Покер у раю, або Хто вбив сакуру?

Сьогодні в нашій конторі «Феміда і партнери» на прийомі чатував я. Майже як завжди, крім тих рідкісних випадків, коли старші колеги доручали мені якісь дрібні справи або ж брали з собою заради додаткової пари рук. Що поробиш, така доля всіх новачків. Той факт, що стажер Максим Байда на відмінно закінчив ледь не найкрутішу в Галактиці юридичну академію, особливого враження на них не справляв. Тим паче, що й «Феміда» не пасла задніх серед дорогих і престижних компаній у цій сфері. А тут, на Левадії, і взагалі не мала конкуренції.

Моя єдина у Всесвіті рідна людина – моя матінка, як виявилося, витратила на моє навчання в Академії всі свої заощадження. А коли я вже завершував останній курс – несподівано серйозно захворіла. Тому після Академії довелося відмовитись від купи пропозицій провідних компаній і повернутися на Левадію. Влаштувавшись у найкрутішу на планеті контору з юридичних і детективних послуг, я почав трохи заробляти. Але цього не вистачило, і навіть залізши по вуха в борги, я не зміг врятувати найдорожчу мені людину.

Ну, і що мене тепер тримає на цій Левадії? Хіба що борги. Між іншим – найбільші саме «Феміді і партнерам». Тож, давай, засунь свою гідність поглибше і терпи «партнерів», доки не відпрацюєш усе до цента.

– Гей, Магдо, один еспресо, бігом! – почувся з коридору голос одного з моїх босів – партнерів компанії Сема Талера.

Комбайн тихесенько забурчав, наче незадоволений, що його турбують таким дрібним замовленням. А за хвилину в кабінет завалився і сам стомлений Сем, що вже встиг зняти пальто в коридорі. В крісло біля Магди він плюхнувся саме в ту мить, коли автомат видав стаканчик із паруючою кавою. Який таймінг! Роки тренувань!

– Привіт, малюче! – стомлено звернувся до мене Сем, відсьорбуючи каву. – Є щось цікаве?

– Привіт, Семе, – відповів я, не відриваючись од екрану. – Геть нічого. Один дідок питає, чи не візьмемося ми за розслідування вбивства його улюбленої сакури.

– Е-е! – скривився Сем. – Знову ці пенсіонери зі своїми хатніми улюбленцями! Заломи йому таку ціну, щоб він одразу відчепився.

– Я так і зробив, – спокійно відповів я. – Він моментально подвоїв гонорар. І попросив відправити найкращого фахівця.

– А що ж то за тварюка така? – зацікавився Сем. – Собака чи кішка? Породиста?

– То дерево таке, Семе, – скрушно зітхнув я. – Квітне дуже красиво.

– Ти ба! – задер брови Сем. – А я й не знав... А ти, бач, фахівець із сакур! Мабуть, тебе й відправимо. Взагалі-то на шахрайство скидається...

– Всім би замовникам такими шахраями бути, – заперечив я, продовжуючи одночасно спілкуватися з клієнтом. – Щойно я підтвердив – він уже й повну суму скинув. У разі вдалої роботи обіцяє сплатити стільки ж. Але вимагає, щоб усе було оформлено як консалтингові послуги з корпоративного права.

– Ну звісно, – посміхнувся Сем. – Соромиться дідуган, що замовляє розслідування смерті дерева... А звідки він сам?

– З Клондайку, – не змінюючи тону, відповів я.

– Ого! – ледь не поперхнувся кавою Сем. – Планета супербагатіїв!.. Од тих товстосумів і не таких дивацтв чекати можна! Туди навіть не залетиш просто так. Потрібна віза, яку ще спробуй отримати! І якій там фірмі ми свої послуги надаватимемо?

– «Клондайк Фартинг Інкорпорейтед», – так само незворушно повідомив я, вже передчуваючи насолоду від подальшої вистави.

– Ніх... – проливши каву на штани, вдавився лайкою Сем. І схоже, геть не тому, що являв собою взірець вихованої людини.

