Запах життя

Ти виявилась майже не готовою до цього. Наче застигнутою зненацька. Хоча я бачила, як ти очікуєш цього з дня на день. Як ходиш колами, розтираючи спину та важко дихаючи. Але коли все почалось, ти розгубилась. Хоча я-то знаю, що ти сильна і впораєшся з усім. Особливо, коли я поряд.

Я чую твоє важке дихання та схлипи. Тобі надто лячно. І від того ти дивно пахнеш. Мені не подобається цей запах, але я не знаю, чим зарадити. Тільки кручусь навколо, підставляючись. Цілую твоє обличчя. Таке солоне. Навіть трохи гірке. Ти хапаєшся за мене, впиваєшся нігтями. Сильно. Боляче. Але то нічого, я потерплю. Я буду твоєю хусткою. І ковдрою одночасно. А ще опорою. Як останні місяці в цьому оновленому дивному світі.

Ти відкидаєшся на подушки та матраци, що ми притягли разом кілька тижнів тому. Знову схлипуєш та стогнеш. Ти так багато плакала останнім часом. Відколи ми лишилися тільки вдвох, ти плакала майже весь час. Не могла спокійно спостерігати за химерними змінами світу до якого звикла. Зізнаюсь, я не одразу збагнула, що до чого. Але коли мої ніздрі почали розриватися від смороду гниття, смерті, мертвечини та лайна, зрозуміла, що справи кепські. Коли побачила агонізуючі спотворені тіла навколо та відчула хаос, що охопив місто. Коли зникали один за одним ті, кого ти знала та любила, до смертельних міазмів домішався ще й запах безнадії, що линув від тебе, як збавливі аромати від прожареного стейка. Але чомусь ми лишились. Налякані всмерть, але живі. Вдвох.

— Мея... Хоча б ти не кидай мене! — ти вкотре вкривала моє хутро солоними сльозами й ми засинали разом, з'єднані, немов би у нас одне серце на двох.

А потім я помітила зміни в тобі. Не те щоб я не здогадувалась... Запах, звісно, тебе видавав, але мені все одно було важко повірити, що в царстві смерті та жаху, на яке враз перетворилося наше місто, таке можливо. Мабуть, задля цього тебе і зберіг хтось. Той хтось могутній, про якого ви, люди, часто кажете боязко здіймаючи очі вгору. Можливо, він таки дійсно існує, якщо дозволив наших крихким життям зберегтися. Хоча нам, собакам, звісно не зрозуміти примарного поклоніння незримому. Ми не віримо в те, чого не бачимо. Для нас важливий лише той, хто поряд. Хто запускає п'ятипалу руку в густе хутро, термосить за вуха, цілує вологий чорний ніс.

Я не знаю, що буде далі. І навіть страшно зізнаватися в тому, що мені зрештою сподобався світ, де лишились тільки ми вдвох. Принаймні я так вважала, поки не зустріла іншого собаку під час чергової вилазки, які ти все частіше пропускала через втому. Ти навіть не уявляєш, як я злякалася спочатку! А раптом він інфікований? Чи просто агресивний? Мені стало страшно за тебе... Якщо я не повернусь, якщо не принесу тобі щось поїсти, ти можеш не вижити! Я мала берегти себе заради тебе. Але, Кетрін, пес виявився геть не агресивним! Навіть навпаки... І ти не повіриш, він пах іншими людьми! А це значить, що не тільки ми з тобою вціліли. Значить є хтось іще! Я не стала поки казати тобі про це, а повернувшись, просто лежала на округлому животі, не відводячи пильного погляду від любих синіх очей. Цікаво, чи здогадалась ти тоді про мою таємницю? Адже теребила кудлатий загривок і навіть усміхалась. Вперше за довгий час.

— Мею, ти така загадкова сьогодні! Немов би хочеш щось мені розповісти. Так шкода, що ти не можеш поговорити зі мною. Іноді так не вистачає цього...

Авжеж, шкода! Ми з різних світів, які, торкаючи одне одного гранями, створюють разом щось геть нове. І тепер я знаю, що наш мікровсесвіт не єдиний, що є й інші. А значить майбутнє можливе. Частина його живе в тобі, частина — в мені, частина — в тих людях, до яких ми підемо, як тільки матимемо змогу. Рон відведе нас. Він знає дорогу. Я дуже сподіваюсь, що він сподобається тобі, як сподобався мені...

Треба лише пережити цей день, можливо, ще ніч. Я не знаю, як довго це триває у людей, але бачу, як ви не пристосовані до цього. Я завжди вважала тебе досконалою. Природа створила тебе воістину ідеальною, як і багатьох інших людей, але ж ви заплатили так дорого за цю примарну перевагу перед нами, тваринами. Цей невимовний біль — непомірна плата за те, щоби ходити на двох ногах та володарювати на цілій планеті. Яка враз перетворилася на мертву пустку.

Поки я міркую про все на світі, ти раптово вигинаєшся дугою та пронизливо кричиш. І тут я по-справжньому лякаюсь. Мабуть, так боялись мої пращури. Колись давно, в лісах, коли вступали в бій зі страшними шаблезубими монстрами. Коли нічого крім страху в тобі не зостається, коли ти лишень посудина для жаского відчуття.

Але попри біль ти тримаєшся, міцніше схоплюєш мене за загривок та кусаєш губи до крові. Я ж можу лише витирати твої сльози гарячим шорстким язиком та заглядати в налякані розширені зіниці. В цей момент мені теж дуже хочеться плакати, бо я не можу взяти на себе хоча б частину твого болю.

А потім мені в ніс вдаряє солоний запах крові, а ти починаєш дихати часто та поверхнево. Я не знаю, як довго це триває, бо давно втратила лік часу. Я скавучу, кручусь навколо, кладу морду на живіт, дихаючи так само часто.

Коли я нарешті бачу того, хто весь цей час жив у тобі, а зараз завдавав цього пекельного болю, на мить торопію. Гарчу. Але швидко опановую себе. Бо він пахне тобою! А ти майже одразу починаєш пахнути інакше — чимось солодким, смачним. Молоком. І, звісно, знову плачеш. Але цього разу інакше. Я відчуваю добрі сльози — потрібні для того, аби повірити, що все скінчилось. Що все позаду.

Вагаючись, я все ж таки наближаюсь до крихітного дитяти, що копошиться між твоїх ніг. Ти підіймаєшся на лікті, бліда та змарніла. Наші очі зустрічаються.

— Мею, ми зробили це…

«Ні, це зробила ти. Моя робота ще попереду».

Я тицяю носом в червоне маля, що видає дивні звуки та вовтузиться. Оголюю зуби, керована первинними інстинктами. Впиваюсь ними, відчуваючи смак тебе та його одночасно. Твої очі в цей момент здаються нескінченними проваллями у потойбіччя. В них нуртує стільки жаху! Вони спопеляють!

«Не бійся, так треба, я це відчуваю».

Ти киваєш. Розумієш. Я проковтую кривавий джут, що зв'язував тебе з твоїм дитям, він вам більше не потрібен. Зате тепер ми всі зв'язані ще міцніше, а мої діти отримали підживу, що зробить їх сильнішими.

Мій час теж скоро настане. І я знаю, що в цей момент ти так само будеш поряд. Бо інакше не може бути.