1
Пишучи твір «Подорожні», для проекту «Плането – я тут» і озираючись назад в своє минуле, мені пригадалася одна історія. В ній, здається, не має нічого надзвичайного чи містичного. Але вона має бути цікава, оскільки вона правдива. І ще й тому, що буде розказана від першого лиця, без домішок автора,.
А було все так. тоді я ще ходив до школи. І як і кожне літо, всі порядні сільські діти, ми ранком і вечором сумлінно виконували свій священний обов’язок – пасти худобу.
Млака, пасовисько, поле – називайте як хочете але це напевно найкраще, що залишилося в моїй пам’яті з тих (не так дуже) давніх часів.
В нас з одного боку до неї прилягали ще городи і старий сад, який кожного року годував нас добрими яблуками. Аз іншого – текла річка. Маленька, повна болота. Але річка. Хоча в ній уже в той час ніхто не купався. А далі за нею було друге поле. Там теж пасли худобу з іншої, сусідньої вулиці. А далі, за невеликим підйомом (бо горою то було складно назвати) починався ліс.
В зимі з того пагорба старші хлопці каталися на санях. Доки один з них не впав під сані і не зламав собі руку. Але то вже інша історія. А ми повернемося назад в тепле літо.
Тоді нас на вулиці було багато люду. І ніхто не смів сидіти в хаті цілий день. Правда, тоді інтернету в нас ще не було. І слава Богу.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!