Хоуп

Блукаємо містом вже годину, а все не щастить. Нічого поживного. Все що мало цінність тут давно підібрали. Не щастить нам останнім часом. Й голова ще болить все частіше з того дня. Мабуть, мозок не справляється з навантаженням. Забагато зайвої інформації. Не маю я стільки відчувати. Не вільно. От і зараз сів та й сиджу. Ма поруч. Він без мене тепер нікуди.

Налетів гарячий вітерець. Купка паперового сміття та пилюки завертілася довкола нас. У носі засвербіло. Я не стримався й вдихнув. Згарище, пацюки, сардини в олії, мертвечина, солярка, порох, людина…

Я розплющив очі й нагострив вуха. Дійсно, жива людина. Її гарно чути. Продирається містом наче слон. Кроки тяжкі, але не такі, наче вона багато важить. Інші. Хропе ще. Дурна яка людина. Чого ж так галасує? Не знає, що у світі робиться? Та коли сутула фігура вийшла з-за рогу, все стало на свої місця. Ця людина дуже квола. Майже знесилена. Чоловік з виду. Дрантя звисає мішком, сальні, брудні пасма закривають обличчя. Ліва нога вивернута під неприродним кутом. Ступати йому боляче. Від ноги тхне. Там запалення, я це добре відчуваю.

Бідна, нещасна людина… Нащо ти сюди прийшов?

Чоловік помітив нас з Ма й зупинився. Я впав на живіт й жалібно заскавчав. Блукач пробіг по мені голодним поглядом. Знаю я, що за думки у тій нечесаній голові. Заскавчав ще жалібніше. Голодна й жаліслива людина точно повз не пройде. Не зможе просто. А цей голодний.

Чоловік перевів погляд на Ма. Не бійся, дурнику. Ма у мене безпорадний.

— А щоб мене.. — Почувся здивований шепіт. Точно чоловік.

Я голосно дзявкнув, привертаючи увагу. Не грізно, привітно так. Нічого йому відвертатися. Незнайомець вирячився на мене. Я скорчив дурнувату гримасу, навіть слину пустив й затряс вухами. Людям це чомусь дуже подобається. Вони це вважають кумедним.

Чоловік ще раз подивився на Ма, та зрештою наважився й зробив обережний крок у мій бік. Правильно. Голод не тітка. Я заскавчав ще жалісніше й напружив лапи настільки непомітно, наскільки зміг.

Бідна, нещасна людина… Не прийшов би ти сюди – пожив би ще трохи.

Ти хочеш їсти. Й ми теж дуже-дуже хочемо їсти…

Коли чоловік підійшов на відстань стрибка, я зірвався з місця наче куля. Стрибнув, відчуваючи, як під хутром й шкірою рухаються м’язи. Моя жертва встигла лише коротко скрикнути, перш ніж я вчепився їй у горлянку. Так, я добряче схуд останнім часом. Багато бігав й мало їв, але ж і чолов’яга цей такий самий. Був би здоровіший, був би сильніший, може б й впорався зі мною. А так, ні.

Я кинув чоловіка помирати у калюжі крові й штовхнув під колінами Ма. Кажу ж, дурний він зараз. Не при собі. До всього підштовхувати треба. Сам не скумекає. Нарешті до нього дійшло. Він впав навколішки й почав їсти. Відривав шмат за шматом від ще живої жертви. Я це знаю точно. Ноги того чоловіка ще смикалися тоді, а у вухах у мене все ще лунав стукіт його серця, що з кожним ударом виштовхував життя через діру у шиї. Я ліг поряд й чекав своєї черги. Спочатку Ма. Я пообідаю чим залишиться.

І тут я припустився помилки. Я дозволив собі розслабитися. І тепер мені з цим жити. Прогримів постріл. Куля просвистіла наді мною, підпаливши шерсть між моїми вухами. Ма впав, як підкошений. Голова його вибухнула, наче стиглий кавун. Я вскочив на ноги.

З будівлі, що була зліва від нас, вийшли люди. Впевнені рухи, впевнені кроки. Вбивають так само впевнено. Чорні лискучі стволи гвинтівок направили у мій бік. Я загарчав. Один кинув іншому:

— Пристрелити його?

Інший хмикнув:

— Чи ти сказився? Можливо, це останній живий пес.

