Єва йде

В Серебрянському лісі стоячі вмирали дерева. Сотнями, тисячами. Хлопці, що тримали оборону й не давали ворогу шансів просуватись, не знали який сьогодні день. Всі їх дні змішались в один. Довгий та жахливий. Лише спека нагадувала: літо в самому розпалі, суворе донбаське літо.

Ані ліс, ані втомлені воїни не могли згадати, як звучить тиша. Окупант щедро здобрив тутешні землі вбивчим залізом. Навкруги літало, вибухало, рвалося щомиті. Та в чорному куряві лісу, в окопах і бліндажах пульсувало життя — хлопці варили куліш. Саня був за головного в цій справі. Колись він любив готувати, мав особливий смак, винахідливість та натхнення. Тепер приготування їжі — чергове випробовування. Але Сашко був радий відволіктися на улюблену справу. Саме тоді він і побачив її. Запиленим напівмертвим лісом блукала чорна собака. Спочатку Саня потер втомлені очі, думав мариться йому. Але ні! Собака не тільки не щезла, а й підібралася трохи ближче.

Сашко й побратими уважно роздивлялися тварину. Немолода сучка, вся чорна, лише на шиї виблискує біла пляма, неначе мітка. Дивина насамперед полягала в її безстрашші. Звірі давно покинули проклятий ліс. Хто сховався, а хто й загинув серед моторошних, обламаних дерев. Цивільних на багато кілометрів — жодного. Тільки нелюди й вони — ті, що тримаються й тримають.

Собака повернула голову в бік спостерігачів. Уважно й сміливо розглядала хлопців, вони — її.

— Йди но до нас, — неголосно промовив Сашко.

В цю саму мить поряд з собакою розірвався черговий шквал снарядів. Пилюга застелила небо, що несміливо проглядало серед дерев, хлопці миттю притиснулися до холодної й рятівної землі. Всі цілі, на щастя. Собаку тільки шкода. Без шансів…

Саня підвівся, обережно визирнув з окопу. Від несподіванки на якусь мить впав у ступор. Прямо в очі йому дивилася чорна собака, жива та неушкоджена. Як таке можливо? Вони ж бачили…

Байдуже як, жива і слава богу. Роздивився. Безпородна, велика. Чорна шерсть, широка спина, високі й стрункі ноги. А головне — очі. Уважні, розумні, сумні. Окрім шиї, білі цятки розташувалися й на передніх лапах. Білі рукавички для прогулянок Серебрянським лісом, чорт забирай. Сашко відчув щось до цієї собаки. Як до рідної.

— Ну? Кулішу хочеш? Стрибай вниз, — скомандував кухар-любитель.

Собака не зрушила й з місця. Натомість всілася на краю окопу, склала хрест на хрест лапи в білих рукавичках й схилила голову вбік.

— То тобі з собою? Ти диви! — посміхнувся Сашко. Але кулешу насипав. Поставив прямо перед чорнявою. Їла без поспіху, із задоволенням, охайно.

Вирішив назвати гостю Євою. Сашко ніколи не мав собаки, і ця не була його. Але ж ім’я потрібне. Хай і несправжнє.

Спокійніше в лісі не ставало. Бої не припинялися. Залишки лісу на випаленій землі у вирвах суворо, стомлено, безсило спостерігали за перебігом подій. Здавалося, тільки надія й тримала пульс життя в незворотно понівеченому Серебрянському лісництві.

Єва приходила щодня. Її путь серед вирв, абсолютний й непохитний спокій, нульова реакція на нескінченні обстріли вражали. Сашко й побратими невтомно захоплювались собачими прогулянками, несила знайти бодай якесь пояснення. Собака з’являлася поряд навіть тоді, коли бійці змінювали місця дислокації. Саня особисто бачив з десяток ситуацій, коли ніхто не зміг би вижити на відкритій місцині. Але Єва завжди була жива. З абсолютною впевненістю в собі, відсутністю тваринного переляку. Дивлячись на те, як вона йде серед пнів й ламаних дерев, здавалося, що потрапляєш у світ кіношних жахів. Уходила Єва теж завжди. Ніколи не залишалась серед людей, скільки б вони не намагались вмовити її. Куди йшла? Бог її знає. Крізь пил та дим. За обрій, за небокрай.

З часом безстрашною твариною надихались усі. Кожен при зустрічі намагався погладити, заговорити з чорнявкою, пригостити смаколиком. Собака все розуміла з півслова. Здавалося ось-ось заговорить. Просиш не йти — чекає, нахвалюєш — ніби посміхається, обіймеш — завмирає.

Дехто помітив, що жодного 200-го не було з того моменту, як Єва з’явилася в їх житті. Навіть скептики погодились, що нібито так, є такий збіг. Непомітно, собака стала символом. Спочатку — сміливості й незламності, а потім й самого життя. Путь до перемоги важкий, страшний, небезпечний. Але Єва ходить, ліс тримається й ми теж. З нами невимовна лють, зброя та непохитна віра.

12.07.2024