ЛЮБОВ І ОБРАЗА

Що залишається після сну? Лише відчуття – приємне чи не дуже. Ким би ви не були уві сні, чим би не володіли або як би не страждали, в реальності швидко забудете про сновидіння, хоч іноді й пам’ятатимете про справлене враження якийсь час. Дуже рідко спогади про сон залишаються на все життя.

До чого я веду? Ваша реальність – це теж своєрідний сон, з якого ви не винесете нічого, крім гіркоти, присмаку щастя або ще чогось на кшталт цього. Я, наприклад, виніс ЛЮБОВ, а ще – ОБРАЗУ, яка часом чорним круком роздирала мене. Але зараз, коли це моє життя скінчилось, я «прокинувся» і багато чого зрозумів. Тепер я ЗНАЮ ВСЕ про обставини, в яких опинявся. Знаю також, що двоє людей – Ольга і Володимир – і досі картаються, бо вважають себе винними. Моя оповідь – саме для них. Спішу їх заспокоїти, поки не забув цей свій «сон» – не зовсім звичайне життя звичайного дворового пса.

З ОБРАЗОЮ я познайомився ще цуценям. Від матері мене забрали в сім’ю, де було двоє маленьких дітей – дівчинка і хлопчик. Спочатку вони гралися зі мною, ми разом бігали подвір’ям, ганяли м’ячик. Саме дівчинка дала мені дивне для собаки ім’я – Букет. Я був щасливий! Але щастя тривало не довго: на якесь свято приїхали гості й подарували дітям інше цуценя – породисте й гарне. Про мене, руду дворняжку з товстеньким довгим тільцем, коротенькими ніжками й недоладно великими вухами, забули, я став непотрібним. Дорослі посадили мене, ще майже цуценя, на цеп за хатою і раз на день годували. Я чув голоси дітей, веселе гавкання, що доносилося з подвір’я, і страждав неймовірно… Так я й виріс, позбавлений ласки й доброго слова.

Все змінилося несподівано: по мене прийшов мій справжній господар, якого звали Максимович. Чоловік привів мене в свій двір і прив’язав на ланцюг біля великої будки, яка пахла іншим собакою. Зараз я вже знаю, що там жив мій попередник – великий пес, що помер від хвороби. Від того дня почалося довге щасливе життя, яке лише може бути в собаки, тому що я відчував: мене ЛЮБИЛИ! Любили всі: господар Максимович, його дружина Василівна, їхня дочка Ольга і її чоловік Володимир.

Я вже був підстаркуватим як для пса, коли знову навідалася ОБРАЗА, того разу – на себе. Тепер я вже знаю, що мій господар мав хворе серце і смерть двічі приходила по нього, але кожного разу на захист ставав вірний пес, забираючи хворобу і смерть на себе. Максимович завжди тримав великих собак – вівчарок; таких малих, як я, ніколи в дворі не було. Господар просто пожалів мене, дізнавшись, що в перших моїх людей скніє непотрібний пес. Так ось, коли по Максимовича знову прийшла смерть, я з нею не впорався… Я був занадто малий для цього!!! Я не зміг врятувати свого господаря… Немає таких слів, які б відобразили тодішній мій біль і мою тугу… І коли Ольга зняла з мене ланцюг, я понуро подибав геть, вважаючи, що мене вигнали з двору за страшну провину. Забився в якісь кущі й страждав там, аж доки не почув голосне й сердите: «Букет! Букет! Негайно додому!» То Ольга шукала мене. Виявляється, їй ніколи було ходити зі мною на прогулянки, як це робив Максимович, бо жінка змушена була перебратися до хворої Василівни, яка вже не виходила з хати, і щодня їздити в місто на роботу. Тому я мав бути чемним, сидіти в дворі без прив’язі й далеко не забігати. Так і жили далі.

З того періоду закарбувалися в пам’яті два епізоди. За перший мені соромно, бо я наразив на небезпеку Ольгу: серед ночі посварився зі здоровезним сусідським псем, який відірвався з цепу й бігав вулицею. Спочатку ми гавкали один на одного, а потім він кинувся на мене, ладний перегризти горлянку. Я заскавчав щосили, Ольга почула й вискочила з хати в одній сорочці, з віником в руці. Не знаю, що змусило сусідського пса мене відпустити, бо ані худенька жінка, ані її крик, ані віник загрозою для нього не були. Можливо, пес просто здивувався відвазі моєї господарки, але того вистачило, щоб я чкурнув у двір, а Ольга – за мною.

Інший епізод сповнює мене гордістю, бо я врятував життя. Якось під ранок, оббігаючи свої улюблені місця на вулиці, я помітив у траві змарніле – шкіра й кістки – кошеня, що вже й не нявчало, бо його заїдали блохи. Згадав, що стару кішку Білку, яка на той час жила в нашому дворі, Володимир рік тому приніс зі смітника майже такою самою, ще й без зубів. То чим те кошеня було гірше? Знав, що Ольга ще спала, тому вирішив діяти самостійно: почав носом штовхати того нещасного в напрямку двору. Доштовхав ще живого й гордо стрибав перед украй здивованою господаркою. Зітхнувши, вона взялася за нього й за два місяці віддала справного кота-підлітка хорошим людям.

Остання моя зима була дуже холодною. Чи може то я вже постарів і мерз сильніше? Ольга навіть дозволила мені спати на канапі, що стояла під навісом. І тоді ж почався ЖАХ… Я завжди боявся грому, але то було ще гірше. Моя господарка годинами ховалася в льоху, разом зі мною й Білкою. Одного дня, вибравшись з льоху, Ольга сильно закричала, і я зрозумів, що Василівни більше немає. Приїхав Володимир, забрав Ольгу й Білку, а мені наказав охороняти двір. От тоді мною знову заволоділа ОБРАЗА: чому мене залишили??? Чим я був гірший за кішку??? Так, кілька днів приходила сусідка, приносила мені їжу й наливала воду. Але потім зникла й вона! Я зостався сам-на-сам з голодом, лютим громом і іншими злими осиротілими псами. Останні дні мого життя були жахливими, тому гаряче залізо, яке врізалось одного страшного вечора в мою шию, стало визволенням…

Але тепер я знаю: мене не покинули. Володимир залишив гроші й харчі тій сусідці, яка запевняла, що нікуди не поїде й годуватиме мене. А коли для мене, старого сільського пса, якому було б неможливо жити в багатоповерхівці, знайшлося місце в іншому селі й Володимир приїхав по мене, було вже пізно, я вже відмучився й спостерігав десь згори, як чоловік плаче над тим, що залишилося від мого тіла.*

Дорогі мої Ольга й Володимир! Не тужіть і не картайтеся, бо я давно вже не ображаюся. Ваш Букет вдячний всій родині за свої щасливі роки й пробачає таке їх закінчення. Знаю, що вашої вини немає. Я б з радістю провів з вами ще одне життя, але хочу народитися вже тоді, коли гримітиме лише під час звичайної грози й не літатиме гаряче залізо. Вірю, що це буде вже скоро, тому – до можливої зустрічі! Не сумуйте й бережіть себе!

*Це справжня історія Букета, з усіма епізодами. І моя сповідь, спроба пробачити саму себе за те, що ми спізнилися…