Зимове срібло

Жив собі чарівник. Звичайнісінький такий чоловік, що володів чарами. Щоранку вставав по будильнику, пив запашну каву, роздивляючись як світанок заповнює місто, вдягав старі зручні джинци і йшов наулюблену роботу. Він і чарував так само: допомагав людям, в очах яких бачив сильне бажання чи потребу, мольбу про щось. Справи чарівникові були прості – спрямувати погляд і думки художника, що палко хотів творити на красу навколо; звернути увагу заклопотаного слідчого на дрібницю, що була розгадкою до справи; начарувати хлопцям і дівчатам друзів, якщо вони були самотні; мешканцям свого міста накерувати думки про прекрасне, підкріпивши їх надто вже смачним ароматом вечірнього чаю і затишку. Носив з собою невеличкий чорніший за ніч моріон, що був його вірним другом, амулетом, захисником.

Була в чарівника одна єдина нелюбов, трохи навіть вада – він не любив зиму. Не міг терпіти цього холодного суворого часу, коли земля замерзала, голі дерева чорними лініями прорізали сніг як системи координат. Холодна пора робила на чарівника гнітюче враження. Тоді він хутко біг вулицею у короткій яскравій курточці, що мала нагадувати про літо, ну хоча б про осінь. Від холоду він готовий був цілодобово сидіти вдома чи в офісі, тільки б не потикатися надвір, тільки б сніг, що сліпив йому очі на повню не торкнувся його шкіри, його куртки, його чобіт. Нудно і сумно було чарівникові, як тільки на календарі з’являлося 1 грудня. Він взагалі не дуже любив ранню осінь і пізню весну, говорячи, що люди заслуговують на те, аби жити в теплі й красі.

Але мало було тих, хто хоча б співчував йому. Чарівник майже не мав друзів. Його доброта до інших, хоч і була епізодичною, поки холоди не настануть, але йшла не від того, що йому приємно спілкуватися з людьми. Набагато приємніше усвідомлювати свою силу, значимість, бачити радість, яку кожен порух його думок приносив іншим. Так і місто розквітало. А взимку чарівник завмирав. І тоді можна було дзеркала по місту ставити наче в скандинавських країнах, адже окрім того, що світла мало й понуро надворі, так іще й чарівник наче замерз у своїй квартирі.

Свої здібності він не афішував. Не прийнято, люди не зрозуміють, почнуть просити чи й вимагати кожен, кому що треба. Ось таким був список аргументів проти того, щоб бодай один мешканець їх ошатного містечка дізнався про те, що серед них живе чарівник. Він був непомітний, такий як і всі. Ні, сіріший за всіх. Так пішло з дитинства і чарівник нічого не намагався змінити. Точніше, він саме тому став чарівником. Сила замінювала йому любов, дружбу, прив’язаність. Сила замінювала йому цілий світ.

А цього року зима була нестерпна. Холодна, понура, довга. Їй нема ні кінця ні краю. І чарівник вже засумував. Раптом, коли місячне світло відбившись від снігу сковзнуло у його велике вікно, він зрозумів, що не мусить сиднем сидіти, а може щось зробити з тим, щоб зима швидше пішла.

Він дістав із коробки свічки, яскраво-червоні камінці, з якими проводив ритуали, черпаючи силу в них і почав промовляти старовинні тексти, які тримав у пошарпаному записнику.

Чарівник робив те все довго, але результату не бачив. Врешті він втомився, змерз і пішов спати. Повністю знесилений.

Розплющивши очі він відчув, як сильно калатає серце. Невже йому вдалося? Наче маленький хлопчик він підбіг до вікна. Ні, зима стояла, розписуючи його шибу сріблом. Зпересердя чарівник гупнув рукою по підвіконню й пішов на роботу. Сьогодні він нікому не допомагав, був злий і невиспаний. Від нього пахло кавою, роздратуванням, чарами й безнадією.

Тільки надвечір він відчув ефект від своїх чарів. Почалася відлига. Однак, вже вранці він побачив, що той сніг, який вчора танув знов замерз. Стало слизько. Люди вже теж не раділи зимі. Хтось падав і потрапляв у лікарню. Чарівник відчував їх прохання про допомогу, але був надто зайнятий собою і своєю невдоволеністю життям, щоб допомогти цим людям. Сковзаючись, лаючи все на світі він ледве доповз до роботи.

