Коли Часу Обмаль. Не Заважай Мені!

Київ огорнула холодна і вогка груднева погода, рано стемніло. Змерзлі перехожі, відвертаючись від пронизливого вітру з мокрим снігом, намагались пересуватися короткими перебіжками. Центр міста виблискував різноколірними передріздвяними вивісками.

За столиком їдальні одного зі старих офісів швидко ковтала сирну запіканку втомлена бухгалтерка Ганна. Жінка не на мить не полишала думку про великий обсяг роботи, що навалився на неї наприкінці року.

«Стільки зайвої дурної роботи мені потрібно витягти до кінця року! А все тому, що Христина померла, залишивши всі проблеми зі звітами мені», — сумно розмірковувала Ганна, щиро вважаючи, що її раптово померлій від інфаркту колезі зараз легше, ніж їй.

— Ганнусю, завтра в тебе день народження, а я гадки не маю, що тобі подарувати. До речі, де ти збираєшся святкувати? — підійшовши до столика бухгалтерки, весело запитала її приятелька, секретарка Ольга.

— Жодного святкування не буде. Хіба не пам’ятаєш, що мені виповниться сорок років? — роздратовано поглянула на співрозмовницю Ганна.

— Та облиш, Ганнусю. Невже ти віриш у ці забобони? — щиро розсміялась у відповідь колега.

Ганна і справді вірила, що в разі святкування сорокарічного ювілею людина або швидко постаріє, або взагалі невдовзі помре. Тож не ставлячи під сумнів це знайоме з дитинства твердження, жінка твердо вирішила уникати будь-яких проявів святкового настрою на свій ювілей.

— Це небезпечна дата. Я навіть торт не купуватиму, щоб не накликати на себе якусь додаткову халепу. І так маю вдосталь проблем, — сердито зітхнула Ганна.

— Ну, як бачиш, Христину не вберегла свого часу відмова від святкування сорокаріччя, — сумно зауважила Ольга.

— Не нагадуй мені про неї. Померла і не має тепер жодних проблем, а я захлинаюсь від купи її роботи, що додалась мені, — ледь не заплакавши від жалю до себе, вигукнула майбутня іменинниця.

Поплескавши Ганну по плечу на знак підтримки, секретарка пішла замовити собі каву. Її не надто здивували досить егоїстичні висловлювання Ганни, адже за багато років спілкування вже звикла до способу мислення своєї подруги. Як не дивно, але Ользі імпонувала відвертість колеги та її щирість.

«Ганна просто каже ті речі, про які решта, вірогідно, теж думає, однак старанно приховує. Так, вона любить поскиглити й надто жаліє себе, але водночас має сміливість не вдавати з себе когось іншого», — з теплотою думала про подругу Ольга.

Попри специфічний характер Ганни колеги поважали її за високу працездатність, вимогливість до себе та бездоганне знання своєї справи. Тому ніхто не сумнівався, що всупереч обуренню раптовим збільшенням робочих завдань жінка впорається з усім.

Бухгалтерка жила сама в невеличкій квартирі поблизу історичного центру міста. Після нещодавнього розлучення з чоловіком вона все ще насолоджувалася відсутністю потреби приділяти комусь увагу після роботи.

Одного вечора, працюючи на кухні за ноутбуком, Ганна незчулась, як задрімала. Вона побачила важкий і лячний сон.

Снилося, що перебуває поміж сірої похмурої дороги, а попереду неї вишикувалася величезна черга з незнайомих людей. Раптом до неї підійшла неприємна на вигляд невисока жінка, одягнена у стриманий чорний костюм, і зухвалим поглядом почала вдивлятися прямо в очі. Зненацька надзвичайно худорлява пані з невластивою жінці її комплекції силою схопила Ганну за руку і потягнула за собою. Та з усієї сили стала чинити опір і, насилу зупинивши незнайомку, обурено заволала:

— Що це за неподобство?! Куди ти мене тягнеш?

— Маю приємність повідомити тобі, що я — Смерть. Тягну тебе якомога далі від життя, яке ти, вочевидь, не цінуєш, — зловісно посміхнувшись, відповіла кістлява співрозмовниця.

— Це якась помилка. Я поки не збираюсь помирати й дуже ціную життя, — перелякано прошепотіла Ганна.

— Та бачу я, як ти його цінуєш: заздриш померлій колезі, бо в неї буцімто вже нема жодних проблем, — насміхалася з бухгалтерки Смерть.

— Ні, ти не можеш забрати мене просто зараз. Я хочу ще пожити, — заплакала жінка.

— Та облиш, все одно ж помреш. Неважливо, чи на кілометр більше ковбаси ти встигнеш перед цим з’їсти, чи на кілометр менше, — навела переконливий аргумент Смерть.

— Дай мені ще пожити, хоч трішки! — благала Ганна.

— Ти маєш тиждень. Один тиждень до остаточної прогулянки зі мною, — мовила кістлява пані.

Після цього вона копняком зіштовхнула Ганну з сірої дороги й та прокинулася.

