Історія про Саню, який не повертав Шеву.

Що таке сотка, скажете ви? Ну що купиш на того м'ятого Тараса? Два кілограми макаронів, чи два десятки яєць? Пляшка горілки? Тьфу, скажете ви. Це так дрібязково.

А я відповім, ні! Справа не в сотці. Справа в принципах. Справа в екзистенційну відчутті справедливості! Бо якщо кожен буде робити що хоче, то скоро ми опинимося в суспільстві що нагадує наповнену щурами яму, без правил і принципів. Де кожен буде гризти іншого, і нічого йому за те не буде. Ви можете не вірити, але системне недотримання правил, створює прецедент, анархію! А анархія це зло, що б там не говорили упороті наркомани з татухами батька Махна, на сколотих передпліччях. Саме тому я дістаю свою сокиру з дровітника і йду до сусіда забулдиги, що вже відверто кажучи затрахав. Зупиняюся перед його плотом. Собака гавкає і рветься з припону. Якийсь ішак включив радіо і там лабає якась дікуха про тапки. А мені болить! Душа болить! Гаркаю так, щоб мої претензії почуло все село, нехай знають, треба щоб всі бачили:

— Саня, верни сотку!

Собака рветься. Піна біля пащі. Натягнув ланцюг так, що от-от вдуситься. Проте мені не страшно. Я стою. Стою бо принципи це важливо!

— Саня я знаю що ти вдома! Мені Маринка сказала! — гримаю тупим боком сокири по фарбованих-перефарбованих воротах. Гуп! Гуп! Гуп! Метал плаче. Радіо реве.

Ось так знаєш людину все життя. Називаєш сусідом! А сусід то майже як друг, тільки якого б вік не бачити. Я ж насправді хороша людина. Пам'ятаю як все було. Два тижні тому, ти зайшов до мене і мнешся ледь не вивертаючи кишені:

— Вась, позичиш сто гривень? Я на мілі зараз, а зарплата прийде аж післязавтра. Будь другом Сань! Я все віддам. Одразу як прийде зепе.

Я тебе послухав тоді. Бо хто ж не сидів без копійки? Бо я добра людина! А ти як? Ось як ти зі мною? Чули приказку, хочеш втратити друга позич йому сотку, чи якось так воно там!

— Саня! Виходь я сказав! — на сусідньому подвір'я сполохано залепетали кури. — Саня!

Рука тягнеться до запору в калітці. Нічого! Я зараз покажу тобі, що по чому! Ти в мене зараз будеш бігати як курка по повурку, якій невдало відчикрижили голову! Ти зараз...

— О, Вась! Привіт!

Повертаюся. Стоїш ти, посміхаєшся. Щічки рожеві. Ну звісно, наїв на мого Шевченка! Хочу крикнути щось обурливе. Обматюкати. Та підла завчена чемність як завжди підводить під монастир:

— Здоров Сань.

Він дивиться на мене уважно.

— Вертаюся якраз з склепу, по моркву ходив і ось бачу ти тут. Що ти?

Око сіпається. Рука дрижить. Проте гнів поволі спадає. Завжди ця підла реакція організму.

— Та ось згадав. Ти сотку в мене позичав, а я вже сам на мілі. Думав може віддаси?

Б'є себе рукою по чолі.

— Точно, я й забув вже, — дістає з кишені гаманець. Вручає мені Лесю. — На.

— Тут більше.

— Та прийде зепе віддаси. Сам знаю як воно, без грошей.

Киваю. Щось в цьому всьому таке змішане і неправильне. Гнів із вдячністю гризуться в грудях мов кішка с собакою.

— А ти що ото з сокирою?

Опускаю очі на держак.

— Та ото дрова рубав.

Киває.

— Може чаю хочеш, чи кави?

Хитаю головою.

— Нє, маю ще купу справ. Давай Сань. Дякую!

— Тобі дякую Вась. Пака!