Злам

Розділ 15 Сигнали тіла (Мінді)

Дієго пішов, залишивши мене на одинці з думками, що розривають голову. Відчиняю вікно, аби почути шум міста, в надії, що це заспокоїть, але опираюся на підвіконня, спостерігаючи, як він швидко крокує до автівки, припарковані неподалік.

Що відбувається між нами, а головне чому? Я не можу знайти аргументи, які дозволили б піддатися спокусі, але піддаюся. Коли він поцілував мене. Святі небеса, я забула як дихати. Це не один з тих поцілунків, що каже: «я хтивий чоловік, що хоче в наступну секунду залізти в твої трусики». Ні, це щось зовсім інше. Груди розперло від жару, шо вирував між нами, але він був не обпікаючий, а зігріваючий.

Я можу приборкати думки, та не почуття. Але саме це варто зробити. Такі спалахи пристрасті підвищують мою тривогу. Я чітко і точно знаю, що більше цього не повториться.

В момент, коли я відштовхуюся від підвіконня, Дієго закидає голову, зустрічаючись зі мною поглядом. Він дивиться. Чорт, чому він вирішив подивитися на моє вікно, високо закинувши голову? Не чекаю, поки він розірве зоровий контакт, швидко ховаючись.

Намагання стишити биття серця не допомагають, тому я вирушаю в кімнату, аби прийняти заспокійливе, яке мені виписав лікар.

Занадто багато переосмислення після коми звалилося на мене. Я більше не хочу викладати відверті фото, демонструючи тіло тисячам людей. Це збочений спосіб отримувати увагу, який лише губить та руйнує мене. Я стала залежна від лайків та підписників, їх коментарів та схвалення. Та й будемо відверті — моє тіло зіпсоване. Ніхто не дивитиметься на зіпсований товар. Адже саме так вони сприймають мене.

Коли я збираюся з силами, аби натиснути на кнопку «видалити аккаунт», на екрані зʼявляється повідомлення від Тревора.

@User9379: Ноло, з тобою все гаразд? Я хвилююся. Після того, як ти не зʼявилася на нашу зустріч, я думав, що ти просто вирішила уникати мене. Але нового контенту не зʼявилося близько місяця. Це не схоже на тебе.

@NastyNola: Так, перепрошую, що не прийшла. Я втрапила в халепу, що змінила мої плани.

@User9379: Чорт, я можу чимось допомогти?

Ох, ще один! Невже в мене на лобі написано, що я потребую допомоги?

@NastyNola: Ні, дякую. Та я видаляю аккаунт, більше не зможу вести його.

@User9379: Що? Ні, не роби цього, будь ласка! Ти розібʼєш серце не лише мені, а й тисячам інших чоловіків. Я приїду до тебе! Зустрінемося та поговоримо. Як тобі завтра? Куплю квитки на найближчий рейс. Дай мені свій номер, аби я зміг тобі зателефонувати.

Кусаю внутрішню сторону щоки, поки не відчуваю солоний мідний присмак. Тревор має вигляд цілком нормального чоловіка, який може гарантувати приземлені стосунки. Чи хочу я цього? Чорт, не знаю. Можливо це гарний спосіб викинути Дієго з голови, зробити те, чого я дійсно хочу — відштовхнути його від себе.

Вагаюся, але друкую свій номер телефону, відправляючи повідомлення.

За декілька секунд бачу вхідний дзвінок від невідомого номера. Глибоко вдихаю та видихаю, аби голос звучав рівніше.

— Ало? — бадьоро кажу я, хоча всередині все тремтить.

— Ноло, це Тревор, - тихо промовляє він. — Що сталося?

— Треворе, це трішки не чесно, по відношенню до тебе. Пропоную познайомитися заново. Мене звати Мінді. Нола — лише нікнейм. Вибач, що не сказала раніше.

— Мінді, — в його голосі чути усмішку. — Мене тішить, що ми починаємо все з чистого аркуша. Можливо мені вдасться не видатися придурком, як минулого разу.

— Я не думала, що ти придурок. Просто не люблю квапити події.

Зіщулююся, згадуючи всіх хлопців, з якими трахалася в туалеті клубу, не знаючи навіть імені. Мені було достатньо того, що від них приємно пахло і вони вміло рухалися, стискаючи моє тіло під час танцю. Звісно, алкоголь відіграв не останню роль в бажанні віддатися в руки тому, хто шукає хвилинне задоволення, як і я.

— Тоді більше такого не повториться. Не буде нічого, що могло б збентежити тебе. Домовились?

— Домовились, — я заплющую очі, але бачу лише Дієго, що занепокоєно оглядає моє обличчя, коли пляма крові просочує тканину футболки.

— Я зупинюсь в тому ж готелі. Тобі буде зручно зустрітися о сьомій вечора?

