Собака від привидів

Я довго і вірно служив поліції, був хорошим працівником, але вийшов на пенсію. Однозначно невдало. Мого нового господаря звуть Гу Фучан, і він найдивніший працівник у нашому відділку. Його посада звучить як «профайлер». Він постійно нічого не робить, і поруч з ним нудьгую і я. Він тільки й ходить вперед-назад зі своїми паперами. Він взагалі щось розслідує? Я постійно лежу під його столом, на щастя, не обділений ласкою і увагою. Він регулярно підгодовує мене ласощами і чухає черевце. Але я іноді кусаю його руку, коли він захоплюється – працювати теж потрібно!

- Ман-Ман, - він поплескав мене по боці. Терпіти не можу, коли цей юний, з не обсохлим на губах молоком матері, називає мене, матерого слідчого Манчу, таким зменшувально-ласкавим іменем. Я дригнув задньою лапою. – Вставай, у нас буде серйозне розслідування.

Почувши знайоме слово, я тут же скочив на лапи і голосно гавкнув, виляючи хвостом. І тут, різко сів і нахилив голову на бік. Невже Гу Фучан нарешті отримав якусь справу?! Він перестане ходити туди-сюди з папірцями, заважати мені дивитися на пасифлору? Я завжди хотів уважно подивитися, як цвіте ця, ніжніша рослина, але зазвичай, перше цвітіння завжди припадало на липень – мій колишній господар виїжджав подалі в гори, тому ніколи не бачив, як набухають зелені бутони і розкриваються пелюстки.

Але коли господар віддав мене на пенсію в відділ, що складався з одного працівника, я став проводити більше часу в офісі, вивчаючи квіти й, іноді, потягуючи солодку воду у вазонах. Але це не тому, що Гу Фучан забував наповнювати мою миску водою, просто… маленька собача витівка.

Гу Фучан відкрив двері, й я неохоче заліз в душну коробку, яка провела багато часу під літнім сонцем. Досить неприємно виходити з прохолодного приміщення. Я висунув язик назовні, намагаючись охолодитися. Гу Фучан простягнув руку і підставив її під моє підборіддя:

- Ман-Ман, закривай рот. Чого ти нервуєш і очі витріщуєш? Пити хочеш? – Він дістав пляшку з водою і стиснув її стінки так, що вода потекла в коритце. Я демонстративно відвернув морду. Яка вода? Мені жарко! Сядь за кермо і включи щось охолоджувальне… - Ман-Ман, готуйся.

- Фрфр!! – Я став агресивно обтрушуватися. – Гав-гав-гав!!! – Незадоволено заголосив. «Ти зійшов з розуму?! Гу Фучан! Божевільний! Навіщо ти вилив на мене воду?! Ти що, домінуєш?!». Мені хотілося сказати йому багато, але виходило лише, - гав-гав, ррр!

І він лише засміявся. 37 років. Ні кошеня, ні дитини. Ну… був я. Але це ж не повна сім’я… Хоча, такому дурню справді не потрібно нікого заводити. Мене полив водою і хихикає. Я ліниво рикнув на нього востаннє. Він зачинив двері та нарешті сів за кермо, увімкнув вентилятор. Я знову висунув язик.

- Ман-Ман, - він подивився на мене через дзеркало. – А ну, закривай рот.

Я втягнув язик і клацнув зубами. Ну що тобі моя слинка спокою не дає?!

Ми приїхали в гірське село. Щойно табличка «Гуйчжоу» залишилася позаду, машина знизила хід, чхнула, випустила чорний дим з труби і заглухла.

- Оце так… - Розгублено сказав Гу Фучан, продовжуючи стискати кермо. – Ман-Ман, виходимо. Доведеться йти пішки.

Щойно я вистрибнув на вулицю, то відчув запах чорнила. Ощетинився. Заскавчав. Відступив назад. Хотів стрибнути в машину.

- Ман-Ман, не кидай мене! – Пошепки сказав Гу Фучан, хапаючи мене за шлейку.

Так, цей дурний господар змінив строгий ошийник на комфортну шлейку, яка обіймала мене під лапами і не створювала удушення, але як же я в ній пітнів! У! Однак, мене прошиб холодний піт. Я знов спробував рвонути назад.

- Ман-Ман! – У голосі Гу Фучана прозвучав заклик. – Потрібно працювати.

