Не така як всі

Вона була не такою як усі.

Вона була сірою мишкою у школі з якої постійно насміхались. Не було і дня, коли я не помічав її зі сльозами на очах посеред шкільних коридорів. Я теж, так би мовити, був "сірим пацюком", але мені було байдуже. Образи в мою сторону ніколи не приймав до душі. Вона ж була ніби маленька порцелянова фігурка. Так легко розбити, торкаючись.

Іноді я заговорював до неї. Розмова була ні про що, але мені подобалась ця беззмістовність.

Після випуску зі школи минуло десять років. Я ніколи її не бачив. Навіть не намагався знайти в соцмережах. Моя єдина надія – це зустріч випускників. Велика ймовірність того, що вона не прийде, але в мені таки жевріла надія.

Цікаво, яка вона зараз? Така ж сама тендітна лялечка з очима наляканого кошеняти? Чи може товстуха в леопардових легінсах? Не важливо. Якою вона б не була, я хотів її побачити. Прагнув. Сподівався.

***

Вона була не такою як усі. Змінилася. Занадто. Порівняно з іншими. Серед натовпу похмурих та сутулих однокласників, що деякі навіть були з дітьми на руках, виділялась вона.

Сиділа серед натовпу в актовому залі. Тримала спину рівно. Розгладжувала краєчок сукні. Вкладала свої долоні одна в одну і давала їм спочити на колінах. Як же мені кортіло доторкнутися тих клятих колін! І не тільки них. Ну ви розумієте.

Мені здається чи всі дивляться лише на неї? Можливо я параноїк. А можливо й ні. Я теж дивлюсь. Вглядаюсь. Вдивляюсь, насолоджуючись кожним тендітним рухом. З нею ніхто не говорить. Не тому, що вона є тією крихкою фігуркою сірої мишки. Ні. Це більше не вона. Скоріше щось зовсім протилежне.

Ось до неї підійшли «круті хлопці», за якими сохли всі дівчата нашого класу. А я що? Я не насмілився підійти. Вона змінилась. Я ні. Так і залишився тим шкільним "сірим пацюком", якому байдуже до спілкування. Вона гідна цих двох. От тільки не впевнений чи вони гідні її.

Крадусь.

Стаю впевненішим.

Роблю все більші та більші кроки, наближаючись до них.

– Не хочеш сходити на каву? – з якоюсь особливою нахабністю запитують зірки школи.

– Ні, дякую, – спокійним та ніжним голосом відповідає вона і переводить погляд на мене, настільки близько я опиняюся.

Мені віднімає мову. Мене вивчають три пари очей. Дві – з ненавистю, одна – з цікавістю.

– Ми спілкуємось, ти заважаєш, - гаркає в мою сторону високий, трохи згорблений блондин.

– Я чув тобі запропонували сходити на каву, то… я… теж думав запросити… але я думав до того як ти… цей… їм відповіла.

«Дідько, я навіть не привітався. Який сором!»

– Я не пʼю каву. Можемо сходити на чай, – всміхнувшись, промовила вона мені.

– Після зустрічі випускників?

– Можемо зараз. Тут нічого цікавого не відбувається.

Відчуваю на собі заздрісні погляди цих двох йолопів, що ще й досі товчуться поруч.

– Я не знаю жодного пристойного кафе у нас в містечку, – виходячи з будівлі школи пробурмотів я, – можна було б тебе запросити до мене, але я живу з батьками. Цей… це тимчасово.

Мені стало ніяково. Бовкнув за запрошення і навіть не знаю куди з нею йти.

– Я маю квартиру де я зупиняюся завжди коли я тут, можемо випити чаю там.

– Справді? – я, мабуть, зовсім не замаскував свою радість і виглядав повним ідіотом. Ідіотом, котрому вона подарувала свою посмішку.

– Так.

Вона сказала «так».

Вона сказала «ТАК».

ЧАС ЗУПИНИВСЯ.

***

Вона не така як інші. Інша. Зовсім інша.

Ось вона. Простягає мені горнятко з лавандовим чаєм.

– Чим ти займаєшся? – питаю з ненаграною цікавістю.

– Маю свою справу. А ти?

– Можна так сказати, що в мене теж щось схоже.

«Як же я безсоромно брешу!»

– Ясно.

Знов тиша. Лише її очі пускають хтивих бісиків.

