Уривки відчаю

Історія ця складається з багатьох різних частинок і шматочків, ніби клаптева ковдра. Варто зауважити, що тут, скоріше за все, не міститиметься імен. Це зовсім не через те, що вони не потрібні або їхні власники грають незначну роль, зовсім навпаки… Історії їхні відгукуються у пам’яті багатьох інших людей, під різними іменами та прізвищами, з різних міст та різного віросповідання. Саме тому конкретних імен не буде. Бо історії ці мають сотні імен…

*****

Історія про неї. Вона стояла посеред кімнати. Була це маленька дівчинка зі світлим волоссям до пояса. Мама так пишалася її волоссям. Їй лише десять, але вона вже мріє, як через багато років буде підкорювати світові подіуми та фотографуватися для обкладинок найпопулярніших журналів, а її довге світле волосся буде переливатися білим золотом. Зараз вона лише крутиться у своїй кімнаті в новенькій сукні, демонструючи батькам черговий домашній показ мод. Батьки спершу обурюються, говорять, що часу у них немає, хтось же має варити їсти та працювати, але нудні дорослі справи лишаються позаду, коли маленька принцеса крутиться перед ними, а світлі пасма розлітаються в сторони. Чуються гучні оплески! Овації! Прохання сфотографуватися із зіркою! Дорослі тихо планують подивитися ще кілька дефіле, повернувшись опісля до такої нудної, але такої необхідної рутини. Але вони ще не знають, що це останній показ мод. Вони не знають, що зранку рятувальники знайдуть нову сукню запилюженою. Вони не знають, що завтра це буде єдиним, що вдасться витягти з-під завалів цілим. Вони не знають, що пасма світлого волосся, яким так пишалася мама, будуть присипані брудом та уламками, блиск зникне, замінившись мертвою сірістю. Біле золото змішається з кров’ю.

*****

Історія про них. Чергова ніч і знову звук сирени. Ніби поранений звір вона виє над містом, сповіщаючи про ще одну небезпеку цієї ночі. Знову ноги, сховані у тепле взуття або волохаті капці, спускаються сірими сходами. Ці сходи вкотре миготять перед втомленими очима, зливаючись у суцільне бетонне місиво. Вони усі зупиняться надворі в очікуванні старенької худорлявої жіночки, закутаної у сірий халат. Її руки повільно прокрутять ключ у замку, поки інші терпляче вдихатимуть нічне повітря із присмаком страху. Через кілька хвилин усі спустяться до підвалу і розсядуться у звичному для них колі, обговорюючи одні і ті самі теми, посилаючись на одні й ті самі аргументи, кидаючи ті самі фрази. І поки діти моститимуться спати на руках у своїх батьків, старенький чоловік із сивою борідкою вкотре скаже «це ненадовго», а молода жінка поряд із ним, що завжди спускається з кавою, знову повторить, що ця тривога точно буде менше години. Але вони знову просидять у підвалі більше двох годин, а тоді, втомлені, підніматимуться сірими сходами разом із відбоєм, кожен до своєї квартири. Вони побажають одне одному спокійної ночі та розбредуться кожен до свого звичного життя. Хтось вкладатиме дітей у ліжка, хтось допиватиме охололу каву, хтось піде спати, а хтось – дивитись телевізор. Але кожен із них знає, що через кілька годин вони усі зустрінуться під дверима в підвал, ковтаючи тремтливе повітря смаку чергової тривоги і чекатимуть, поки старенька пані прокрутить ключ. Знову.

*****

Історія про нього. Він песик. Так, і, як не дивно, тварини теж мають власні історії, навіть якщо ми не в змозі їх почути або зрозуміти. Отже, він гарненький та слухняний. Ще щеням його взяли до родини. Він знає, що його люблять і він проявляє любов у відповідь як тільки може. Часом господарям не подобається, що він їх кусає або приносить якісь дивні речі з вулиці, на зразок камінця, палиці чи забутої у піску іграшки. Люди часом не розуміють, що це найвищий ступінь довіри та прояв любові. Загалом людям часто треба щось пояснювати, бо їхня наївність та простодушність рано чи пізно призведе до поганих наслідків. Наприклад, як можна кожного дня заходити у якісь сумнівні будівлі із яскравими вивісками без страху загубитися? Але він знав, що його господарі розумні. Вони ніколи не губляться в тих великих супермаркетах та маленьких магазинчиках. Йому часто доводилося чекати на них під дверима, але він завжди знав, що вони повернуться. Варто було трохи почекати, як господарі виходили зі смаколиками, змушуючи його стрибати на місці від радощів, а його хвіст – захоплено метатися зі сторони в сторону. Вони завжди повертались. Часом було важко та сумно чекати на них, особливо, коли вони йшли на роботу. Тоді він завжди сідав, не зводячи очей з дверної ручки і рано чи пізно чув як ключ скрегоче у замку, помічав як ручка поволі опускається.