Це однозначно повернуло мене в потрібне русло. Працювати – так працювати. Я потрусився і став поруч з ним, вдихаючи надзвичайно холодне, для липня, повітря, і вслухаючись у мертву тишу. Моя шерсть знову встала дибки, і я вгризся кігтями в землю, відмовляючись іти.

- Уу… - Простягнув я. «Тут точно водяться привиди, тут точно все нечисто.» - У…

- Ман-Ман, ходімо… – Він тягнув мене за поводок, забувши про покинуту посеред дороги машину.

Ми йшли в тиші, в якій навіть цвіркуни не видавали ні звуку, що дуже дивно для гір. Що ми взагалі тут робимо?!

- Грр! – Я різко зупинився.

- Ман-Ман! Вперед! – Гу Фучан зупинився і погладив мене. Стало лоскітно, і я сів на пилюжну дорогу, щоб почухатися. – Ну що ти такий упертий? Ти ще не старий, щоб поводитися як тривожний дід. Мені говорили, що пошукові собаки на пенсії часто мають складний характер, але я думав, що наші рідкі вилазки на місця злочинів будуть підтримувати твій бойовий дух. – Він почухав мене. Щойно він прибрав руку, я скочив на ноги. Місце злочину? Саме тут був злочин?!

- Уу! – Радісно протягнув я і завиляв хвостом. «Давай, Гу Фучан, веди мене!»

- Ось так, давай Ман-Ман. – Він встав і взяв мене на короткий поводок.

Я не любив це, і все своє дитинство намагався вкусити колишнього господаря за руку, коли він міцно тримав мене біля ноги. Потім, навчили як правильно, але я завжди лишався незадоволений таким положенням справ, і тому за звичкою оскалився.

- Що ти мені зуби показуєш? Їх вчора чистили.

Згадавши цю страшну-страшну процедуру, я різко закрив пащу.

Гу Фучан відкрив телефон і став вести. Ну що ти там робиш? За запахом потрібно йти! П’ять разів не туди звернули! Я ж відчував, що на першому повороті, на ліхтарному стовпі, всі собаки розписувалися. А на другому ворожий, котячий, клан оселився, потрібно було трохи пройти й.! Ух! А ти, людино, тьху на тебе.

Запахло гаром, коли ми стали наближатися до якогось нового повороту. Я б сам, ніколи туди не звернув, бо там завжди потрібно було когось рятувати. Тому я підібрався, притиснув хвіст між ногами і став крастися.

- Ман-Ман, нам сюди. – Гу Фучан зупинився перед, колись білим, знатно закіптявленим будинком, повним чорної сажі. Я чхнув.

- Аху! Уть! Фью! – Втягнув повітря. І знову. – Аху!

Гу Фучан поклав мені долоню на ніс. Його руки завжди чудово пахли! Ветивером і юдзу. Глибокий і димний трав'янистий аромат ветивера був таким заспокійливим! А легкий і освіжаючий юдзу, фрукт, який мені ніяк не вдавалося лизнути, коли він його їв, будоражив мою уяву. Я перестав чхати.

- Фр-фр. - «Ах як ти хороший, Гу Фучан, цим ароматним рукам все можу пробачити.»

Він погладив мене. І мій хвіст знову завиляв.

- Підемо, пошукаємо господарів.

Ми пройшли по дорозі, устеленій попелом, поки не досягли зіяючого проходу, де кріпилися двері. Він поклав руку на стіну.

- Тепла. Пожежа була недавно? Ман-Ман, дивись…

Я притиснувся носом до обвугленого кута і знов чхнув. Не більше 12 годин минуло. Це - точно.

- Фью. – Я знову чхнув, але цього разу злегка, аромат руки все ще міцно тримався у носі. Ми пробралися в хол. Ще добу тому, це була сільська гостиниця.

- У нас тут повно роботи, вірно? – Гу Фучан обернувся, я вірно слідував за ним. Моя шерсть не встала дибки. Мерехтливий силует дивився прямо на нас. Я заголосив.

- РРР!! Гав-гав-гав!! - Дригнув задньою лапою, готовий стрибнути, накинутися, боротися! І… прокинувся.

Я відкрив очі й ліниво подивився на Гу Фучана, який сидів над папірцями. Ну коли ж ти вже отримаєш справжню справу?..