Мовчанка. Ця незручна пауза так і лоскоче мої нерви. А вона? Вона переживає так само? Це її, мабуть, не турбує, пʼє чай. Лавандовий. Тільки зараз помічаю навколо купу лаванди. Вона скрізь. У вазах, на посуді, на принтах декоративних подушок.

«Нарешті! Так! Є! Ось про це і запитаю. А коли вона відповість щось дуже розумне, а вона відповість, я ще зі школи памʼятаю, що вона занадто багато думає, то поцілую її. А там вона вже розтане і все піде як по маслу.»

– Ти любиш лаванду? – питаю, сповнений ентузіазму.

– Так.

Чекаю.

Мовчить.

Ще чекаю.

Таки мовчить.

Блін!

Все пішло не за планом.

– Можна тебе поцілувати? – вирвалось у мене.

«Ну от хіба не ідіот? Не міг дочекатися кращого моменту?

Цікаво що вона про мене думає? Мабуть, вже сто разів пошкодувала про те, що запросила мене. Точніше я її запросив, а вона підтримала ініціативу. Чи таки це вона мене запросила? Ми ж у неї вдома… та ну його… Хоча ні, таки я запросив. Так звучить краще.»

Відпиваю трохи чаю. Ну і бридота. Ще й гаряча бридота. Вона відповідає, від цієї відповіді обпалюю язик і починаю, як мені здається, хоча роками пізніше під час нашої другої зустрічі вона це заперечить, по-дебільному кашляти.

– Можна.

– Зараз?

– Ні. Коли час буде слушний. Якщо ти це зробиш зараз, то поцілунок буде механічним, а не тим, що народжується в моменті.

Так мене на місце ніхто ще не ставив. Але ж і не відмовила! Роблю ще один ковток. Фу! Як це взагалі можна пити?

– У тебе був найкращий секс?

Знаю, що поспішив. Знаю, що рано. Але знали б ви, як важко сидіти коло неї, бачити як сукня обіймає її талію, розуміючи, що на місці цього шматка тканини мали б бути твої вже давно спітнілі долоні. Як промені світла торкаються її плечей. Сиділи б ви на моєму місці, то і не таке б спитали.

– Ні, був найгірший. Тому місце найкращого вакантне.

– Можна тебе поцілувати?

– Ти вже питав… можна.

Цілую.

В губи.

І тут ця клята лаванда!

Цілую знов.

І знов.

І Знов.

– Тобі подобається?

– Я…

І ЗНОВ.

Не даю їй відповісти.

Захоплений моментом починаю нарешті розстібати сукню, час від часу позираючи на її налякані очі.

– Будь зі мною ніжним. Прошу…

***

Коли я кінчив, вона мовчки лежала. Обличчя не виражало жодних емоцій. Вона не дихала поривчасто, не стогнала, не кричала, не впивалась своїми маленькими кігтиками в мою спину, не просила ще, не заплющувала очі, не закусувала губи від задоволення і ще купа інших «не».

Такого в мене ще ніколи не було. Мабуть, треба щось сказати. От тільки що?

– Не знаю як тобі, але мені сподобалось, – бовкнув і одразу ж пожалкував про сказане.

– Прочитай мені вірш, – це прохання, як мені здалося, прозвучало аж занадто серйозним голосом.

– Вірш?

– Так. Вірш.

– Напамʼять? Я не знаю жодного.

– Ну і дурник, – кутики її рота піднялись у легкій посмішці.

– …

– З телефону почитай.

– А, це можна. Який?

– Щось про кохання. З українських сучасників.

Я розгубився.

Я не знав.

Я не знав сучасників.

Я не знав українських.

Я не знав українських сучасників

Гугл в поміч.

Читаю: Кхм…Емм…

Так ніхто не кохав…

– Гарний вірш, але це не сучасник… – в її голосі відчувалося розчарування.

Як незручно вийшло. Я хотів зробити хоч щось аби задовольнити, але її сексуальні примхи явно були поза межами моїх можливостей.

***

Вона була не такою як усі.

Декому краще вдаються приголосні, декому голосні…

Оголена лежала на ліжку і декламувала вірші.

Один за одним.

Напамʼять.

А я просто витріщався на неї та й пропускав повз вуха ті її вірші.

Ну чи не її.

Як їх там.

Сучасників.

Вірші, сенс яких я так ніколи й не намагався зрозуміти.