– Ти йолоп, Максе! Який же ти йолоп! – витираючи серветкою штани, бурмотів Сем. – Ти знаєш, що таке сакура, але не знаєш, що таке «Клондайк Фартинг»! Слухай, я тобі поясню... Всю свою історію людство створювало імперії. Вони з часом розпадались. Перемагала демократія. Людство дедалі більше інтегрувалось, і одночасно зростала децентралізація. Тепер фактично немає окремих держав, а місцеве самоврядування вирішує хіба що дрібні побутові питання... Але святе місце... Природа не терпить порожнин. Замість держав-імперій людством тепер рулять величезні фінансово-промислові групи. Корпорації-імперії. «Клондайк Фартинг» – одна з них...

Нависаючи наді мною, розумник Сем розповідав усе це з такою суворою пикою, начебто відкривав мені найглибинніші секрети основ світобудови.

– Чому ти мені одразу не сказав?! За ту кляту сакуру я б засудив усіх дятлів і короїдів усієї Галактики!..

– Пробач, Семе, – скрушно зітхнув я, бо в Академії мене добре навчили приховувати емоції. – Я вже скинув свої дані та отримав підтвердження. Пишуть, що з візою питань не буде.

– Господи! Чому ж так швидко?!

– Квантнет – миттєва штука, – знизав я плечима.

– І скільки ж той гаманець із вушками вже встиг нам сплатити?

– Ну, сам рахуй, – знов зітхнув я. – Я заломив лимон. Тож маємо вже два. Як справа вигорить – матимемо ще два.

– Непогано, – задоволено усміхнувся Сем. – Ти ж розумієш, що мусиш там увесь ґрунт Клондайка носом перерити, щоб ті другі два лимони нам добути?.. А як дядька звати?

– Бен Фартинг.

Сем упав на стіл, уткнувшись обличчям у долоні.

– Бен Фартинг! Імператор! – завив він, а потім звів на мене очі. – Чотири сраних лимони від мега-мульти-гугліардера!.. Максе, малюче! Бігом, пиши, що в нас заміна! Витрати на дорогу і перебування за нами! Я розкручу його на мільярди!

– Пробач, Семе. Можеш сам подивитися, – кивнув я на екран, ледь стримуючись, зібравши в кулак усі свої акторські навички з Академії. – На моє ім'я вже замовлений прямий чартер до Клондайка. Справа термінова. Виліт за три години... Тож перегравати вже ніхто нічого не стане... Пробач.

Партнер «Феміди» Сем Талер дивився на мене не мигаючи, вирячивши налиті кров'ю очі.

– Якщо ти не вимутиш у Фартингів хоча б один ярд... – прохрипів він, – я знайду тебе на краю Всесвіту. І власними руками порву на дрібні шматочки!.. А якщо ти взагалі не впораєшся і зганьбиш ім'я нашої контори...

– Зрозуміло, – спокійно відрубав я. – Тоді ти мене ще раз знайдеш і ще раз порвеш. Пробач, Семе, я вже маю бігти.

– Біжи, малюче, біжи, – прошипів він, впадаючи у філософський транс. – На тебе чекає або величезний тріумф... або величезна дупа... Третього не дано... Перевірка Фартингами на фарт... Удачі тобі, малюче...

* * *

В космопорті Клондайка айді-контроль я пройшов «зеленим коридором». Найзеленішим, який тільки можна уявити. Ну як пройшов, мене провели. Двоє співробітників – мабуть, служби безпеки космопорту – доправили мене і мою валізу окремим флаєром від чартерного зорельота до самісінького вокзалу, там щось зманіпулювали з моїм айді і супроводили окремим коридором до виходу в хол прильотів, передавши з рук на руки двом іншим хлопцям.

Ті двоє, що чекали на мене в холі, були вдягнені у такі костюми, що, здавалося, самі потребують охоронців. Я навіть засумнівався, чи саме мене вони зустрічають, хоча я вдягнув на себе найкраще, знаючи, куди лечу. Але один хлопець із найширшою у Всесвіті усмішкою дивився просто на мене, запрошуючи жестом до прочинених дверей... Матінко моя! Переді мною дзеркалив чорним лаком найвеличезніший флаєр-лімузин, яких навіть у кіні не побачиш. І де?! Цей гігантський жук чекав на мене не десь на зовнішній парковці чи на даху. Ні, він спокійно стовбичив у самісінькій середині вокзалу!.. Тим часом другий хлопець обережно, наче ядерну боєголовку, укладав мою валізу в бомболюк цієї літаючої фортеці.