Коли усе почалося, він злякався. Були якісь голосні звуки і крики, він хотів побігти на захист своїх господарів, але скло, що падало та розбивалося, налякало його ще дужче. Усе почало падати і безпечніше було сховатись. Він забився в кут між незрозумілими уламками і чекав, поки небезпека мине. Коли, здавалося, можна було виходити, було важко вибратися. Те місце, де він сховався було прикрите якимись палицями, значно більшими за ті, що він приносив з вулиці. Коли він зміг вибратися та оббіг квартиру в пошуках господарів, то не зміг нікого знайти. Він знав, що їх треба почекати. Але звідки він міг знати, що його господарі прокинулися від вибухів? Звідки він мав знати, що вони обшукали розтрощену уламками кухню в пошуках свого улюбленця? Звідки йому було знати, що часу було обмаль і вони, змирившись з утратою, спішили виїхати, рятуючи власні життя та ковтаючи солоні сльози, що змішувались із пилом після вибухів? Звідки йому було знати, що цього разу вони не повернуться? Він умостився на своєму звичному місці перед вхідними дверима і невідривно дивився на ручку, очікуючи, коли та знову піддасться під сильною рукою господаря.

*****

Історія про них. У підвалі було темно та сиро. Лише одна тьмяна лампа освітлювала невеличку холодну кімнату, та й та могла погаснути з хвилини на хвилину і тоді лишиться тільки темрява, всепоглинаюча та моторошна. Вона протягне свої руки до усіх присутніх та огорне їх мороком, лишаючи простір лише для жахливих фантазій, живих кошмарів. Не омине темрява і двох дітей, брата із сестрою, які разом із іншими, абсолютно незнайомими людьми, практично поселилися серед бетонних стін під землею. Скільки вони тут сидять, сказати важко. Здається, востаннє вони бачили денне світло близько тижня тому, коли широкоплечий чоловік із вусами виходив за провізією, а може це був лише сон. Було простіше, коли поряд були батьки. Значно простіше. Але вони були на вулиці під час обстрілу. Фатальна помилка. Звісно, це була не їхня провина. Звісно, вони не могли увесь час лишатися в сирому підвалі. Звісно, їм усім треба було щось їсти. Звісно, в окупованому місті від цього ніхто не застрахований. Звісно, вони не хотіли лишати своїх дітей так рано. Не тут і не зараз. Звісно. Але ситуація така як є: двоє дітей лишилися самі у чужому підвалі.

Раптом моторошну тишу, у якій час від часу було чути вибухи, прорізав глухий кашель. З рота хлопчика семи років вирвалися клуби пари, коли він намагався вирівняти дихання після нападу. Тут надто холодно та сиро, щоб сидіти день і ніч. І йому не вистачало світла, води та їжі, він ослаб за останній час. Дівчинка, геть трохи старша за нього самого, розтирала його спину в марних спробах допомогти. Вона не може втратити ще й його. Тільки не його. Дорослі лише співчутливо дивилися на брудні клубочки в кутку підвалу. А що ще вони могли зробити, окрім як давати трохи більше їжі дітям? Ліки знайти було майже неможливо, та й шукати надто ризиковано. Більшість магазинів та аптек давно були розграбовані, там нічого не лишилося. Кажуть, що чужих дітей не буває, але що робити, коли на кону стоїть і твоє життя теж? Ризикувати власним життям заради дітей, яких майже не знаєш? Лишатися байдужим і дбати лише про себе в надії вижити? Що робити? Усім подобаються історії про героїв, кожен так чи інакше одного разу хотів бути героєм, але чи хтось хотів йти на ті жертви, на які вони йдуть? Чи хтось взагалі може бути на сто відсотків готовий віддати усе для порятунку інших? Чи дійсно герої готові до наслідків, до ціни, яку доведеться заплатити? То що обирати в таких ситуаціях? Боротися за власне життя, безнадійно спостерігаючи як хвора дитина поряд марніє з кожним днем, як помирає на очах, як видихає білі клубки пари та тремтить серед бісових холодних стін? Чи віддавати останні харчі, шукати ліки в окупованому місті і повільно помирати самому? Чи можна назвати егоїзмом бажання жити? Чи можна назвати героїзмом самопожертву? Чи хтось дасть відповіді на ці запитання? Чи їм так і доведеться сидіти там, у підвалі, під тьмяним миготінням світла, очікуючи, коли лампа згасне, коли темрява раптом переможе і схопить усіх у свої холодні кістляві пазурі, насолоджуючись кошмарами, та тривожними думками, які засядуть в головах присутніх із приходом мороку, мучачи довіку?

