Згадки проміткового поля та не тільки

Вітаю, любий читачу з іншого світу, мене звати Руденький і, якби-то дивно не звучало, але я такий собі ненадто великий, хоч, попрошу, і ненадто маленький, трохи ікластий, звісно ж пухнастий та дуже відданий песик. Певно вас здивувало те, що до вас звертається хтось подібний до мене, адже у вашому світі собаки хоч і досить розумні тварини, та все ж говорити з вами на пряму не можуть. Однак, я не звичайний собака з вашого світу, адже проживаю в зовсім іншій реальності, де собаки не надто сильно поступаються інтелектом навіть людям. Та все ж, хоч я і не звичайний пес – я не володію тими всіма гарними метафорами, чи як там їх, та іншими вишуканими літературними прийомами, якими володіють писарі мого світу, один з яких зараз записує текст мого послання, що я диктую. Хочу повідати вам нашу з господарем історію, історію про мене, та мого любого, найкращого в світі, хазяїна без всіх цих літературних прикрас, так, як воно було насправді, так, як це все бачив я своїми уважними очима.

Познайомились ми, як і належить людині з господаревим статусом та песику із таким як у мене рангом, в звичайнісінькому притулку. Я тоді ще зовсім зеленим був... Нууу, не те, щоб зеленим, тоді, як і власне зараз, я був чорно-білий з руденькими вушками, просто... Схоже я все ж використав один із незрозумілих людських літературних прийомів, чи як їх там. Не подумайте, мій господар в той час теж не був аж надто дорослим, він тільки до школи вступив, через це в нього і з'явився я, адже батьки Остапа, так звали мого господаря, пообіцяли, що якщо той вступить – то вони дозволять йому завести песика.

Насправді, з того часу, на жаль, я мало що пам'ятаю. Ми, песики з іншого світу, хоч і спілкуємося вашою мовою, але аж надто гарною пам'яттю не відрізняємося від собак вашого світу. Пам'ятаю, коли я тільки приїхав до свого нового дому – вкусив господаря за ногу, він тоді злякався мене, заскочив на стіл та плакав. Ехх... колись я був дуже не слухняним песиком, не те що зараз. Ще пам'ятаю, як ми бігали широким, таким, що йому не видно кінця-краю, промітковим (квіточки такі) полем, нам так весело було, я тоді якусь комаху з'їв, що вся моя мордочка напухла та було відчуття, ніби в мене відпав носик, батьки господаря відвезли мене в лікарню. Точно не пам'ятаю що саме, але там робили щось дуже неприємне. Опісля мені покращало. Це я розповідаю про той час, коли ми тільки познайомились, але хотілося б переміститися на значно ближчий етап нашої історії.

Продовжу з моменту, як ми з господарем успішно склали вступний іспит до службового коледжу. Остап тоді дуже переживав. Ми цілими днями тренувались, я стрибав через закопані в землю колеса, бігав по тренувальним лавам, а ще ми ганяли багато-багато часу по тому ж промітковому полю, тоді я і дізнався, що воно все ж має свій кінець та край. Господар казав, що службовці – це дуже важливі люди в нашій країні, вони рятують та захищають всіх, а ще Остап казав, що стати службовцем не легко та для цього готуються роками. Що ж, вступ виявився не таким вже і складним, принаймні для мене. Разом, як і на тренуванні, трохи побігали, пострибали, постояли, загалом це було весело.

Навчання в коледжі видалося теж не складним. Ми знову ж бігали, тільки вже значно більше та не по тому гарному полю, а лише нудними твердими доріжками, де за нами спостерігало багацько люду. Так ми й провели наступні три курси коледжу, а потім влаштувались службовцями в невелику прикордонну бригаду. Допомагали місцевим людям, патрулювали кордон та вулиці, загалом, робили все, що зазвичай робить людина-службовець та його вірний пес-службовець.

Одного дня нас розбудили значно раніше, ніж зазвичай. Часто доводилось прокидатись досвіта, але цього разу ще не встиг навіть зайти за обрій другий місяць. Нам сказали, що кордон прорвали та через нього їдуть колони ворожої техніки. Всією бригадою ми побігли евакуйовувати одне прикордонне село, по якому вже скоро мала б проїжджати та сама техніка. Тим і зайнялись, допомагали людям, вони намагались зберігати спокій, але були й ті, хто лаяли нас та відмовлялись від допомоги.

Було трохи не звично від такої метушні, ще було багато не знайомих мені службовців, але все ж це було ніщо в порівнянні з тим, що сталося далі.

Вибух, крики, розруха і раптом я заснув, не хотілось спати, але я заплющив очі та розплющив їх уже в якомусь підвалі. Там не було нічого крім одного вікна в стелі прикиданого листям, яке було настільки високо, що до нього не міг дістати навіть господар. Я лежав на колінах у Остапа, інших людей, чи собак поряд не було. Господар гладив мене по голові. Він помітив, що я вже не сплю та почав пояснюватися, що схоже нас забрали в полон ворожі війська. Він перемотав мою поранену лапку клаптиком свого костюму та ми почали чекати. Чого чекали? Не знаю, але нічого окрім, як чекати не лишалось, нам не лишили їжі, чи води, а вибратись ми не могли, жодного виходу не було, крім як виготовленого з броньованого скла вікна в стелі. Чекали ми так день, нестерпно хотілося їсти та пити, але ми всього лиш чекали. Чекали ще добу та виявилось, що про нас схоже забули, просто забули про двох службовців, яких замкнули під землею, чи то вони залишили нас там спеціально, цього я вже не дізнаюсь. Минув тиждень, господар вже не прокидався, але ще був живий, пам'ятаю той період відривками, я то прокидався, то знову засинав. Тіло собаки, в нашому світі, значно витриваліше ніж людське, ми можемо протягнути більше часу без води та їжі, ніж людина. Я спав у господаря на грудях тому чув, як билось його серце, але в один момент воно завмерло, перестало битись. Коли це сталось я не відразу зрозумів, що Остап, мій любий господар, більше ніколи не прокинеться, більше ми не прогуляємось промітковим полем, не будемо патрулювати разом вулиці, не будемо більше ніколи разом. Щойно я це зрозумів – перестав хотіти знову прокинутись, хотілося лише... Зустрітися з господарем, байдуже де, аби тільки знову побачити його посмішку, його щирі блакитні очі... І я заснув, заснув в останнє в тому темному погребі, а прокинувся в лікарні. Господаря поряд не було та я тоді мало що пам'ятав, лише чекав коли Остап прийде. До мене було підключено багато апаратів та досі боліла поранена лапка, яка вже почала гноїтися в тому погребі, а я цього навіть не помітив. Але я згадав, згадав, що мій господар тепер мертвий і... І я заплакав. Собаки плачуть значно рідше ніж люди, але тоді сльози лилися рікою, я не міг усвідомити, що господаря більше нема... Що я не з ним.

Через деякий час до мене прийшов лікар, замінив пов'язку на лапці, від'єднав усі апарати та сказав, що мене чекають. Коли я прийшов у те місце, куди мені сказали – побачив труну, а щойно наблизився – зрозумів, що там лежить Остап. Мій господар лежав накритий білою ковдрою, а на його лобі була пов'язка з якимись незрозумілими поховальними символами. Я ліг поряд з труною та вже не плакав, сліз не лишилось.

Зараз, коли диктую це повідомлення теж не плачу, лиш в душі порожньо, не відчуваю нічого. Ііі... Певно більше не відчую.