Подяка Купалу

У давні часи, коли не було ще Києва, коли не тік Дніпро, жив могутній князь Сварог. Був він володарем багатих родючих земель і мав семеро синів. Найменшого з них звали Яровит. У ті ж часи правила в сусідніх землях, за горами, княгиня Перегеня, що мала семеро прекрасних дочок. Сварог вирішив, що настав час його синам одружитися, і відіслав їх свататися до дочок Перегені.

Брати Яровита зібралися в дорогу, але стало їм неспокійно. Бо був Яровит юний, але найгарніший і найдужчий. Тож один з братів і сказав: «нумо, замкнімо найменшого нашого брата Яровита в його світлиці, та й прийдемо перші. Оберемо собі кращих наречених, в яка зостанеться найгірша, то буде для Яровита». На тому й погодились.

Коли прийшов час вирушати, сини Сварога тишком встали раніше, замкнули двері в Яровитовій світлиці, а потім сіли на найшвидших коней та поскакали чимдуж із князівства. Прокинувся Яровит – а братів уже й сліду нема. Дізнався про те Сварог, розгнівався, та вдіяти вже нічого не міг. Вирушив Яровит на пошуки нареченої деінде та поклявся, що не повернеться, допоки не знайде собі пару.

Вже й думки не мав, щоб іти до Перегені, та трапились йому дорогою три села. Як минув день, прийшов Яровит до першого села в степу. На лихо, була там посуха. Взяв він великий заступ і викопав джерело, з якого потекла повноводна річка. Наступного дня дійшов він у друге село, де не можна було орати землю. Безліч каміння лежало в землі, і жоден плуг не міг його подолати. Яровит же добув гіллястий стовбур, протягнув його навколо села і вичесав з землі усе каміння. Третього дня сталося так, що проходив Яровит повз високі скелі на кордоні володінь Сварога. Всього було там удосталь, лиш одного люди не мали: короткої дороги в сусіднє князівство. Стали вони просити добродія, щоб відвалив він величезну скелю, яка закривала дорогу. Жоден витязь не міг це здійснити. Спробував і Яровит, але важка була скеля. Тоді підважив її, відвалив убік і не повірив своїм очам. Попереду навпростець були вкриті одвічними лісами землі Перегені.

Отже, відкривши коротку дорогу, прибув Яровит на сватання перший. Наказала княгиня, щоби гість розповів, що йому трапилося дорогою і чому він один. Почувши ту розповідь, послала вона гінців у три села і ті підтвердили, що Яровит розповів щиру правду. Найменша та найгарніша дочка княгині, Марена, закохалася в Яровита та стала прохати матір, щоб дозволила їм одружитись. Однак, княгиня наказала дочекатися решти.

Коли прибули брати Яровита, та побачили його на власні очі, то злякалися, що матимуть тепер ганьбу за свою витівку. Втекли вони, не озираючись, і не знали тепер куди подітися. Додому їм було зась і повернутися до Перегені не наважувались.

Сестер Марени стали гризти заздрощі, що найменша отримала гарного й доблесного нареченого, а вони тепер ще бозна-скільки лишаться в дівках. І задумали вони підлий злочин. Змовилися та сказали Яровиту, що Марена чекатиме його вночі в лісі, а Марені – що прийде туди Яровит.

І коли закохані зустрілися, змовниці підпалили гущавину. Полум'я охопило прадавній ліс і стискалося кільцем. Брати Яровита побачили яке лихо сталося, розвернулися та поспішили на допомогу, та було запізно. Закохані міцно обійнялися та зникли в червоній стихії.

Заграва від страшної пожежі виднілася в обох князівствах аж до найдальших рубежів. Гірко оплакували Сварог і Перегеня своїх найменших дітей і краялися їхні серця через вчинки старших. Зібрали обоє попіл і сказала Перегеня, що може здійснити чорний ритуал, забрати в когось життя, щоб повернути загиблих. Мусив хтось згоріти живцем і лиш добровільно. В найдовший день року зустрілися вони, щоб покласти власні життя, віддати загиблим через заздрощі роки, що лишилися в них самих. Вжахнулися їхні діти, благали батьків відмовитись. Шестеро братів Яровита розкаялися, сказали, що віддадуть частку власного віку. Бачачи, що втрачають батьків і наречених, слідом і шестеро дочок Марени пообіцяли покласти свої життя в полум’ї. Здавалося, ось-ось і справді вкоротять собі віку.

Зненацька з'явилася на те дійство безліч людей. Одні кажуть: завдяки Купалу з джерела потекла річка, величний Дніпро. Інші: поле, що очистив його Яровит, годує безліч земель; буде там певно нова столиця. Треті: йде торгівля через гори між князівствами і народами, множиться достаток по обидва боки. Та й вирішили, що в подяку за добро всі, кому допоміг Яровит, віддадуть йому та Марені по одному лиш дню свого життя.

Наказали тоді розпалити вогнища та стрибати через них. І коли торкалося на мить людей полум’я, то відбирало один день життя. Перед самим світанком на згарищі в лісі з'явилася велика вогняна квітка. Й коли вона розкрилася, на радість усіх усередині лежали, обійнявшись, живі Яровит і Марена. За те, що втримав своїми добрими справами родину в купі, назвали парубка по-новому Купало. Невдовзі зіграли всі діти князя й княгині кожен по весіллю.

Відтоді щороку тієї самої ночі, коли воскресли закохані, люди стрибають через вогнище, хоч мало хто вже пам’ятає звідки цей звичай. А Купало і Марена, кажуть, живуть і досі.