Королева ароматів

Всього б цього не сталося, якби Вадік вночі повертаючись з Дня народження товариша, не вирішив би закусити увесь випитий за вечір алкоголь упаковкою, на перший погляд, абсолютно невинного печива «До чаю». Як тільки останній шматочок цього підступного їдла потрапив у шлунок молодого чоловіка, кишківник сердешного почав настирно вимагати очищення. На лобі виступили краплинки поту, Вадік вольовим зусиллям узяв усі свої органи під контроль і пришвидшився. Він відчайдушно намагався донести наїжджене додому, бо був досить вихованим хлопцем.

— Зараз промину мою стару школу і вдома, — підбадьорював себе бідолашний. — Потерпи, Вадим, ще трохи залишилося…

Терпіти було все важче.

— Стежка! — радісно заволав молодий чоловік. — Точно, стежкою буде швидше! Як же я міг про неї забути? Ми ж під он тим кущем з Машкою вперше поцілувалися у восьмому класі…

Щемливий момент перервав гучний вихлоп. Через мить Вадік вже сидів під тим самим знаменним кущем. Звуки, наче грім, час від часу розривали нічну тишу і полохали пташок у шкільному саду. Організм молодого чоловіка потужно вдобрював землю не до кінця перевареними шматочками салату Олів’є, грильованої курки та картопляного пюре.

— З полегшенням, Вадим! — привітав чоловік сам себе. — Вітаю, тепер ти гівнюк, який спаплюжив місце свого першого поцілунку. Добре, що зараз літні канікули і ніхто не влізе у моє лайно…

****

Шановні читачі, якщо ви вважаєте, що головним героєм цієї захопливої історії є той недолугий Вадік, то ви цілковито помиляєтеся. Справжні маніпуляції з лайном ще, навіть, не починалися, а обертатися все у розповіді буде навколо бездоганної мене – кудлатої улюблениці Леї. Так, так, названої на честь отої зоряної принцеси, тому не менш шаленої та харизматичної. Тож слухайте...

Моя Оленка як завжди піднялася о шостій ранку. Бідолашна чомусь вважає, що нам з Ніккі (моя кудлата колежанка) вкрай треба пісяти й какати на сході сонця. Та й Бог з нею та її людськими судженнями.

Я прокинулася у відмінному настрої. Смачно потяглася на ліжку хазяйки й повернула мій біленький хаотично всіяний чорними плямками животик догори.

— Хто це в нас така гарнюня песка? — почулося вже через хвилину. Мій коротенький гостренький хвостик почав відбивати схвальні ритми, натякаючи на необхідність вранішніх пестощів.

— Спершу прогулянка, — пролунало з коридору. — Дівчатка, до мене!

Ми як завжди пішли по запланованому маршруту. Ранні ранкові прогулянки мають одну неоціненну перевагу – я завжди дізнаюся про все, що трапилося вночі, першою. Попереду ріс улюблений кущ Джека. Цей кудлатий добряк мав звичку втікати вночі з подвір’я, то роблячи підкоп, наче шахтар, то перестрибуючи через паркан, наче олімпійський легкоатлет. Джек обожнював доколупуватися до перехожих при світлі ліхтарів і лякати їх до усрачки, зненацька голосно гавкнувши з кущів.

Так, так, схоже тієї ночі він причепився до… Вадіка? Той на підпитку поспішав додому і не звернув на знайомого кудлатого уваги. Дійсно, того вечора Оленка була дуже зайнята, тож її коханий пішов у гості до товариша сам і набрався… пес!

— Лея, ходімо скоріше, бо не встигнеш побавитися з м’ячиком на стадіоні! — погрозливо гукнула моя шкіряна мамка. — Давай! Ну ж бо… Ми з Ніккі вже втомилися чекати поки ти вчергове обнюхаєш цей довбаний кущ!