Зайшовши в лімузин (саме не сівши, а спочатку зайшовши до приміщення, а потім уже сівши), я виявив, що кузов, зовні повністю чорний, зсередини має цілком прозорий ковпак, що дозволяє бачити абсолютно все в межах верхньої півсфери.

Хлопці, ні на мить не втрачаючи гарного настрою, всілися навпроти мене, і літаючий будинок без затримки стартував вертикально вгору. Я з цікавістю звів очі й побачив над лімузином велетенський скляний купол вокзалу. В уяві одразу виникла картина, як жук, не зупиняючись, таранить купол, уламки дощем падають в хол вокзалу на пасажирів, а ми спокійнісінько продовжуємо свій рух. А що?! В самого Бена Фартинга улюблена сакура засохла, а ви тут зі своїми куполами!

Та все вийшло більш пристойно, хоча й не менш ефектно. Купол видовищно розійшовся діафрагмою, випустивши на волю зі свого черева нахабну блискучу комаху. Лімузин заклав плавний віраж і вийшов на сталий курс. Я присунувся ближче до борта і заходився з цікавістю розглядати пейзажі, що пропливали внизу.

Клондайк мені сподобався. Принаймні та частина, над якою ми зараз пролітали. Тут не було чітких меж між урбаністичним пейзажем і дикою природою. Всі будівлі розташовувалися на значній відстані одне від одного. І крихітні вілли-замки, і велетенські промислові об'єкти. І все перемежовувалося лісами (чи парками?), річками й озерами. І така рівномірність усюди, скільки ставало зору.

Раптом я спіймав себе на відчутті, що щось не так, і відразу зрозумів, що. Зазвичай повітряний транспорт упевнено набирає висоту (і в мене завжди закладає вуха), а потім рухається переважно в одному коридорі. Хіба іноді перелаштовуючись з ешелону в ешелон, що теж таки помітно. Натомість ми рухалися чітко в одному напрямку з постійним невеличким кутом підйому. Хоч і швидко вперед, але вгору настільки повільно, що вуха не закладало... Навряд чи в такому розвиненому світі, як Клондайк, не діяли загальнолюдські правила повітряного руху. Просто, схоже, тут на лімузини Фартингів вони не дуже поширювалися.

Помітивши, що я на хвильку відволікся від споглядання краєвидів, один із життєрадісних охоронців звернувся до мене:

– Пане Байдо! Я перепрошую, але боюся, що ваш графік найближчим часом буде надто щільним, щоби мати можливість відпочити й перекусити. Дозвольте мені запропонувати вам скористатися нашим міні-баром.

Із цими словами він щось натиснув, і переді мною виросла добряча бар-панель з одразу розкритою голограмою меню. Судячи з кількості найменувань у кожному розділі, мене запросили не до міні-бару, а в досить пристойний ресторан. В уяві виник кухонний зал у нас під ногами, де юрба спеціально виведених кухарів-дюймовочок гарує серед пари і вогню... Ну, звісно, тут у лімузині вбудований фуд-синтезатор. Але, мабуть, таки дуже-дуже просунутої моделі.

Поверхневе ознайомлення з меню відкрило переді мною нову проблему – я практично нічого не знав про ті страви. А заходити в кожний файл і вивчати, що ж воно таке, під щасливими поглядами веселунів якось не дуже хотілося. Тож, напруживши усю свою пам'ять та інтуїцію, я таки знайшов більш-менш знайомі страви і спромігся замовити Мандарин-фіш у кисло-солодкому соусі й Дім-сам «Чорний тюльпан» із фаршем із тигрових креветок, якоїсь ікри і невідомих спецій.

Коли через п'ять хвилин я наминав подані страви, видіння нещасних рабів-дюймовочок знову спливло в уяві. Ну не міг синтезатор так готувати! Тим паче мобільний, вбудований у флаєр. На цьому тлі мій розкішний ланч у чартері вже згадувався як дешевий перекус у фаст-фуді.

