ВИБІР

Оля любила село, тож кожного літа залюбки проводила у бабусі кілька тижнів, а то й місяців. Їй подобалася особлива тиша, яку порушував своїм криком півень, або далекий лінивий гавкіт собак.

Зранку бабуся порпалася на городі, а на Олю чекав сніданок — глиняний горщик з молоком, окраєць хрумкого хліба і густе вишневе варення без кісточок...

Поснідавши, дівчинка йшла у квітник, щоб побачити скільки нових бутонів розквітло. Потім підтюбцем бігла до бабусі, привітатися, та поцілувати у щічку.

— Бабусю, я наберу зелені й картоплі начищу, звари, будь ласка, зелений борщ. Він у тебе найсмачніший!

Оля з нетерпінням чекала вихідних, щоб навідати сусідку, тітку Марту, та послухати її оповідки.

Саме від неї вона і почула цю історію.

Спочатку дівчинці сподобалося ім'я, таке незвичне для села. На бабусиній вулиці проживало з десяток Марій, мода чи що, кілька Любок, Наталок та Катерин. Олину бабусю звали Наталка, а от Марта — єдина!

Так от спочатку ім'я, а потім смачнючі пиріжки з сиром... Тітка Марта пекла їх на кожні вихідні. Вона чекала онуків, а ті все не їхали. Тому жінка кликала Олю і задоволено усміхалася, дивлячись, як та уплітала їх, запиваючи чаєм, або молоком. Оля наїдалася під "зав'язку", а потім просила:

— Розкажіть щось, тітко Марто!..

Марта працювала в сільській бібліотеці, тож історій знала багато. Цього разу вона промовила:

— А це історія з мого життя. Послухай, як воно буває...

Зростала я тут, в Коханівці. Жодна гра без мене не відбувалася. Скрізь встигала. Брат Михайло, старший на десять років, якраз служив у Армії, а я закінчувала п'ятий клас. Була піонеркою, це ж був Союз...

Того літа в автомобільній аварії загинув наш тато. Лопнула шина і він не впорався з кермуванням. Коли мама приїхала з упізнання, я побачила сиве пасмо у її волоссі. Горе надовго оселилося у нашій хаті, наче жива істота. Мама весь час плакала і якось відразу постаріла, відсторонилася. Я теж не могла звикнути, що тато більше не окликав мене:

— Мартусю, донечко, тримай!

В його руці з'являлося то яблуко, то цукерка Гулівер, то ще якийсь смаколик. Я сумувала за нашими вечірніми балачками, коли ми з ним обнявшись чекали на вечерю. Усміхнена мама поглядала на нас, брала тарілки, торохтіла ними, виставляючи на стіл.

Трішки легше стало, коли через рік повернувся зі служби Михайло. Мама наче серцем відтала, дивлячись на нього. Вона почала усміхатися, навіть пісні тихенько мугикала.

Тато був мисливцем, тож після нього залишилася зареєстрована рушниця. Навколо брата збиралася купа підлітків, які чистили, розбирали, заряджали мисливську зброю, а потім стріляли по консервних банках у балці за селом. Кожної неділі визначали найвлучнішого.

Я теж крутилася серед хлопців, тому весь процес був мені відомий. Від заряджання, до пострілу. Та до хлопчачих забав мене все одно не допускали.

Та одного разу хтось із хлопців залишив патрон у стволі рушниці. Брат не перевірив, поставив її у кутку кімнати. Я скористалася нагодою, та стала перевіряти чи зможу втримати рушницю однією рукою. Саме цим хизувалися підлітки увесь цей тиждень. Рушниця була важкою, тому я ніяк не могла утримати її на одному рівні, ствол постійно опускався вниз. Саме під час цього заняття, до хати нагодився мій двоюрідний брат. Побачивши всю цю картину, він почав кепкувати:

— Марто, ну ти прям справжня амазонка! Що, і стріляти вмієш?

— Звичайно, — відповіла я, все ще тримаючи рушницю однією рукою, й звела курок. При цьому ствол нагнувся вниз, і я з легкістю натиснула на курок... Пролунав вибух. З переляку я кинула рушницю на підлогу. Крізь чад і дим було видно, як стогне й звивається від болю Віктор, тримаючись за ногу. Страх і розпач накрив мене пеленою. Забившись у куток маминої спальні, закриваючись руками, я скімлила мов побите цуценя.

На звуки пострілу прибіг мій старший брат. Він хапався за голову і невідомо в кого запитував:

— Що тепер буде!?

Сусіди викликати швидку, Вітька доправили до лікарні, де йому видалили всі дробинки зі стегна. Як повідомив хірург: заряд був слабким, всі дробини засіли не глибоко і не завдали великої шкоди його здоров'ю. Тож Вітя пролежав кілька днів у лікарні й повернувся додому.

Дільничий довго складав протокол, опитував всіх причетних до події. Я лише плакала від страху і невідомості.

