Туманні маргаритки

Менса гуляла поруйнованими та затопленими розталими снігами бордюрами, балансуючи руками, від чого час-від-часу здригалося біле волосся на голові. Вона сміялася та похитувалася, але сум, що затаївся в рисах цього милого обличчя і в блакитних очах не давав спокою, начебто весна, бруньки дерев, потрохи зеленіють, тане холодний сніг, розцвітають квіти, але це не для зимової дівчинки, це не для Менси. Вона гуляла під весняним Сонцем-і це надавало їй сили. Сили творити, сили любити всіх і все, сили мріяти.

    Деякі часто дивувалися з неї маленьке миле личко, ніколи не сумувало, а біле волосся ніколи не стирчало, ніхто з них не бачив сліз  в фіалкових очах і всі думали начебто все «Ок». Так воно і було. Частково. Життя штука непроста і вижити самотій дівчинці без мами і з чудернацькою поведінкою невпинного веселунчика було нелегко, але її рятувало ставлення до чужої думки та друзі, що завжди були поруч. Хоча мама її була жива, але далеко звідси. Та  ми не говоритимемо про особисте, їй буде неприємно.

    Менса- дівчинка з білявим волоссям очима фіалкового відтінку та ім'ям незвичним, як крилата тінь у небі зараз саме продовжувала йти по бордюру, що плавно переходив в широку, мокру калюжу розміром з її невисокий зріст.

- Обережніше, ок Менсо?-турботливо спитав Микита.

-Я обережна, як та пташка-тикнула вона пальцем у небо і саме в цей момент птаха, що поверталася з вирію почала різко падати некеруючи власними крилами

-Ой, я незнала…-прикривши повіки сказала Менса зіщулившись. І від цього руху, ледь не гепнулась в калюжу повну брудної, мокрої землі.

- Звісно, треба ж обов'язково виміряти глибину цієї милої калюжі.- по-материнськи почав сваритися хлопець-Куди ти попхалась, ну куди?

-Нікуди я не попхалася-ображено закопилила губки дівчинка

-Що скаже Яна, якщо я проведу тебе брудну, поранену або взагалі по частинах? Менсо, не лізь туди!-поки Микита лагідно сварив свою найкращу подругу вона вирішила все таки влізти в ту калюжу, але поки що роздумувала щодо того звідки почати наступ на неї.

-Мені 14, я вже доросла і можу сама вирішувати куди мені йти, а куди ні-вигукнула вона і відчайдушно перескочила ту кляту калюжу.

-Ти нормальна? -здивовано спитав хлопець.-Але цим ти певно мене і дивуєш-тихіше додав він, але Менса його почула-Ти ж така весела, дивакувата, але попри це ти приховуєш стільки темних історій та цікавих секретів.

-Дякую, Микито, якщо це звісно комплімент-весело подякувала дівчинка і розвела руками

.

    Вона різко побігла і хлопець з каштановим їжачком років 14 змушений був бігти за нею поки її невагома постать майже не торкаючись ногами землі бігла в гущавину міського «лісу», як його називали місцеві.

    Добігши до улюбленої галявини вона весело кружлаля збираючи букет рожевих маргариток, вони були мокрі бо хоч на дворі майже травень і світить яскраве, тепле сонечко, але цього року «білі мухи» налетіли і в кінці квітня.

    Яка ж дивовижна магія була навколо-цвіли ще мокрі, але гарні маргаритки та інші квіти, що ріденько всіювали землю улебленої галявини. Скільки ж творінь написала тут біловолоса- багато оповідань сидячи на пледі посеред зеленої трави, кілька віршів на гілках старого горіха, що невідь-звідки там виріс, навіть власну книгу

сидячи на обламаних гілках древнього дуба.

-Ну що добігла?-спитав Микита все таки дігнавши її

-Так, але я маю лишитися наодинці з природою, а ти іди, дякую, що провів-вона прмовисто поглянула йому ввічі "Вибач..." казали очі фіалкового блиску.

-Добре, Менсо. Будь обережна.-Микита з подругою обійнялися і він рушив додому час-від-часу повертаючи свій погляд туди де вона стояла.

-Ну що ж природо надихай мене своєю красою!-вигукнула дівчина розводячи руки.

    Стежка в парку по якій вона вирішила пройтися була однією з тих "свіженьких", що вела до якогось прибутково ЖК, бо раніше було:"всі дороги ведуть в Рим", а зараз: "що не дорога то новобудова", але ця доріжка була поросла квітами, обписана крейдою, а маленькі листочки ще не виспаних дерев ледь-ледь відчиняли бруньки своїх зеленющих очей, які цілісіньке літо ще милуватимуть око. Уночі був дощ то ж дерева стояли ще трохи мокрими, бо весіннє сонце сильно не зігрівало їх, як не завжди зігріє теплий плед і чашка гарячого какао. Ледь заплюживши очі можна відчути, почути кожен шерех, кожну ноту, кожен голос весняного лісу, симфонії дерев, милозвучності крапель дощу. Та ніжних рідких соло пташок. Природа завжди займала важливе місце в житті діснеївської принцеси Менси, чправжньої феї клубу Вінкс з ще не виявлиними здібностями.

Флора та Фауна завжди змушували її відчувати трепет у грудях, творчу наснагу, як зараз і вона відкрила свій улюблений блокнот в лінієчку і почала виводити заголовок "Маргаритки" і зірвавши одну з цих квіточок пішла назустріч натхненню та мріям.