Покінчивши з розбещенням своїх смакових рецепторів, я схопив келих Піна-колади і відкинувся на сидінні. Й одразу ж між двома веселими пиками в лобовому секторі огляду побачив те, від чого ледь не поперхнувся. В небі, просто там, куди ми прямували, висіла гігантська корона. На гравітаційній платформі неймовірних розмірів височів блискучий купол. Але не в звичному форм-факторі кухонного баранця-клоше на тарілці, а класичної імператорської корони. Всередині купола розташовувалося ціле місто з висотними будівлями і парками як поміж будівель, так і на їхніх дахах. У самому центрі корони тягнувся догори хмарочос, якщо можна так назвати вежу, для якої хмари – десь там, під ногами. Я пригадав найвидатніші хмарочоси Левадії і зрозумів, що вони тепер здаються жалюгідними термітниками.

Гігантська вежа досягала самої вершини купола і становила його центральну опору. Вже поза межами шатра з центрального шпиля здіймалася вгору невеличка тонка голка (тонка – це десь кільканадцять метрів у діаметрі), яка вінчалася трохи більшим за неї діамантом, що сяяв усіма кольорами веселки.

Будучи людиною раціональною й навіть трохи скептичною, я би назвав усе це марнославством і марнотратством. Але назвати це міщанством і несмаком язик не повертався. Як не крути, а вигляд це мало найграндіозніший з усього, що я бачив. Тож облишимо свої оціночні судження і якнайширше розплющимо очі, щоб закарбувати у пам'яті якомога більше. Бо бачити таке диво, а тим паче побувати всередині, випадає лише раз у житті, та й то не всім. Я чітко уявив себе старезним дідуганом, що розповідає онукам про свої пригоди в небесному місті, а вони за спиною беззвучно регочуть і крутять пальцем біля скроні...

Перед куполом зухвалий хрущ-лімузин гальмувати не збирався, наче планував проникнути всередину вже знайомим методом тарану. Натомість купол, не бажаючи вступати в конфронтацію з нахабною комахою, розвів невидимі здалеку стулки і впустив дрібного агресора. Й тільки всередині лімузин почав уповільнюватися, поки не спустився з небаченою м'якістю на дах однієї з будівель. Перший веселун відчинив двері і зовні покликав мене слідувати за ним. Озирнувшись на ходу, я побачив, як до нас приєднався другий щасливчик, несучи в руці мою валізу з такою легкістю, наче тримає дамський ридикюль.

Перед ліфтом на даху на нас уже чекав працівник у готельному однострої. Спустившись ліфтом на другий згори поверх, процесія попрямувала килимовою доріжкою за коридорним, який привів нас до номера. Всередині він влаштував для пана Байди коротеньку екскурсію просторами апартаментів. А наприкінці показав кнопку, якою його можна викликати в будь-який час і з будь-якого питання. Один із веселунів раптом посумнішав і з винуватим виглядом поскаржився, що часу на відпочинок у пана Байди майже немає, тому за півтори години вони за мною зайдуть. За цим я залишився в номері на самоті.

* * *

Мої уявлення про люкс-номери в семизіркових готелях зазнали нищівного удару. По-перше, треба змиритися з тим, що у Всесвіті ще існують готелі з живими коридорними. Чорт забирай, може, треба було чайові дати? Добре, потім розберемось... А зараз... Поміж басейном з видом на Клондайк до обрію, багатофункціональною ванною зі складним пультом керування і звичайним об'ємним ароматизованим душем з керованим температурним градієнтом, я обрав душ, після якого попрямував до гардеробу.

Весь простір гардеробного приміщення виявився по вінця набитим чоловічим одягом. Із безліччю костюмів різних фасонів, кольорів і розмірів. Те саме зі взуттям. Якраз це мене не загнало в глухий кут, як те меню в лімузині. Правильно одягатися в Академії вчили і я це вмів, хоч і не мав нагоди практикувати через фінансові обмеження. А тут, схоже, обмежень не існувало. Ох, матінко! Чому ти мені ніколи не розповідала, у скількох сорочках я народився? Хоча, може, правий Сем? В якій велетенській мишоловці може вміститися така кількість безкоштовного сиру, що сиплеться сьогодні на мене наче з рогу достатку?

Тож викидати своє ріднесеньке ганчір'я квапитися не варто. А ну як справи підуть кепсько і я ще й в мінусах залишуся? Дай боже, щоб хоч до космопорту відвезли, бо без грошей з повітряної платформи самотужки добиратися важкувато. Особливо пішки!