*****

Історія про нього. Він не витримує. Здається, ще кілька днів і у нього поїде дах. Він видихає сигаретний дим, що кілька секунд тому огортав його легені, даруючи миті спокою. Він обіцяв їй більше не палити. Обіцяв своїй дружині, що заради неї та трьох їхніх янголяток ніколи більше не повернеться до цієї згубної звички. Обіцяв. Але її більше нема. Його коханої жінки більше немає. Її волосся більше не буде розлітатися від поривів вітру, а він більше не буде заправляти його їй за вуха. Вони більше не гулятимуть, не дивитимуться фільми, не сміятимуться і не плакатимуть разом. Вона більше не побачить як ростуть їхні діти, як йдуть до школи, як заводять нових друзів і приводять їх додому на ночівлі. Додому. Те місце, яке він колись називав домом, поховане десь під уламками та камінням. Розбите скло хрумтить під ногами рятувальників, а десь поряд подібні звуки видає розбите життя. З тих пір як їм вдалося виїхати з окупації та знайти безпечне місце, їх дім тут, далеко від вибухів. Діти майже припинили сіпатися вночі і їх набагато рідше тривожать кошмари, але він… він ніби застряг у кошмарі.

Він музикант і музика завжди рятувала його. Змога влаштуватися в кафе, щоб грати вечорами дала йому надію, він грав вечорами, коли вкладав дітей спати, робив усе що міг, щоб забезпечити сім’ю. Вірніше те, що від неї лишилося. Втрата прибуткової роботи через воєнні дії сильно вдарила по бюджету, тож працювати доводилося багато. Дуже багато. Були пісні, безсонні ночі, прогулянки з дітьми та спроби хоч трохи полагодити те, що здавалося руїнами колишнього життя. Була також втома, що наповнювала його з кожним днем усе більше, а ще були плітки. Багато пліток. Чомусь серед людей, які насолоджувалися його музикою були ті, хто був надто не задоволений тим, що він тут, у безпеці, а не на війні в окопі. Спершу він не звертав уваги, допоки ввечері до нього не підійшла панна і не сказала: «Мій син загинув два дні тому. Він загинув, захищаючи вас, таких як ти, які відсиджуються тут». Вона сказала це й пішла, мабуть, швидко забувши про нього в тумані власного горя, але він запам’ятав її слова. Він тут, поки там хтось помирає. Його дружина померла, а він ні. Він сидить у безпеці, в теплій будівлі, намагаючись звести кінці з кінцями і побудувати нове життя, а там хтось втрачає усе у холодному окопі. Думки гризли його зсередини, власні діти, здавалося, були нагадуванням про те, що він не зміг захистити. Демони всередині нього повторювали слова людей, а він, те що від нього лишилося, намагався виправдати себе: вони нічого не знають, я рятував дітей, я не міг нічого зробити, без мене діти не впораються.

Щойно він закривав очі, голос у голові починав говорити, звинувачувати у бездіяльності і жахливе почуття провини за власний порятунок свербіло десь всередині нього, змушуючи бажати роздерти шкіру, рвати волосся та кричати, аби тільки це усе припинилося. А потім він грався з дітьми, читав їм книги та опісля повертався до роботи. Він жив, але не був живим.

Чоловік видихнув чергову хмарку диму і погасив недопалок. Він пам’ятав, наскільки дружина ненавиділа запах тютюну, тихо вибачився і запалив ще одну цигарку.