Все закінчилося вилученням рушниці, та нотаціями братові за недбалість. У рушниці не було сейфу для її зберігання, тому рушниця підлягала переоформленню. Маму довго картали за недогляд. Та вона лише з сумом промовила:

— Добре, що хоч так!..

До кінця літніх канікул все почало забуватися, але найгірше сталося в школі... На першій же шкільній лінійці, після привітання директора з початком нового шкільного року, сталося неочікуване. Вчитель фізкультури та музики, за сумісництвом ще й історик, поставив мене перед усією школою і почав вичитувати:

— Діти, гляньте, кого ви бачите?

З усіх кутків почало лунати:

— Так це ж Марта ! Ви, що забули?!.

Микола Федорович, саме так звали вчителя, відповів:

— Думав, що знав. Та виявилося, що це потенційна вбивця! Вона ледь не застрелила свого родича! Марто, ти наче в комсомол збиралася? Навіть не мрій, там вбивці не потрібні!..

Вся кров прилила до моєї голови, щоки палали вогнем. В голові паморочилось, потім я зблідла, а по рядах прокотився гомін:

— Вбивця!

— Вбивця!

— Мазило!

Але самим образливим будо те, що ніхто з учителів, не сказав у мій захист жодного слова. Я поглядала на них, шукаючи порятунку, а вони лише відводили очі. Навіть улюблена класна керівниця, Ліда Петрівна, промовчала. Сльози полилися з моїх очей. Я плакала мовчки.

— Чого ридаєш? — запитав Микола Федорович й дивно посміхнувся. — Може є що сказати?

Моє серце гупало у вухах. Зціпивши зуби я мовчала. Всі розійшлися, а мої ноги немов прикипіли до землі.

— Все пройде, треба перетерпіти, — обізвалася Ліда Петрівна, та я відштовхнула її руку і поплентала до класу.

Найперше, що зі мною сталося після цього — пропав мій голос. Я, Олю, добре співала. У хорі була солісткою. От тільки керував ним той самий Микола Федорович. Тільки його бачила, моє горло стискала якась невидима рука, і я замовкала. З солістів мене витурили, а в хорі я лише відкривала рота...

Потім, на уроці літератури треба було написати твір: "Як я провела літо." У моєму творі було лише два речення:

" Жахливо! Я ж стала вбивцею!"

Ліда Петрівна оцінку не поставила, лише величезний знак питання, червоним чорнилом. Після уроків вона пробувала поговорити зі мною, та я вперто закривала вуха й лише плакала.

Психологів на той час у нашій школі не було, а вчителі поставилися до мене байдуже. Та і я не йшла на контакт, кожне слово сприймала вороже.

Потім я перестала брати участь у будь-яких заходах і спортивних змаганнях. З веселої активної дівчинки я перетворилася на залякану сіру мишку. Ніхто вже наче і не згадував ту подію з рушницею, та іноді у спину летіли слова:

— Та що з неї взяти, малолітня вбивця!

Втягнувши голову в плечі, я спішила додому. Наплакавшись, хапала книгу. Саме книги стали мені розрадою. З ними я забувала про все. Мандрувала та проживала чужі життя, тільки не власне.

Мабуть, тому і вивчилася на бібліотекаря, щоб бути непомітною.

Працювала у своєму ж селі. Продовжувала жити у вигаданому власному світі.

Одного зимового вечора до бібліотеки зайшов молодий чоловік, щоб узяти книжку. Петро був у відрядженні в нашому селі, він мало кого знав, як і я любив читати. Глянувши у його сіро-зелені очі, я зрозуміла, що потрапила у море під назвою кохання. Моє серце закалатало! Чи випливу!?

Того ж вечора, проводжаючи мене до двору, Петро раптово повернув мене до себе і випалив:

— Виходь за мене! Серце обрало!

— Згодна, бо і моє підказує те ж саме.

Та лише дванадцять років нам виділила доля, щоб бути разом. У Петра було хворе серце, одного дня воно зупинилося. За всі роки жодного скандалу. Скрізь разом, душа в душу. Народили двох хлопчиків, які виросли та вже мають власні сім'ї. От, кожні вихідні чекаю на онуків, та печу їх улюблені пиріжки.

Тітка Марта усміхнулася:

— Вдячна Богові за кожен день, прожитий з чоловіком. Любов зцілює.

Тобі розповіла свою історію, щоб ти знала, що з любої ситуації є вихід. Людський осуд та чужа думка нічого не варті у цьому житті. Бо лише власна душа знає тебе справжню. Собі не збрешеш. Крила легко зламати, та відростити важко. Але і людей сторонитися не варто. Кожна зустріч несе знання, досвід. Не бійся просити допомогу, якщо вона тобі потрібна.

Марта пригорнула мене, чмокнула у щоку, поклала пиріжки у пакет:

— Неси й бабусі!

Я виросла і стала дитячим психологом. Саме історія тітки Марти вплинула на мій вибір!

Після особливо тяжких випадків, коли вдається витягти дитину з депресивного стану, я повторяю!

— Дякую, тобі Марто, — твоя історія стала для мене мантрою…