— Так, гаразд, тоді в кафе неподалік мого дому, — кажу я, витираючи спітнілі долоні об простирадло. — Я напишу адресу.

— До зустрічі. І не видаляй свій профіль, будь ласка. Не гарячкуй, — каже він так тепло та заспокійливо, ніби це питання життя та смерті.

— Гаразд, не сьогодні. Можеш помилуватися фотографіями, — вичавлюючи смішок, кажу я.

День минає швидко, хоча окрім лежання в ліжку та гортання соціальних мереж, де пістряві картинки змінюються, не чіпляючи око, я нічим не займаюся. Без роботи я просто збожеволію. Варто збиратися і закінчувати цю позапланову відпустку, якщо не хочу пустити коріння в матрац.

Бетані повернулася до своїх обов’язків, адже Дієго скасував замовлення, тому я повернуся у стрій без великої завантаженості. Це тішить. Кожного разу, коли думаю про відповідальність, яка висить на ній, дивуюся, як легко їй це вдається. За ті декілька тижнів, поки це робила я — думала зійду з глузду. Для Бетані це звичний режим, в якому вона, як риба в воді.

Наступного вечора я одягаю сукню, дивлячись на слід від поранення. Він назавжди зі мною. Скільки б років не минуло — це страшне нагадування про той вечір, про ту страшну ніч, коли я сиділа прив’язана до стільця і гадала, що більше ніколи не побачу сонячного проміння, не відчую дихання вітру на своїй шкірі. В той момент здавалося, що я люблю своє життя. Але зараз течія знову бере мене у свій неспішний, тихоплинний полон, нагадуючи, що я не маю за плечима нічогісінько, що могло б дарувати абсолютне щастя. Я побудувала образ безтурботної тусовщиці, яка падає з головою у вир подій з настанням ночі, залишаючи всі турботи позаду. Весь час всередині була замкнута та Мінді, яка не любить себе, не вважає гідною чогось справжнього і хорошого. За блискітками та паєтками дуже легко ховати печаль. Вони відбивають сонячне проміння, що засліплює людям очі, вводячи в оману. Поки вони думають, що я сяю, всередині відбувається безперервний процес гниття.

Заходжу в кафе, відчуваючи тремтіння в ногах. Це найдовша дистанція, яку я подолала за останній час. Тревор сидить за круглим столиком, в центрі якого височіє невеличка композиція з квітів. В ніс бʼє аромат кави та свіжої випічки, від чого шлунок приємно стискається. Промінь західного сонця лягає на міцну постать, пестячи шкіру. На ньому світлі джинси та блакитна сорочка з коротким рукавом. Він змінив зачіску, тепер його волосся коротко підстрижене. Це викликає легке розчарування.

— Привіт, Треворе, — кажу, тихо підкрадаючись.

Від несподіванки той здригається, відриваючи очі від меню. Його погляд падає на моє бліде обличчя з мінімумом макіяжу.

На мені рожева сукня на тонких бретельках та білі кросівки. Так, поки що без підборів. До таких фізичних навантажень я ще не готова. Волосся заплетене у вільну косичку та перекинуто через плече.

— Привіт, Ноло. Тобто, Мінді. Вибач, потрібен час, щоб звикнути, — зніяковіло каже він.

— Все добре, — відповідаю, займаючи місце навпроти. — Мені трішки незручно, що ти кинув всі справи та прилетів сюди.

— Ти знаєш, після нашої минулої зустрічі я полюбив Каліфорнію. У вас час плине зовсім по-іншому. Та й тут живе найчарівніша дівчина, — він знає, як сподобатися жінці. Кожна інтонація правильна та зрозуміла.

— Тут безліч чарівних дівчат. Прийди на будь-який пляж і ти переконаєшся в цьому за три секунди, — мої очі вивчають його обличчя, що розпливається в усмішці.

— Ні, ти знаєш, мене цікавить лише одна. Та й цілком конкретна.

— Цікаво чи вона знає про це. Така честь.

— Це для тебе честь? Адже я маю на тебе великі плани, — промовляє він, проводячи великим пальцем правиці підборіддям.

— Наскільки вони великі? — запитую я, пускаючи бісики. Невже моя жага до флірту повернулася?

— Я думаю, що ти не розчаруєшся.

Він милий хлопець. Ми знаходимо багато тем, про які легко спілкуватися. Наші погляди на деякі речі не ідентичні, але так навіть краще. Активні дискусії мене цікавлять більше, аніж сухе кивання головою.

Разом з цим я не відчую нічого. Жоден мʼяз серця не стискається, коли я дивлюся на нього, або чую черговий комплімент. Погано це чи добре? Не знаю. Можливо краще шукати щось таке: стабільне, зрозуміле, тихоплинне. Серце не може розбитися, якщо його не переповнюють почуття. А симпатія, як до людини є, цього цілком достатньо.

