Коли ми побачимось знову

Стафі був хорошим хлопчиком. Ні, найкращим! Він вмів усміхатися. В такі моменти його щічки розповзалися до вух і вся мордочка випромінювала світло. Він і сам був світлом. Тим, що навіть в найтемнішу ніч не дасть тобі заблукати.

Ігор також був хорошим хлопчиком. Дитиною, про яких дорослі кажуть “маленький янгол”. Його серце, наповнене любов’ю, здавалося, ладне зігріти весь світ, а широко розкинуті рученята могли обійняти небо. Він також любив усміхатися. Але з кожним роком усмішка ставала тьмянішою, а рани на серці глибшали. Любов витікала крізь них, крапля за краплею, лишаючи позаду пунктирну лінію з невиправданих сподівань та розбитих мрій. Діставшись кінця шляху, він більше не вірив, що хтось у цім світі здатен любити.

Стафі стояв під безмежним зоряним небом, тримаючи у зубах великий важкий ліхтар. Свічка всередині майже догоріла, але довкола розливалося м’яке золотаве сяйво. Хороший хлопчик сумирно чекав, як уміють чекати лише по-справжньому вірні душі. Він знав: сьогодні той день, коли вони нарешті зустрінуться знову.

Старий чоловік повільно брів стежиною. Іти було важко, він часто спинявся, зітхав, та продовжував йти, без мрії, без мети, лише тому, що так треба. Над головою мерехтіли мільярди зірок, але він їх не помічав. Низько схилившись від важких дум, чоловік дивився під ноги. Не бачив він і щасливого пса, чий хвостик крутився в нестримнім танку, відколи його силует з’явився біля воріт. Чоловік пошепки рахував кроки: вісімдесят сім, вісімдесят вісім... Сили скінчились, він сів на гранітну плиту і застиг, дивлячись в порожнечу.

Стафі обережно поставив поруч ліхтар. Вогник блимнув і згас, лишилися зорі та сонцесяйна усмішка найкращого хлопчика в цілому світі. Пес ткнувся мордою чоловікові у коліно, але старий навіть не ворухнувся. Стафі поклав лапи на опущені плечі, зазирнув йому в очі, лизнув зморщену щоку, раз, другий, а тоді облизав все обличчя. Чоловік нарешті на нього поглянув, але морок всередині не давав йому пригадати.

— Нарешті ти прийшов! — вигукнув Стафі, притискаючись до старого вологим носом. — Я чекав на тебе.

— Чому? — безбарвно обізвався чоловік.

— Тому що люблю.

— Люблю… — старий ніби пробував слово на смак. Він шукав всередині себе, та знаходив лише біль, сум та образу... З пам’яті виринали зовсім інші слова: зрада, байдужість, зневага, провина, гнів, відчай. — Я не пам’ятаю, як це — любити, — нарешті прошепотів він.

— Любити, це бігати разом у лісі, — Стафі притис вуха та ще дужче замахав хвостом. — Нахиляти високу гілку, щоб твій друг міг учепитись зубами та погойдатися! Це їсти одне морозиво на двох, гуляти порожніми вулицями в однакових дощовиках, плюхатися у калюжах, дивитися телевізор й засинати в обіймах одне одного під вечірні новини. Кожного дня зустрічатись як вперше, і прощатися як востаннє...

— Чому це так боляче? Я дуже хочу любити, — з очей чоловіка котилися сльози. — Хочу, та більше не можу.

— Люди живуть так довго, — пес співчутливо схилив голову набік. — Так довго, що багато чого забувають. Ми живемо мало, тому пам’ятаємо. Якщо ти станеш собакою, одразу все пригадаєш! Ходімо, ходімо швидше!

- Я боюся…

- Не бійся, я завжди буду поруч з тобою.

Маленькі товсті клубочки кублились на підлозі, дзявкотіли, жартома кусаючи одне одного за вушка та хвостики. Двійко цуценят полишили гру, коли прочинилися двері, і у кімнату забігли хлопчик та дівчинка. Слідом увійшла хазяйка разом з незнайомою жінкою.

— Мамо, мамо, поглянь які милі! — дівчинка сплеснула руками від захвату. — Давай візьмемо всіх!

— І правда, дуже милі, — підтримав сестру хлопчик. — А як називаються?

— Це стаффордширські тер’єри, любий, — лагідно відповіла мати.

— Ой, складно, — дівчинка спантеличено потерла лоба.

— Ще можна казати “амстаф”, — відгукнулась хазяйка. — Так простіше, правда?

— Амік, значить, — дівчинка підхопила під кругле черевце темно-сіре цуценя, яке намагалося розв’язати шнурки на її кросівках. Цуценя негайно лизнуло її в ніс. — Хі-хі!

Хлопчик взяв на руки його біленького брата, який також одразу поліз цілуватися.

— А ти будеш Стафі, — хлопчик почав нагладжувати песика. — Дивись, мамо, він вже мене любить!

— Вони в цьому віці всіх люблять, — розсміялась хазяйка.

— А я хочу, щоб тільки мене, — насупився хлопчик.

— Якщо добре виховаєш, любитиме тільки тебе. І твоїх рідних, але тебе — найбільше, — пообіцяла хазяйка. — А якщо погано, то слухатись не буде.

— Як це? — здивувався хлопчик.

— А ти слухаєшся тих, кого не поважаєш? Маєш бути для нього за друга та батька.

— А я — за маму, — дівчинка притисла до серця своє цуценя та потерлась об нього щічкою. — Давай візьмемо обох, мамо? Я теж хочу, щоб мене любили! Ой, дивися, вони усміхаються! Будь ласка..?

Хлопчик і дівчинка сиділи пригорнувшись на дивані й дивилися телевізор. В кожного на руках мирно дрімав маленький клубочок щастя. Всіх чотирьох переповнювала любов.

— Дивіться, що я знайшла! — мама поклала поруч із ними старий альбом з фотографіями.

— В дідуся Ігоря теж був такий собачка! — зраділа дівчинка. — Ти знала, мамо?

— Ні, донечко, він не казав, — мама запнулася. — Але ми мало спілкувалися... Бабуся не дозволяла.

Мама по черзі поцілувала доньку та сина й змахнула з кутика ока самотню сльозинку.

Друзі знову їли одне морозиво на двох, гойдалися на гілках та бігали разом у лісі. Бігали, аж поки їхні лапи не відірвалися від землі й песики не здійнялись високо-високо за хмари, туди, де живе райдуга. Дорослі хлопчик і дівчинка махали їм із землі та питали:

— Ми побачимось знову?

— Звичайно! Ми чекатимемо!

Любити означає кожного разу зустрічатися як вперше, і прощатися як востаннє. І все одно чекати нової зустрічі. Завжди.