*****

Історія про неї. Вона підліток. Рудоволоса красуня із ледь помітними веснянками, яка намагається зрозуміти себе та інших. Вона сприймає усе близько до серця. Якщо це радощі, то неймовірні, якщо сум, то всепоглинаючий. І це нормально. Вона вчиться і пізнає цей світ, вона відчуває багато нового і це породжує нові реакції. Вона часто свариться з мамою і це теж не щось унікальне. Різні погляди, бажання, досвід – усе це змушує її перемовлятися з мамою, а бажання здаватися досвідченішою та розумнішою часто змушує казати та робити те, про що вона потім шкодує. Вони з мамою живуть удвох і їм завжди було добре, але з настанням пубертатного періоду усе починає змінюватись: довіра перетворюється на секрети, веселі розмови на образи, вибачення на мовчазне обурення. Усі ці сварки до неможливого схожі між собою: вони починаються з якогось криво сказаного слова, продовжуються пустими звинуваченнями і закінчуються втечею з дому до подруги на ночівлю. Мама вже знає, що так буде. Її донька завжди бере із собою лише телефон та трохи кишенькових, голосно грюкаючи вхідними дверима, а потім жінці телефонує вже знайома панна, яка спокійно повідомляє, що її доня у них і дівчата дивляться черговий фільм.

Цього разу це станеться знову. Дівчина злісно зачеше своє руде волосся у високий хвіст і вискочить з дому. Мабуть, це добре, а може й ні. Ніхто ніколи так і не скаже їй чи це подарунок небес, чи прокляття. Вона як завжди відімкне телефон і дивитиметься фільм із подругою. Під час нічної тривоги вона, разом із нею та її сім’єю вийде в тамбур, рахуючи вибухи після чого повернеться до ліжка і спатиме далі. Лише рано зранку її розбудить мама її подруги і скаже щось жахливе. Лише рано зранку вона увімкне телефон, щоб тремтячими пальцями перебирати по клавішах у надії додзвонитися додому, до мами. Тоді вона бігтиме дорогою, забувши про дурні кімнатні капці на її ногах. Вона бігтиме і сльози висихатимуть на її обличчі, щипаючи щоки. Вона бігтиме, майже не зупиняючись, допоки не впаде на коліна перед зруйнованим будинком. Вона сидітиме там, перед заваленою багатоповерхівкою, серед купи таких як вона, тих хто мав щастя або був проклятий і не був там цієї ночі. Вона сидітиме там із розбитими колінами і не звертатиме ніякої уваги на рятувальників поряд, а в горлі її застрягне крик, що так і не вирветься, бо горло її буде ніби заковане і буде чутно лише жалібне скиглення. Вона сидітиме там, поки хтось не підніме її з колін та не проведе до решти людей, які намагатимуться додзвонитися рідним та допомогти постраждалим. Вона стоятиме та ватяних ногах, дивлячись на руїни, на людей, на кров, на постраждалих, на рятувальників та журналістів. Стоятиме там і виглядатиме серед усіх одне єдине обличчя. Вона стоятиме і до останнього не буде знати, везіння це чи прокляття – вижити.

*****

Історія про нього. Він доброволець. Він не вірить в удачу, але вірить у своїх побратимів. Він з Харкова і помста – це щось солодке для нього, що лишається на губах, викликаючи усмішку. Він помститься за своє місто. Помститься за усі міста. Так, він говорить російською, але так робить більшість. Яка, в біса, різниця, якщо він захищає свою країну? Неважливо якою мовою він це робить. Автомат у нього в руках, а не в зубах.

Ввечері, сидячи в окопі разом з іншими, він тихо обговорює плани. Тихо, бо смерть не любить тих, хто планує наперед. Він відходить трохи, щоб покурити. Недопалок випав з його рук, коли десь зовсім поряд пролунав сильний вибух і його накрило пилом та брудом. Посипалося каміння, почулися викрики. Відчуття болю досить швидко відступило, коли його огорнула темрява.

Він відкрив очі, але нічого не побачив. Паніка підбиралася до нього повільно, смакуючи кожен його натягнутий нерв. У вухах дзвеніло після вибухів, а у скронях серце відбивало свій прискорений ритм. Де він? Біля окопу? Під завалами? У лікарні? В полоні? Він намагався торкнутися руками очей, зрозуміти, що не так, чому він не бачить. Чому він нічого не бачить?! Раптом він відчув, як хтось торкнувся його плеча. Розуміння, що поряд хтось є, змусило його панічно завмерти.

