Герой Владислав. Кінець початку

Тимош враз розплющив очі посеред свого ліжка. З вікна точилось таке ж ясне й бліде світло, коли він ліг перепочити. Він легко скинув із себе ковдру, переодягнувся та вийшов у коридор. У залі стояли Влад з батьком та розмовляли.

— Не було жодної потвори? — запитав батько.

— Ні, на щастя, жодної. — виразно відповів Влад. На його обличчі була тепла хижа посмішка.

Тимош обережно підійшов до них і привітався:

— Доброго ранку, — сказав Тимош.

— Доброго ранку, — відповіли йому брат і батько.

— Ти вже встиг відпочити? — запитав батько.

— Так, — Тимош заплющив очі й ледь посміхнувся, — навіть не зрозумів спочатку, що пройшов цілий день. Дякую, що доглядали за моєю кімнатою. Вона була такою чистою.

— Добре... Що ж, скоро селяни зберуть увесь урожай, — сказав батько, — і ми влаштуємо фестиваль. Останнім часом монстри перестали з'являтись. Але потрібно перевіряти кожного ранку.

— Добре, батьку. Чи можна мені вже піти у село до своїх приятелів? — запитав Тимош. — Мені вже давно не доводилось бачитись з ними.

— Авжеж, можеш іти. — відповів батько.

— Дякую. — промовив Тимош та пішов коридорами до входу.

Перед самими дверми його наздогнав звук швидких кроків. Він обернувся й побачив Влада. Настрій на його обличчі дивно мінився від понурого до завзятого. Зрештою, другий переміг і сказав Тимошеві:

— Брате, ти ж знаєш, що я від'їду після осіннього свята? — запитав Влад.

— Так, я знаю. — відповів Тимош.

— Я хочу зійтися з тобою в дуелі, брате. — сказав Влад.

— Але чому? — здивовано запитав його Тимош.

— Вже місяць я не міг зійтися з гідним супротивником. — Влад намагався як найдовше дивитись йому прямо в очі. — А в останньому бої загубив свою Певність, від якої брав силу. То чи не можеш ти допомогти її відшукати? Ми ж так давно не боролись. Перш ніж я стану на широку стежку.

— Добре, я погоджуюсь — відповів Тимош.

— І не стримуй своїх сил. Я хочу дізнатись, що на мене чекає.

— Гаразд. Зустрінемось потім. — відказав Тимош, вийшов через двері та згодом зник за пагорбом.

***

Святкування відбулося ввечері. Селяни зв'язували із соломи опудала чудовиськ та кидали їх у величезне вогнище, розведене посередині, танцювали навколо нього й співали гучних пісень. Влад спостерігав за цим звіддаля. Йому на душі було навіть спокійно, поки до нього не підійшли якісь юнаки й не покликали до бою. Розум враз немов провалився на дно глибокої криниці.

Парубки з села переплели свої руки й оточили Владислава широким колом. Тимош зайшов усередину. Вони обидва були в звичайному одязі, без жодних лат чи кольчуг. Хтось з натовпу їм кинув великі дерев'яні мечі. На дотик деревина була свіжою, тільки недавно виструганою. Влад зібрав у собі сили та стиснув руків'я у лівій долоні. Як завжди, тримав його внизу, немов молоток, немов продовження руки. Край рукава ледве стріпнувся від вітру. Владислав хижо усміхнувся та підійшов до центру.

Навпроти нього стояв його брат. Це не був той добрий худорлявий юнак, який покидав село шість років тому. Це змужнілий воїн, що пройшов крізь багато боїв. Шкіра навколо очей уже зморщилась, як перележане яблуко, і в багряному присвітку полум'я здавалася сіруватою. Яскраве синє сяйво огортало його силует. Раптом повіки брата розширились, а обличчя перемінилось: із суворого, стало м'яким й теплим.

— Давно ми не сходились у двобої. — сказав Тимош.

— Давно, і справді давно, — відповів Владислав.