Оглянувши себе у дзеркалі, я задоволено зауважив, що запідозрити в мені провінційного детективишку вже буде досить складно. Натомість успішного консультанта поважної юридичної фірми – цілком. Звірившись із годинником, визначив, що в запасі лишилося ще з пів години. На щільний огляд світобудови своїх апартаментів часу гарантовано не вистачить, а стовбичити в передпокої в очікуванні веселунів теж не тішило. Тому я впевнено вийшов у коридор і попрямував до ліфта. Матеріалізований з нізвідки коридорний випередив мене, вирісши біля ліфта і миттєво викликавши його. Тож дверцята ліфта послужливо відчинились перед моїм носом саме тоді, коли я підійшов.

– Вас супроводити, щось підказати? – так само послужливо запитав коридорний, перманентно щасливий, як і хлопці з мого почту.

– Ні, дякую, – відмахнувся я, і, ступивши в кабіну, натиснув найвищу кнопку.

Вийшовши на дах, я на секунду встиг помітити, якими зосередженими можуть бути обличчя в моїх охоронців. Вони грали в якусь гру, перекидаючись віртуальними фаєрболами. Миттєво зрадівши моїй появі, веселуни кинулись до дверцят лімузина, на ходу зриваючи ігрові рукавички. Коли наша дружна трійця вмостилася всередині мініпалацу, лімузин гайнув угору. Цього разу швидкість була невеликою, але кут підйому близький до вертикалі, тож вуха мені таки заклало. Ну нарешті, бодай одна незручність!

Піднявшись під самісінький купол, лімузин завис на рівні останнього поверху центрального хмарочоса. Із вежі одразу ж висунулася гофра і присмокталася до дверцят (точніше, воріт) мого літаючого палацу. Всередину вежі ми попрямували вже звичним форматом – один щасливчик попереду, потім я, за мною – другий. І тут я подумав, що титул охорони може мати різні сенси. Все ж таки функція бодігарда і конвоювання ув'язненого – не одне й те саме. А мої хлопці, схоже, з однаково щирою посмішкою готові як прикрити мене від нападу ззовні, так і завадити будь-якому моєму кроку праворуч-ліворуч. Такий-от собі гібридний почет.

Крокуючи високими коридорами (метрів шість-сім до стелі), я зауважив невеличку невідповідність. Ззовні висоту поверхів я визначив як метрів вісім-десять. Що ж, цілком вірогідно, що між офісними ярусами існують іще й приховані технічні. Не зайвим буде про всяк випадок мати це на увазі.

Тим часом мої життєрадісні конвоїри привели мене до величезного кабінету і передали з рук на руки діловому джентльмену поважного віку з сивими скронями і лисіючою головою.

– Вітаю, пане Байдо! – заговорив він, міцно потискаючи мою руку. – Мене звати Пол Шилінг. Я керівник служби безпеки корпорації. Як доїхали? Пробачте, що не дали вам часу на відпочинок. Шеф на вас дуже чекає.

– Радий знайомству, пане Шилінгу! – відповів я. – Не варто турбуватись, я не встиг утомитися. Протягом всієї подорожі сервіс був на найвищому рівні!

– Приємно чути, пане Байдо! Сідайте, будь ласка... Отже. Наш президент Бен Фартинг замовив у вашої фірми певні послуги. Я не маю честі бути втаємниченим, з яких саме питань, але маю вас попередити. Якими б дрібними й несуттєвими вам не здалися ті питання, все одно: вся інформація, яку ви почуєте, побачите або отримаєте будь-якими іншими каналами в надрах цієї будівлі, становить комерційну власність нашої корпорації. Що в деяких аспектах може бути навіть важливішим за державну таємницю. Сподіваюся, ви розумієте ступінь відповідальності?

Ну от, цього варто було очікувати! І що я тепер онукам розповідатиму? Ну добре, в апартаментах відіграюся!

– Звісно, пане Шилінгу! – спокійно відповів я, навіть дозволивши собі злегка посміхнутися і трішки збрехати. – Наша фірма не вперше надає консалтингові послуги солідним компаніям. Я маю щось підписати?

– Не треба, – відмахнувся Шилінг. – Ваша згода вже зафіксована. Дякую за розуміння.