Якби вона тільки знала, які таємниці про її довбня Вадіка мені тоді відкрила ця розкішна рослинка, то мовчки чекала б на мене ще з пів години… Проте заради м’яча я, звісно, почухала за нею і Ніккі!

****

Нарешті ми дісталися шкільного стадіону. Тут Оленка відпускала нас побавитися, бо є огорожа, а це означало, що ми з Ніккі не здріснемо ганяти котів по смітниках і смакувати протухлими делікатесами.

Моя кудлата колежанка Ніккі була більша від мене за розмірами, але дурніша по життю. Вона з’явилася в Оленки другою, тому, як головна у будинку, я влаштовувала їй час від часу майстер-класи з правильної поведінки домашнього улюбленця. Коли Ніккі слухалася – це дуже бісило, тож я подумувала серйозно взятися за її виховання. Я вирішила спробувати знайти шпарину в огорожі й потягнути її вештатися за собою…

Аж тут я відчула шалений аромат! Парфумер з Оленчиного фільму наклав би на себе руки через те, що не зміг ніколи не зміг би його відтворити.

«Треба швидше чухрати до цього запашного скарбу», — подумала я, — «щоб стати його першою власницею».

— Лея, де м’ячик? — почулося навздогін. — Куди ти так летиш стрілою?

«Куди, куди? До благодатного озерця, що розлилося під кущем вчора вночі, до рясно покритого вранішньою росою багатства, що виблискує під першими променями літнього сонця, до запашного осередку, від якого паморочиться в голові. В решті решт, до своєї величі, бо цей неймовірний скарб змусить усіх породних шавок схилити голову перед своєю королевою».

Переді мною з’явилося воно – рідке людське лайно від проносу!

Звісно, моя колежанка Ніккі прибігла одразу за мною. Вона почала поїдати скарб зі швидкістю світла, а я тоді ще, навіть, не вибрала бік, який першим занурю в цю життєдайну масу з мого улюбленого салату Олів’є.

Плюхнулася…, я була в раю. Якби ще оця руда причепа не намагалася виїсти з-під мене мій скарб, цей ранок можна було б назвати ідеальним.

Я викачалася в проносі від вух до хвоста. Частинки неперетравленої їжі смачно стікали по моїх гладеньких біленьких бочках, які з превеликим задоволенням облизувала моя колежанка. У Оленки був шок, коли вона підбігла подивитися, що відвернуло увагу її чемних песиків від м’ячика. Я була впевнена, що Джессіка та Анабель з сусіднього під’їзду точно зомліють від заздрощів, коли зустрінуть мене таку біля будинку…

— Алло! Вадим? — чомусь у голосі хазяйки почулися нотки відчаю. — Лея… Хтось навалив купу під кущем на шкільному стадіоні, а Лея…, Лея в усьому цьому викачалася…

«Моя Оленка – найкраща», — подумала я, — «вона вихваляється своєму хлопцеві, яка в неї тепер запашна собака, зі сльозами на очах».

— Що? — хазяйка мовчки тримала слухавку біля вуха і вирячилася на мене. Я настовбурчила заляпані гівном вуха і доброзичливо завиляла хвостом, підбадьорюючи її. У відповідь понеслася купа нецензурної лексики, яка була направлена, то в мою з Ніккі сторону, то в сторону слухавки.

Затуливши носа рукою, бо не кожний шкіряний може витримати цей божественний аромат свіжого проносу, Оленка взяла мене на повідець. Всю дорогу вона захоплювалася моєю красою, тихо шепочучи щось собі під носа. Ніккі дивилася на мене, як на свою героїню, і потайки від хазяйки намагалася згамати хоча б ще один неперетравлений шматочок лайна з моєї спини. Перехожі трималися від нас якнайдалі. Все вірно – королеві ароматів потрібен був простір!

Біля будинку на нашу компанію вже чатував Вадік з букетом квітів і невеличким пакетиком, в якому, як з’ясувалося потім, знаходилися дві пари жовтих господарських гумових рукавиць, італійський шампунь для псів і мій новий нашийник…