— Ти так змінився, брате. — понуро сказав Тимош. — Та мені шкода, що за весь цей час ти... отримав так мало любові.

Синє сяйво навколо нього змарніло.

— А й справді. Я хочу тебе дещо запитати, брате. — сказав Влад й пронизав його зрадницьким поглядом.

Він відступив на два кроки, відпустив меч, обхопив пазуху сорочки руками, роздер її навпіл, та кинув на землю. Прокляття заповнило його лівий бік — грудний м'яз, широкий м'яз спини, м'язи лівого плеча. Шкіра набула чорного відтінку. Стверділа, стала жорсткою, як обвуглене м'ясо. Все інше залишилось недоторканим.

— Сьогодні зранку я пішов перевірити, чи не зробила земля з твоїх порочних почуттів потвор. Але так сталось, що єдиною потворою став я. На щастя, вона не змогла прикласти мій череп додолу, і я залишив у собі частинку глузду. Тож хочу запитати тебе, брате, - по щоках Влада покотилися краплі. — Невже це я був тим, чого ти найбільше боявся? Невже цей весь страх через мене?

— Владе... — ледь чутно проказав Тимош. — Пробач мені, Владе...

Влад відвернув свій погляд убік та похилив голову. Тоді просто випростався, підійняв меч та пішов до центру. На диво, прокляття не робило Влада ні сильнішим, ні слабшим, воно просто робило його, таким як він є — чудовиськом. Тимош не сказав нічого, лише витягнув меч, узяв його обіруч та встав у стійку. На його обличчі знову заграла убивча загроза. Влад наблизився до нього в притул, відступив правою ногою назад, а вагу переніс вперед, на ліву. Хтось із натовпу крикнув: "Приготуйсь!" — а потім: "Бій!" — і розум Влада знову поринув кудись глибоко-глибоко.

Після кількох секунд, коли обоє братів стояли непорушно, Тимош зробив перший випад вперед та вдарив мечем згори. Влад одночасно змінив хват на дворучний та підняв свій меч вгору, щоб заблокувати. Потім швидко відбив зброю брата вліво, а сам зайшов з правого боку і вдарив в живіт. Занадто слабко. Меч брата повернеться й скоро переламає йому шию. Тож він різко присів та ухилився від замаху. Вдарив у ногу та збільшив дистанцію на кілька кроків.

Синє сяйво навколо брата знову запалилось, згорталось у язики полум'я й ставало все ряснішим. Раптом з-за його спини з'явилися кілька фантомних рук й штовхнули його назустріч Владу. Тимош швидко розбігся й наніс удар зліва. Владислав ухилився. Руки різко спинили Тимоша, розвернули його й підштовхнули. Так він міг швидше підходити до Влада й атакувати його. Удари йшли один за одним. Його брат завжди був добрий в переміщенні, але те, як він зміг пристосувати для цього їхнє родинне магічне вміння...

Щось перемінилось в голові Влада. Нарешті цей бій почав здаватись йому захопливим. Почав інтригувати. У його серці загорівся запал, і з кількома артистичними змахами меча з'явилась його Певність. Він різко стрибнув назустріч Тимошу й вперіщив його груди замашистим ударом. Крізь руку Влада пройшов ледь помітний звук хрускоту ребер. Тимош заточився й полетів додолу, але сині руки встигли підхопити його й поставити на ноги. Влад відразу налетів ще раз, й уперіщив ліве стегно брата. Брат знову відсахнувся назад, перенісши свою вагу на непошкоджену ногу. Руки, відреагувавши на це поранення, обхопили усю ліву ногу Тимоша. Він знову підняв меч та встав у захисну стійку.

