Мандрівник на чотирьох лапах

Ще щеням звик до постійного шуму, адже народився неподалік вокзалу — серед гулу потягів. З дитинства вбирав у себе все, що відбувалося навколо: запахи, звуки, рухи. Він був звичайний дворняга, але з особливим характером. Його шерсть була пошарпана, але очі сяяли розумом і допитливістю. Кожна подорож на вокзал була для нього святом. Під час маминих пошуків, Хвостик затишно влаштовувався на лавці або в затінку і, напруживши вуха, намагався розгадати таємницю людської мови. Та поступово щеня починає відчувати себе частиною цього великого й шумного світу.

Одного разу минуло декілька заходів сонця, але мама не поверталася. Хвостик пішов звичним шляхом, швидко перебіг колію і знову опинився серед людей. Раптом почався дощ, і всі почали ховатися. Він також поспішив знайти укриття, але його шлях перегородила якась велика постать. Це була жінка, яка незадоволено розмахувала руками. Серце беззахисного щеняти стиснулося від відчаю, коли незнайомка безжально зачинила перед ним двері. Зітхнувши, він побіг під навіс, де вже юрмилися інші собаки. Почуваючи себе маленьким і безпорадним, він притулився до холодної стіни. Великі пси, зайняті своїми справами, здавалося, навіть не помітили його присутності.

Холодний дощ пронизував Хвостика наскрізь. Він згорнувся клубочком, намагаючись врятувати хоч якесь тепло. Згадуючи мамине м’яке хутро, він відчував ще більшу тугу. Така велика і страшна була ця станція без неї. Але він не хотів здаватися та був готовий зустріти будь-які виклики цього великого світу.

— Ей, малий, вали звідси, це наша територія! — гаркнув чорний пес, коли одного дня знову почалася злива.

— Хочу до мами… Допоможіть, — потрохи згадував вивчені вигуки, які б йому могли допомогти.

— Малий, ти вже її і не побачиш, — відмахнувся інший пес. — Вона тебе кинула, і тобі доведеться жити одному.

Хвостик опускає голову.

Вони наблизилися до нього, злісно гарчавши. Малюк відступив на кілька кроків, відчуваючи, що йому тут більше немає місця. Сльози текли по його мордочці, змішуючись із дощем. Його маленьке тіло трусило від холоду та страху.

— Мам, вони ображають того смугастого малюка?

Він піднімає голову й бачить маленьку дівчинку, з очима кольору лісових горіхів.

— Ні, це вони так граються. Не підходи до нього, бо він брудний.

Хвостик завмер, спостерігаючи, як маленька дівчинка віддаляється. На мить у нього з’явилася надія, що вони повернуться. Але коли їхні силуети зникли, його мрії розчинилися, як хмарки. Він злякався і вже хотів відступати, та раптом побачив перед собою чорні туфлі.

Він налякано глянув на постать чоловіка в довгому, темному плащі.

— Ану, гайда звідси! — від його гучного голосу та поплескувань, злі собаки швидко розбіглися.

Добрий велетень нагнувся. Малюк стривожено завиляв хвостиком. Чоловік із густими вусами потягнувся до пакета поруч. Він дістав звідти щось дуже пахуче, і щеня одразу ж піднялося.

— Бідненький, промок зовсім.

— Степане, та ти готуйся. За хвилину тут натовп буде, а ти із собакою сюсюкаєшся! — жінка в білій блузці нервово озирнулась.

— Будеш гарним хлопчиком, чуєш? — прошепотів він собаці, віддаляючись. Собака поглянув на нього сумними очима й ледь помітно завиляв хвостом.

Маленький песик із тугою дивився йому вслід. Чоловік широко усміхнувся, намагаючись приховати смуток, і ступив у бік вокзалу. Хвостик побіг слідом, але швидко загубився в густому потоці людей.

Життя на вокзалі виявилося суворим. Йому доводилося боротися за кожен шматочок їжі, захищатися від інших собак. Але найважче було пережити самотність. Й ось одного разу, коли Хвостик був на межі відчаю, знову з’явився той самий велетень. Провідник впізнав маленького друга і пригостив його чимось смачненьким. Радість переповнила малюка. Він слідував за чоловіком крок у крок, аж до самого вагона. З того дня Хвостик завжди чекав на нього. Він полюбляв лягати поруч із дверима вагона та спостерігати. Якось раз, малий помітив, як один із пасажирів почав наближати свої руки до сумки старенької жінки. Незнайомець постійно озирався, його тіло було напружене та собака інстинктивно відчував щось недобре. Швидким рухом чоловік заховав гаманець у портфель. Але Хвостик, маленький, але відважний пес, не дав злочинцеві жодного шансу. Зненацька атакований ззаду, грабіжник випустив із рук свій портфель і з нього посипалися речі: гаманець, документи та інші дрібниці. Пасажири, які спостерігали за цією сценою, оточили злодія і викликали поліцію. А рятівник, гордо стоячи біля старенької жінки, став місцевим героєм.

— Та це він тут у вас сторожовий пес? — жінка присіла, щоби погладити собаку.

— Мабуть, у котре приїжджаю в Київ і він завжди тут мене чекає, — провідник усміхнувся.

— Який хорошенький, зараз бабуся знайде тобі якийсь смаколик, — пробурмотіла жінка, дістаючи із сумки печиво. Пес із вдячністю з’їв ласощі.

Коли провідники відійшли й нікого не було поруч малюку захотілося побачити як там. Він мріяв потрапити всередину потяга з того моменту, як уперше побачив його на вокзалі. Й ось тепер, коли нагода з’явилася, він не міг її проґавити. Непомітно пробравшись до вагона, він забіг у перше купе. Яскраве світло, м’які сидіння, незнайомі запахи — усе це було новим і цікавим для маленького мандрівника.

Але йому не вдалося так само непомітно вийти, бо раптом потяг різко рушив. Двері зачинились із гучним ляскотом, і Хвостик опинився замкненим у купе. Злякавшись, він кинувся до дверей, але марно. Тоді він сховався під ліжком, намагаючись не видавати жодного звуку. Коли потяг трохи сповільнився, Хвостик вирішив, що настав його час тікати. Він вискочив з-під ліжка і, як блискавка, промчав повз ніг здивованих пасажирів. Проте провідник помітив його та кинувся в погоню. Маленький мандрівник з усіх сил бігав коридором, але чоловік був наполегливим і незабаром загнав його в кут.

— Це той малюк із Києва? Як ти сюди потрапив? — ласкаво запитав вусатий дядько.

— Ви ж його не проженете, він же такий беззахисний? — запитала дівчинка.

Люди, які стояли поруч, закивали в згоді. Собака відчуваючи загальну симпатію радісно завиляв хвостом.

— Малюк, а в тебе хоч є ім’я ? Давай, ти будеш у нас Хвостиком… Яке відповідне ім’я для такого рухливого хлопчика, правда?

Собака підняв голову і знову завиляв хвостом, ніби розуміючи кожне слово.

2 місяці потому

— Як кажете його звуть?

— Хвостик.

Від такої кількості техніки та невідомого світіння, що сходить від них, собака заховався за провідником, наче за кам’яною стіною.

— Таких кишенькових злодіїв ловить, а вас боїться. Напевно, він просто соромиться, — погладжуючи його, Степан спробував підняти собаку на руки. — Спочатку здалося б безглуздим заводити провіднику собаку, але тепер він став моїм другом. Я боявся, що його не приймуть, але він вміє привертати до себе людей.

— Думаєте, в чому його секрет?

— Він просто любить людей… І вони це відчувають.