— Вже пізно, я буду йти. Дякую за вечір та компанію, — кажу я, коли стрілки годинника на стіні наближаються до одинадцятої ночі.

— Я проведу? — запитує чоловік, підводячись.

— Так, якщо ти не проти, то я була б дуже вдячна — я ухвалюю це рішення, хоча зовсім не хочу. — Ходімо, дорогою можеш викликати таксі, я живу за рогом.

— Я орендував автівку. Гадав, що ми зможемо поїхати на пляж, коли ти будеш вільна, — говорить він, ступаючи за мною.

— Таки хочеш глянути хоча б одним оком? — піддражнюю я.

— Я не хочу, аби ти думала, що мене цікавить лише твоє тіло. Так, воно стало гачком, на який я клюнув. Але ти — набагато більше за неймовірні фото в інтернеті.

Я благаю себе не думати про Дієго, не уявляти, момент, як він побачить нас разом. Що б він відчув? Роздратування? Злість? Розчарування? Тому що я відчуваю останнє. Знову роблю рівно те, чого не хочу. Я обираю не страву, при спогляданні якої всередині все вурчить в передчутті, а ту, яка буде корисніша, правильніша, збалансованіша.

— Ось, тут я живу. Бувай, ще побачимося, — моя усмішка сумна та позбавлена барв.

— Мінді, що трапилося? Ти можеш розповісти мені, — він бере мою долоню в свою, а внутрішні органи знову на місці. Серце не підлітає до горла, низ живота не скручується від хвилювання.

— Мене підстрелили, — кидаю я, а він вирячує очі, різко видихаючи. — Ні-ні, вже все добре, це просто дурна випадковість. Не в тому місці не в той час.

— Чорт, мені так шкода. Я картав себе, гадаючи, що моя поведінка козла відлякала тебе. А ти в цей час, — він проводить рукою по обличчю. — Пробач, я не думав, що все настільки серйозно.

— Ага, тому я більше не зможу робити нові фото. Ніхто не хоче дивитися на жінку зі шрамом на животі, — висмикуючи руку, кажу я.

— Ні, не варто так думати. Це частина тебе. Повір, така деталь лише буде зацікавлювати людей.

— Так, хіба що збоченців.

— Припини, Мінді. Ти прекрасна, твоє обличчя, воно заслуговує на те, щоб бути показаним. Та якщо я зараз сфотографую тебе в цій сукні, в слабкому світлі вуличного ліхтаря, це фото набере купу реакцій. Адже це справжня ти.

— Треворе, дякую за підтримку, — шепочу, розвертаючись, аби піти. Я заплющую очі, стискаючи зуби. Ігнорую протест, що вібрує всередині, але все таки кажу: — Не хочеш зайти?

— Хочу, — швидко говорить він, наче лише чекав цього запитання. — Обіцяю не розпускати руки.

— Що ж, вдам, ніби не розчарована такою обіцянкою, — всміхаюся я, вказуючи рукою на будинок.

Можливо це лише гра уяви, але здається, що в його очах на секунду спалахує хижий блиск. Щось таке, чого можна не помітити, але я вловлюю цю секундну емоцію, а мурахи, що раніше бігали потилицею, швидко розповзаються усім тілом.

Ми вирішили подивитися фільм, вибір якого я повністю довірила чоловіку, чий запах мене абсолютно не притягує та не пʼянить. Кожна частинка тіла плаче про брак хімії між нами, але мозок чітко наполягає, що з усіх можливих доріжок, які наразі є переді мною — ця єдино-правильна. Поки я пішла до спальні, аби прийняти пігулки, Тревор заварив чай. Хіба не милий хлопець? Це я так сама себе переконую.

Я кидаю погляд на телефон, очікуючи побачити лист від Дієго, де він мав би прислати лисом свій номер телефону. Певно, забув, або подумав над моїми словами, ухвалюючи правильне рішення. Я могла б сама надіслати свій, але не хочу бути тією, хто спочатку відштовхує, а потім самостійно навʼязується.

— Будеш лимон до чаю? — запитує Тревор, поки я розглядаю телефон на столі, зачаровано.

— Так, так, нехай буде, — кидаю через плече.

Лимон до чаю. Звісно буду. Коли чай ідеальний, він й без лимону чудово смакує. Коли ж хочеться перебити гіркоту — самий час бавитися з додатками.

Я не помітила, як заснула.

Здавалося, що я чую фільм, чітко усвідомлюю всі події, які відбуваються в ньому, але повіки неможливо підняти, та й тіло зовсім не відкликається на сигнали. Тревор повільно проводить рукою по плечу, після цього обережно забирає волосся від обличчя, заправляючи тоненьке пасмо, що вибилося з зачіски. До вух долітає звук сповіщення телефону, в цей самий момент чоловік підводиться і бере мене на руки, несучи в невідомому напрямку.