Влад налетів на нього першим, почавши зі слабких ударів. І раптом пропустив удар, що врізався у його плече. Він враз втратив рівновагу та понісся додолу. Той, хто першим впаде на землю, програє в двобої. Миттєвий жаль пронизав Влада. Він знав, що зараз програє. Голова смиренно заплющила очі. Але тіло не могло змиритись. І раптом щось не дало йому торкнутись землі. Двоє маленьких рученят впиралися в його тіло. Маленькі слабкі рученята. "Я думав, ти вже не віриш у мене, Максиме... Можливо, я і справді трошки добрий", — жалібно промайнула думка. Крізь заплющені очі пробився промінчик синього сяйва, і його раптом підкинуло вгору.

Обличчя Тимоша не видало здивування, його гримаса була настільки серйозною, що це розвеселило Влада, і він знічев'я завдав такого замашного удару, що фантомні руки охопили руки Тимоша, аби він зміг його заблокувати.

Влад знову почав робити випади з кількома ударами, та цього разу весь час бив на всю силу. Меч по-дитячому відскакував від меча брата, і він завдавав все нові удари. Поки не пробив блок, ще один, ще один. Одною з атак він відволік фантомні руки, а другою вперіщив Тимоша по зап'ястю так, що вибив зброю із рук. Також програє той, хто залишиться без своєї зброї. Влад підійшов до Тимоша й приклав меч до його шиї й подивився на нього теплим поглядом. Тимош посміхнувся, попри біль розкрив обидві долоні та підняв руки, і за тим промовив:

— Вітаю, брате. Ти переміг.

Влад незграбним рухом відкинув меч убік. заціпенів на кілька секунд та знов опритомнів. Усі люди і далі стояли від них осторонь. Тимош просто підійшов до нього з розкритими руками. На його поясі висів непомітний кинджал. На його обличчі проглядалось вагання. То, отже, так треба було. Владислав просто заплющив очі, розкрив руки та впав у обійми брата.

— Ти сильний, брате, ти переміг. — сказав Тимош. — Пробач мені.

Влад розслабився, чекав, поки гостре лезо не проріже його голий торс, не накрутить його тельбухи й не кине їх у вогонь. Але натомість брат просто послабив свої обійми й відпустив його стояти на власних ногах.

—Більше я не буду боятись за тебе, брате. Я більше не буду боятись тебе.

І раптом те гидке, що ворушилось під серцем Владислава, зникло. Владислав вийшов з кола й підійшов до свого батька.

— Я переміг, батьку. — сказав Влад.

— Ти здивував мене, сину. — відповів батько. — Ти досі можеш вирушити в свою дорогу. Але рідна земля зробила її важчою. Пообіцяй, що ніколи й нікому не покажеш ці шрами на своєму тілі.

— Гаразд, батьку, — промовив Влад і повернув свою голову до величезного вогнища, що простягало свої язики високо вгору.

Через два дні стельмах Петро вирушав у подорож. Більшість цього часу Влад чекав у маєтку й розпитував брата про армію. За день до подорожі він з самого ранку навів лад у своїй кімнаті і попрямував до лісу востаннє перевірити, чи немає у ньому чудовиськ. Але нічого там не знайшов, і, повертаючись додому, зітхнув із полегшенням. Груди й спину легко холодили пов'язки, просякнуті священною водою.

Біля яблуні обабіч дороги гралися малі хлопчаки. Раптом хтось із них помахав Владу рукою, і він посміхнувся та замахав у відповідь.

Настав день відправлення. Владислав разом з батьком та братом чекали на краю села, до них підійшли ще кілька людей, говорили то з батьком, то з братом, і запитували щось у нього самого. Влад мляво відповідав, дивлячись на дорогу. З-за рогу викотився віз Петра і за кілька хвилин зупинився коло них. Влад схилився перед батьком, щоб він міг натягнути на його шию чорну мотузку з мідним хрестом, а потім підійшов до возу.

Влад поклав на віз торбу та сів, спершись спиною об край. Стельмах махнув поводами й віз зрушився, немов провалився у рух. Кілька постатей проводжали своїми очима Владислава у його незвідану дорогу. З часом вони все більше віддалялись, зменшувались та розмивались в полі зору.