– Не бойся, свои, – російські слова долинули до вух, але голос було впізнати важко. Усе так дзвеніло і стукало… «Свои». Хто це? Він заціпеніло лежав невідомо де і невідомо із ким. Він не міг бачити, не міг рухатися, не відчував ніг, а страх осідав глибоко у кістках. Хтось намагався заспокоїти його, притримуючи на землі, але ці руки здавалися важкими. Вони давили, душили, не давали вдихнути повітря, тиснули на легені. Уява малювала жахливу картину розтерзаного окопу та купу ворогів поряд із ним. В один момент до нього почали говорити українською. Він усе ще не міг розібрати, хто до нього говорить, але слова рідною мовою трохи послабили вузол у його животі. Серце стукнуло десь в п’ятах і він перестав вириватися з важких рук. Усе ж, мабуть, є різниця «свои» чи «свої».

*****

Історія про неї. Вона повернулася додому через пів року. Їй пощастило, що будинок вцілів. Вибиті вікна це майже ніщо, порівняно з тим, на що перетворився будинок на сусідній вулиці. Вона готувалася до того, що може побачити, але все ж виявилась неготовою. Розграбована та потрощена квартира- ось що її чекало. Фоторамки були розбиті і валялися на підлозі, ніби потрощені кістки, а фотографії, що стирчали з них, зрадливо поміхались, ніби минуле глузувало над теперішнім. Вона оглянула кімнати, захаращенні лахміттям та брудом: зникла деяка техніка, з’явилися плями на стінах, на підлозі валявся одяг. Деякі речі з гардеробу теж зникли: бракувало кількох улюблених светрів і навіть випускної сукні. Дівчина ходила з кімнати в кімнату, обводячи поглядом сірі запліснявілі стіни, розкидані та побиті речі, зламані стільчики. Незадовго до повномасштабного вторгнення, вона робила ремонт. Зараз від нього лишилася сама лише назва. Щось голосно хруснуло під ногами і дівчина поглянула вниз. Там, з-під розбитого скла визирала її фотографія. Усміхнена випускниця у приголомшливій сукні. У сукні, яку вона з батьками вибирала так довго, про яку мріяла і якою дорожила. Задоволене, щасливе обличчя усміхалося з картинки, руки дбайливо притримували тканину сукні. Минуле ще довго буде насміхатися.

*****

Історія про нього. Він водій. Усе своє життя він провів у дорозі, об’їздив усю країну. Він знає, де краща дорога і де краще зупинитись, знає як доїхати швидше та де призупинитись, щоб насолодитись неймовірними видами. Останні роки він возив екскурсії. У великому автобусі завжди лунав дитячий сміх та веселі розмови. Великі шумні компанії, групи зі школярами, туристичні групи – кого тільки він не возив. Він пам’ятає як із салону долинали звуки пісень та веселі анекдоти, як на заправках люди говорили з ним про усе на світі, як дякували після закінчення поїздки та брали номери для подальшого зв’язку.

Зараз він теж в автобусі. Він евакуює людей. У салоні близько шістдесяти заплаканих душ. Вони налякані та мовчазні. Вони пережили забагато, щоб щось казати. На їхньому шляху всього кілька зупинок, усі хочуть якнайшвидше опинитися в безпеці. Під час короткочасних зупинок, замість веселих розмов він втомлено запалює цигарку і слухає тишу. Виявляється, тиша є такою цінною… Люди повільно виходять із салону, вдихаючи свіже повітря. Вони досить далеко, щоб повітря не було просочене димом та смертю. Тиша охоплює усіх і дарує химерне відчуття спокою. Дивно не чути вибухи та крики. Говорити не хочеться, та й слова тут не надто потрібні.

Він їде дорогою і чує лише тихе сопіння душ. Він бачив як в автобус заходили лише тіла, втомлені та виснажені, а налякані, закатовані душі сиділи у них на плечах.

Він бачив як діти, ридаючи, прощалися з рідними, як деякі люди у відчаї просили взяти дітей на коліна, коли розуміли, що місць не вистачає. Чоловіки притискали дітей та дружин, обіцяючи, що все буде добре, старі люди не хотіли полишати те, на що витратили усе життя. Із кожним схлипом та тремтливим зітханням, із кожною сльозою та вимученою усмішкою його власна душа скручувалася десь на плечі, відверталася, не бажаючи більше це бачити, ховалася, сподіваючись більше не чути. Але він не той, хто зараз може бути слабким, тож він знову сідає за руль та вирушає в путь, обираючи найкоротші шляхи. Не дарма він цим займається, він усе своє життя провів у дорозі і знає, де краща дорога, а де ліпше призупинитись.

*****