— А ти впевнений, що він не заражений? Вперше бачу, щоб собака зомбі на буксирі тягнув.

— Та ти ж сам все бачив. — Втрутився третій. — Вперше за рік таке. Зомбі не напав на людину, собака годує зомбі… Тут щось дивне.

— Зараз перевіримо. — Рішуче промовив той, що взявся мене захищати й обережно, поволі рушив у мій бік.

Я застережливо рявкнув. Най не підходить. Захищатиму свою людину до останнього.

— Та годі тобі.. Годі… — Голос чоловіка до болю знайомий. Я втягнув повітря й жалібно заскавчав. Тепер вже по – справжньому. Старі вітрильники, шкіра, тютюн, сандал… Цей запах був мені знайомий. Цей чолов’яга притяг до нашої лабораторії ту страшну жінку.

— Ну чого ти? — Запитав він, гладячи мене між вухами. — Чого? Все добре тепер буде…

— Ну що там? — Нервово запитав його товариш.

— Та дійсно дивно. У зомбі повідець до руки прив’язаний. На собаці нашийник. Хоча… стривай тут ще щось.

Це він записку на моєму нашийнику знайшов. Він у мене зі спеціальною кишенькою. Колись на замовлення зробили, на той випадок, якщо я загублюся.  Ма встиг накарлякати щось перш ніж ми втекли.

— Що там?

Чоловік раптом припинив мене гладити й зашарудів руками по моїй шерсті, уважно промацуючи. Я сіпнувся й спробував дістати його іклами, коли він зачепив рану на боці. Так, вона затяглася вже. Й навіть трохи шерстю заросла, та все одно неприємно. Руки перемістилися з боків на шию, відтягли вухо. Кінчиками пальців він намагався щось за ним намацати.

— Що там написано?

Чоловік залишив мене у спокої, витер спітніле чоло. Руки у нього тремтіли. Коли він заговорив, голос його також тремтів:

— Відокремлений підрозділ ЦКЗ все. Я знаю цього пса. Це собака Марка. Його команда займалася пошуком вакцини… Блін…Покусали їх обох… Було два експериментальних прототипи вакцини. Їх ще не випробовували. Одну він вколов собі, а іншу – собаці.

Запанувала напружена тиша.

— Ви хоч розумієте, як нам всім пощастило? — Продовжив він, розгублено чухаючи мене за вухами. — Що не пристрелили його одразу. Що вони взагалі дійшли сюди…

— Він – людожер, Максиме…

— Він годував свого господаря… Він піклувався про нього весь цей час. — Чи то промінь сонця так впав на його обличчя, чи ще щось, але мені здалося, що в очах  у нього блиснули сльози. — У мене теж до цього всього вівчарка була… Вірний, надійний друг… Я, от, його зберегти не зміг…

З цими словами він дістав з кишені ножа й перерізав повідець – ту ниточку, ту стежиночку, що поєднувала мене й Марка. Тільки після цього до мене прийшло усвідомлення, що все. Його більше немає. Мого господаря немає. Моя людина, мій друг, моя родина більше не зі мною. І я завив. Голосно, скорботно, відчайдушно, вкладаючи весь свій біль та жаль у те виття.

Максим обійняв мене за шию:

— Годі, хлопчику, годі. У нас з с тобою велика справа попереду. Нам треба йти. Ти тепер – остання надія людства.

— Слухай, а Марк не казав, як його звати?

— Ні. Та і я якось не питав про це ніколи.

— Може Мухтаром?

— Та ну!

— Треба щось з надією пов’язане. Буде символічно.

— Хлопцю дівчаче ім’я?

— Ідея! Назвемо його Хоуп!

— А що? Непогано!

Я повів одним вухом й забуркотів. Непогано. На ту саму літеру навіть.

Живу тепер на військовій базі. Всі мене люблять. На вилазки більше не ходжу. Занадто цінний. Ма мені замінити ніхто так і не зміг, хоча Максим старається. Ми потроху вчимося жити пліч – о – пліч. Декілька разів у мене брали кров на дослідження. Вчені тепер синтезують вакцину. Справи у них, наче, йдуть непогано. Вже перейшли до випробування на людях. Сподіваюся, що все у них вийде й ніхто більше не дізнається, як воно, коли втрачаєш друзів.