рибки за склом океанаріума.

Я відчула спокій та полегшення. Вперше за довгі місяці, що жила разом із батьком. Та страх від пережитого не минув навіть, коли світ поглинуло живе, химерне сяйво нової зірки.

***