Від секретарки він почув, що дісталися до роботи то й уже дякувати треба, що не в травмпункті. Але… він дратувався. Йому було байдуже. А слова секретарки роздратували його ще більше. От зараз як покаже їм…

Лишалося ще майже три місяці зими, а він був вже морально виснажений.

Побачивши дітей, що все одно радіють зимі, з’їжджаючи на санчатах з гори, чарівник подумав, що, може, зробити так, щоб люди пораділи зимі… може й він тоді зрадіє.

Прийшовши додому, він серйозно взявся до роботи. Він хотів, щоб люди знайшли радість разом з ним. Але зимі радіти він не міг. Чарівник спробував свою радість від літа й осені передати їм. Це, роздумував він, особливо було б потрібно тим людям, хто постраждав через його закляття й відлигу.

Наробивши в горщиках чорнобривців, гіркого перцю, помідорів, що виблискували літом, теплом, задоволенням чарівник виправився в місто. Загорнувшись у свій золотавий за осінньою модою плащ, підійшов до вікна лікарні. Він правильно розрахував усе. Жінка, що піклувалася про свій сад отримає чорнобривці. Маленький хлопчик з мамою залюбки вирощували б помідори у горщику…

Все те він поставив на підвіконня, коли люди поснули й пішов.

Чарівник налаштувався з ними на одну хвилю, щоб відчути емоції. Однак, вранці був дуже здивований…

Його подарунки люди прийняли, але й жінка, і хлопчик з мамою і дядько, що отримав гіркий перець у горщику – сказали, що все це добре, але зараз зима… він відчув, що всі ці люди раді були б зимовим подарункам.

Поки чарівник не міг змиритися із зимою, поки знов і знов пробував закляття, ритуали, запалював свічки щовечора на підвіконні, вже наближалася Коляда. Свята, радість, молоде сонце…

А чарівникові зовсім не хотілося радіти й святкувати. Він все ще не розумів, як ці люди можуть радіти, коли надворі б-р-бр-рр зимовий холод, пронизливий вітер, сніг, що летить в очі…

А місяць наче насміхався з нього, яскраво світячи й кидаючи посріблені снігом промінці чарівникові у високі вікна.

— Ну поглянь яка краса! – заливисто сміявся Місяць, підкидаючи чарівникові ще сніп промінців.

— Я не маю нічого проти. Ти, місяцю, вмієш зробити красу з нічого… - бурчав чарівник, перевертаючись на інший бік, щоб не бачити іскристих срібних промінців.

— Подивися, які сніжинки літають… Ти ж ніколи не придивлявся, а вони ж гарні… - знов пробував місяць.

— Ну й шо мені з того? – знов бубонів чарівник.

— А спробуй. Це нормально подивитися на зиму іншими очима…

— Ти мене не примусиш, - видушував із себе чарівник.

— А я й не буду, - усміхався місяць.

Чарівник переставав чути у його голосі насмішку. Тоді тільки він підійшов до вікна. Місяць справді не насміхався. У його сріблястому світлі поблискував моріон, і вогонь каміну виглядав теплішим, і ефірні олії виразніше пахли в теплій квартирі. За вікном почався сніг. Тисячі сріблястих сніжинок почали свій танець. Повільно, а потім ще швидше. І ще і ще. Вони танцювали, а чарівник стояв наче його хто зачарував.

Вискочив на вулицю й піймав кілька в руку. Сріблясті, прозорі, білі – вони мінилися на його руці. Потім згасли, лишивши по собі холодок.

«Так-от, що ж то таке… Зима», - подумав чарівник.

Назавтра був вихідний і він, зручно влаштувавшись перед вікном… Що б ви думали? Чарував яскраві мандаринки, рівненькими рядами виставляв зелено-іскрристі пляшки з шампанським, загортав чарівні подарунки у яскравий папір…

А ввечері начарував шалений срібний снігопад і, лишаючись невидимим, полетів до людей, роздавати подарунки, дарувати радість і радіти самому.

07.07.2024.