Тіло крижане, його бʼють дрижаки, наче хвилину тому арктична вода омивала шкіру.

— Спи, Мінді, я залишуся з тобою, — тихо шепоче він.

Піді мною прогинається матрац, охоплюючи в обійми. Неспокійний сон ще довго розриває мене, поки я поринаю в цілковиту темінь.

Прокидаюся від аромату кави і гуркоту, що долинає з кухні. Таке враження, наче мене переїхали вантажівкою: кістки ломить, мʼязи ніг міцним капканом охопила судома. Здається, що я лише вийшла з коми, хоча тоді препарати намагалися приглушити біль.

— Треворе, це ти? — хриплю, прочистивши горло. — Треворе? — мене накриває тривога, стискаючи горло.

— Хто такий Тревор? — з-за одвірку з’являється обличчя Бетані. — Я телефонувала тобі, але телефон поза зоною досяжності. Гуркала в двері, результату нуль. Вибач, я скористалася своїми ключами.

Вже давно ми обмінялися ключами від квартир одна-одної на випадок екстрених ситуацій, але досі користувалися ними вкрай рідко. Коли Бетані зникла, я приходила до неї додому, аби доглянути за квітами та поплакати в її ліжку, згорнувшись калачиком, поки знайомий запах подруги, що з кожним днем ставав менш відчутний, лоскотав носа.

— Все добре, Бет. Я просто спала, як убита, —погляд впав на телефон, що лежить на тумбі. — А цей зрадник, певно, розрядився.

— Повернемося до нагального: хто такий Тревор? — запитує дівчина, сідаючи поруч.

— Це… ну це той самий хлопець, з яким я ходила на побачення востаннє.

— Що? Ні! — викрикує подруга. — Ти ж казала, що він жахливий.

— Я не казала, що він жахливий. Так, наша перша зустріч минула дещо незадовільно. Але знаєш, перший млинець нанівець.

— Що ж, всі мають право на другий шанс, — каже дівчина, а я лише німую, киваючи голою. — Я хвилювалася, що тобі стало зле. Але побачила, як ти мирно спиш, та й вирішила залишитися, дочекатися твого пробудження. Вибач, не стрималася і вже випила горнятко кави. Ти будеш? — запитує вона, підводячись.

— Якщо ти вже пропонуєш, — хитро мружуся я. — То я не проти кави в ліжко.

— Ох, матиму за честь, — підстрибує вона і біжить на кухню.

Я сідаю, оглядаючись. Погляд падає на мій одяг. Все повітря за одну секунду покидає легені з тихим видихом. Піжама! На мені піжама, хоча я не перевдягалися. Невже він? О, Господи! Невже він перевдягнув мене? Так, технічно він вже бачив моє тіло в різних позах та ракурсах. Але це… це вже занадто.

Бетані повертається, несучи каву на білій таці.

— Ось, кава-вибачення, — каже вона, червоніючи.

— Бет, прошу, годі. Я не можу винити тебе в цьому, ти це знаєш. Нехай це буде востаннє, — кажу, широко позіхаючи.

— В тебе що, була безсонна ніч? — підморгує дівчина. — Як ти там казала? Все і в подробицях?

— Та ні, ми лише дивилися фільм, але я заснула.

— То що? Він хороший хлопець?

— Так, напевно так. Можливо це саме те, що мені потрібно, — я стискаю горня так сильно, що тепло обпікає шкіру на долонях. — Але він приїхав на декілька днів, тому навіть не знаю чи є сенс щось розвивати.

Бетані сідає на підвіконня, схрещуючи ноги. Її руда маківка слугує найяскравішою плямою в цій кімнаті. І коли я дивлюся на неї, в моїй голові легко паморочиться.

— Не знаю, я не найкращий радник. Скажу одне: дослухайся до себе. Якщо твоє тіло співає поруч з ним — варто ризикнути. Якщо ж ти відчуваєш, що хочеться втікати та сховатися — варто насторожитися.

Смак кави обволікає язик, маскуючи гіркоту, що підіймається глибоко зсередини. Я так довго зневажливо ставилася до свого тіла, що боюся слухати його поради. Адже воно прагне того, що мені в результаті зашкодить. Схоже на підступний план помсти, за всі страждання, які воно відчувало, завдячуючи мені.

— Скажи, Бетані, — шепочу, притискаючи чашку до губ. — Як ти впоралася?

Вона розуміє про що я, мені навіть не варто пояснювати.

— А я досі не знаю, Мінді, чи впоралася я насправді.

Сум в очах подруги пульсує та кричить. Ось, настала мить, коли ми стали ще більш схожі, адже саме це я бачу у своєму погляді, коли дивлюся в дзеркало.