– Дядьку Поле, ботани вже закінчили! – до кабінету стрімко влетіла молода дівчина, на вигляд – зовсім підліток. Зоряно-синій костюм на ній мав такий шедеврально-універсальний фасон, що в ньому, на мій хлопський розум, можна було б з однаковим успіхом і відвідувати королівські прийоми, і протирати крісло топ-менеджера, і тусуватися на вечірці золотої молоді.

– Моллі, дівчинко, – відгукнувся Пол, – ти хіба не бачиш, що у мене відвідувач?

– Пробач, – відповіло дівча без жодного натяку на вибачення. – Новенький рекрут?

– Аутсорсинг, – безпристрасно відповів Шилінг. – Юридичний консультант для діда. Знайомтесь – Максим Байда.

Коли мене комусь представляють, в пам’яті завжди на мить виникає образ нашого викладача курсу нейро-емпатійної взаємодії з Академії. Той фахівець умів у будь-кого викликати симпатію ще до того, як відкриє рота. Така миттєва згадка завжди автоматом запускає в мені деякий вихований Академією рефлекс.

– Дуже приємно, Моллі! – з чарівною усмішкою простягнула руку дівчина.

– Фартинг, – додав Пол. – Директор з маркетингу і за сумісництвом онука Бена Фартинга.

– Радий зустрічі! – ніжно потис я першу в житті августійшу долоню. – Макс.

– Нічогенький, – грайливо зауважило дівча. – Аж ледь не забула, чого заскочила. Дядьку Поле, ботани завершили, надішли когось до приймальні, нехай їх виведуть. Бо мені нема коли, я вже на нараду запізнилася.

За цими словами зоряно-синє диво випорхнуло з кабінету. Пол тицьнув щось на абсолютно чорній гладіні вбудованого в стіл тачскріна, видав розпорядження і жестом закликав мене повернутися в крісло.

– Отже, біологи завершили, і, схоже, Біг Бен уже звільнився, – заявив Пол і знову щось потицяв на мертвотно-чорному екрані. – Пане президенте! Прибув юрисконсульт Максим Байда з «Феміда і партнери». Ви просили не зволікати.

– Так, – почувся нізвідки старечий, але все ще сильний і владний голос. – Чекаю негайно.

Шилінг рвучко встав і попрямував до дверей, крізь які забігала Моллі. Те, що я слідую за ним, мабуть, не викликало сумніву, тому він навіть не обернувся. За тими дверима розташовувалася чималенька приймальня з купою крісел і столиків-тачскрінів уздовж стін. Окрім звичайних двостулкових дверей праворуч і ліворуч, що вели, вочевидь, до різних коридорів цього поверху, навпроти нас красувалася величезна скляна брама ліфтової шахти. За нею виднілася така сама циклопічна кабіна ліфта, щоправда, цілковито чорна.

О, ні! Невже в цьому ліфті всередині дзеркала?! Якийсь бовдур докосмічної доби визнав це дотепним засобом боротьби з ліфтовою клаустрофобією, і людство й досі ніяк цього не позбавиться! А мене навпаки нудить від дзеркал у ліфті!..

Поруч зі скляними воротами стояв звичайний офісний стіл, за яким сиділа олдскульна секретарка-гіноїд, щоправда, не фізична, а голографічна. Спочатку я сприйняв її як деталь інтер’єру, проте вона підняла на нас очі й зміряла поглядом. Але, упізнавши Пола, мовчки кивнула й повернулася до імітації роботи з клавіатурою.

Підійшовши до ліфта, Пол уперся долонею в одному йому відомому місці на скляній поверхні, і стулки як шахти, так і кабіни розійшлися. Щойно ми зайшли всередину, ліфт без жодних додаткових команд і маніпуляцій рушив угору. Дякувати не знаю кому, кабіна лише зовні здавалася світлонепроникною. Насправді вона була геть-чисто прозорою і не містила жодного дзеркала. А коли ліфт проминув перший десяток метрів і піднявся вище даху центральної вежі, в мене перехопило подих. Переді мною розкинулися лісові й гірські простори Клондайка з кількаповерховою структурою хмар і відчутною кривизною планетарної поверхні. Наче орбітальний ліфт, прозора кабіна несла мене в небеса. На самісіньку верхівку Клондайка! В прямому й переносному сенсі…