Найбільший страх

Ізі вкотре крутнулась на місці. Сидіти на старих напіврозвалених ящиках, прикритих не особливо новішими матрацами, які навіщось притягнули сюди зі спортзалу, було не те що просто незручно, а нестерпно незручно. Вона знову всілася на сам вершечок гори матраців, трохи вирівнявши її вагою свого худорлявого тільця. «Раз взялася – доводь до кінця!» – стиха мимрила собі під ніс, сильніше закутуючись у такий-сякий коцик, що знайшла була тут, на шкільному горищі.

Сто разів уже встигла пошкодувати про таке своє рішення. Невже й справді їй настільки потрібна та супермодна вечірка у супермодної дівчини з її класу?.. Гм-м-м… Таки так, вона їй ду-у-уже потрібна. Можливо, коли її побачать серед запрошених, усі по-новому глянуть на ту, кого поза (а ще частіше – прямо в) очі прозивали «страшком» і «жахастичкою». «О-о-о, погляньте-но, хто прийшов! – часто саме такими словами її зустрічали однокласники. – Міс Страшилка! Ласкаво просимо».

Ізі знову завовтузилася на горі матраців. Прямо навпроти неї висіло величезне – у повен зріст – дзеркало. Дівчина уникала його як лише могла, та погляд раз по раз ковзав по блискучій гладіні люстерка. Нічого заперечувати: вона справжня страшилка… Довжелезне, якесь прямокутно-овальне обличчя; довгий, ще й вічно червоний на кінчику, ніс; маленькі очі, кольору яких майже не можливо було розпізнати; невеликий рот з тонкими блідими губами. Обличчя обрамлене було рідкими пасмами світло-сіруватого волосся, що вибилися з-під її улюбленої зачіски – «хвостика». Такі самі довгов’язі руки й ноги. І навіть тулуб. Грудей майже не видно було: дві незначні випуклості – ото й усе… А їй уже цілих шістнадцять!

Взагалі, Ізі радше скидалась на дитячий малюнок людини, що раптом ожив і зійшов з аркуша в альбомі: «палка-палка-запятая…» І навіщо тільки батьки назвали її таким гарним іменем, коли всі кликали її «Ізі»? Гм-м-м, напевно, дивно було б почути від однокласників «Белла». Яка вона там «белла»? Хіба «Страшнелла»…

І хоча природа не обдарувала її красивою зовнішністю, натомість сміливості не пошкодувала. Мало хто зважиться залишитися вночі наодинці на горищі у школі. У старому корпусі, де, подейкують, живуть привиди і швендяється інша нечисть. Ізабелла ні на мить не завагалася, коли в обмін на запрошення на вечірку в Улясі Рольської їй запропонували посидіти одну нічку на шкільному горищі.

Й ось вона тут. Сама-одна в напівтемному приміщенні з купою матраців, ящиків, павутинням у кожному кутку й підручниками, виданими, певно, ще до того, як вона – Ізі – народилася. Добре, хоч знайшлась якась свічка, інакше сидіти б їй тут у повній темряві. Насправді Ізі зовсім не переймалась інтер’єром горища. Та й виклик цей прийняла найперше через свою давню дружбу з цим місцем.

Однокласники не здогадувалися, що саме тут Ізабелла ховалася під час прогулювання нестерпних уроків біології. Саме це горище стало для неї рятівною шлюпкою і тихою гаванню тоді, коли всі навколо тицяли пальцями й насміхались. «Одна ніченька – і я матиму шанс на успіх, – кружляло в голові. – Тільки ця ніч…»

Ізі позіхнула. Кинула оком на екран мобільного. Друга тридцять. Варто би поспати. Знову позіхнула, коли з-за дверей почулося якесь завивання. Вдень, коли вона тут переховувалася, сторонніх звуків ніколи не було чути. «Спокійно, Белло… – подумала. – Усе гаразд». Завивання й справді стихло, Ізі полегшено зітхнула й заплющила очі. Знову почулись якісь дивні звуки: цього разу наче чиїсь кроки. За дверима хтось ходив… Чітко можна було відрізнити дві пари кроків: одні важкі, човгали, наче то був старий дід; інші ж – легкі мов пір’їнка. «Ізі, не дурій! – казала сама собі. – Напевно, однокласники вирішили перевірити на міцність твої нерви. От і доведи, що ти не слабачка! Достатньо того, що ти для них усіх опудало! Не вистачає тільки того, щоб ти вибігла звідси з криком і величезними як кавуни очима. Ану заспокойся!»

Ізабелла ще раз глибоко вдихнула і видихнула, тоді повторила цю заспокоюючу техніку ще тричі, коли, врешті, серце перестало калатати з нестримною швидкістю й повернулося у свій звичний ритм. Ізі задула свічку, сяк-так вляглася на незручні матраци, і скрутившись калачиком, закуталася в коц. Мало-помалу повіки самі опустилися й склепились докупи. Ще трішки – і прийде світанок. І вже завтра вона отримає довгоочікуване запрошення на вечірку до Улясі, а тоді життя налагодиться, й ніхто більше ніколи не назве її чуперадлом…