Ганна ніколи не захоплювалася містикою та серйозно не розмірковувала про невідворотність завершення свого життєвого шляху. Уявляла собі смерть якимось абстрактним, далеким від неї явищем, але аж ніяк не малоприємною персоналією, яка цинічно кепкуватиме з неї та обіцятиме за тиждень забрати в засвіти. Внутрішній голос підказував жінці серйозно поставитися до зустрічі з потойбіччям.

Маючи впертий характер, Ганна не збиралась миритися з думкою про наближення неминучого. Вона твердо вирішила використати цей тиждень на виявлення та усунення всіх можливих загроз для свого фізичного існування.

— Так, схоже, у мене обмаль часу. Тож з якого боку мене чортяка може вхопити? — взялася згадувати найпоширеніші причини смерті Ганна.

Померти за тиждень від хвороби Ганна не дуже боялася, оскільки нещодавнє повне обстеження організму не виявило жодних відхилень. Район міста, де вона мешкала та працювала, був досить спокійним — значить, ризик стати жертвою злочину також не був високим.

Наша героїня могла б розглядати у своїй уяві та оцінювати різноманітні варіанти розвитку лихої долі ще довго, якби дещо не підказала добре розвинута інтуїція. Так у Ганни з'явилися нав’язливі короткочасні видіння, в яких вона одержує травму голови й втрачає свідомість.

«Ну, насамперед я точно не сідатиму за кермо цього тижня, бо водій з мене кепський. Дорогу переходитиму лише за правилами та в компанії інших пішоходів. Клята ожеледь! Вірогідно, це вона мене і доконає... Сьогодні ж куплю приладдя, що не дозволяє взуттю ковзати. Також придбаю міцний шолом і одягатиму, коли користуватимусь послугами таксі. І, мабуть, головне: більше жодних поїздок на старому мерзенному ліфті, який видає схоже на крик чайки рипіння щоразу, коли приїжджає на шостий поверх», — обміркувавши всі, що спали на думку, ризики травмування та шляхи їх попередження, Ганна трохи заспокоїлася.

Наступного дня несподівано для Ольги бухгалтерка запросила її та трьох інших приятельок відсвяткувати ввечері своє сорокаріччя в одному з найдорожчих закладів міста. Дівчата досхочу насмакувались морепродуктами та натанцювались. Подруги ювілярки були однаково здивовані як тим, що Ганна знехтувала забобоном, так і тим, що їхня ощадлива подруга самостійно оплатила чималий рахунок.

Сама ж Ганна в цей час переживала дивні емоції: вона не хотіла і не збиралася помирати, проте не могла виключити можливість своєї смерті найближчим часом. Тоді до неї прийшло усвідомлення цінності кожного прояву життя, поки воно триває, саме в образі привабливої жінки, якою іменинниця себе вважала, а не якогось там розумного кристалу, що живе в іншому вимірі.

Додому ювілярку підвозив симпатичний таксист, на ім’я Віктор. Він щиро розсміявся, коли побачив, як жінка намагається доповнити своє вечірнє вбрання спортивним шоломом. Ганні дуже сподобався її веселий і дотепний співрозмовник. Та фліртуючи з ним, подумки оцінювала загрозу, яку той міг становити для неї.

«Гарний, але не дуже кремезний. З таким впораюсь, якщо виявиться маніяком», — обміркувавши ризики, Ганна наважилася запросити Віктора до себе додому.

Наступного дня новий знайомий телефонував Ганні, щоб зустрітися знову, але та була заклопотана документами. Сподіваючись на краще, бухгалтерка все ж готувалася до гіршого сценарію розвитку подій і не бажала померти, залишивши по собі купу невиконаної роботи.

За звичкою Ганна працювала допізна, і, ненадовго задрімавши, знову мала нагоду поспілкуватися з представницею потойбічного світу. Цього разу їй наснилася нещодавно померла колега Христина, яка підійшла, лагідно взяла жінку за руку і заговорила:

— Не знаю, як і дякувати тобі, що виконуєш мою роботу. Насправді ти дуже добра людина. Ганно, забери до себе двох кішечок, яких спадкоємиця моєї квартири хоче здати до притулку. Я любила їх понад усе, малечі ще й року не виповнилось. Ту, що повністю чорна, звуть Багірою, а Принцеса — з білою китицею на хвостику. Я знаю, що ти обожнюєш котів. Візьми їх до себе, благаю!

Ганна була спантеличена проханням Христини. Так, вона обожнювала котів і залюбки забрала б собі улюбленців колеги, але ж мала обмаль часу.

— Я б із задоволенням прихистила твоїх кошенят, Христинко. Проте тут така справа: нещодавно до мене уві сні навідалася Смерть і, якщо їй вірити, жити мені залишилося кілька днів, — сумно зітхнула Ганна.

— Подбай про моїх кошенят, а я подбаю про тебе. Ти цього не знаєш, але я походжу зі стародавнього відьомського роду. Я тут не остання людина.

Обійнявши жінку на прощання, Христина зникла, а Ганна прокинулася.

Наступного ранку, відпросившись з роботи, бухгалтерка поїхала до квартири колеги, адресу якої підказали у відділі кадрів. Молоду дівчину, яка успадкувала Христинину квартиру, хвилювали тільки питання ремонту, тому вона з радістю віддала гості обох кішок.

Того дня Ганна не могла натішитися своїми новими улюбленцями. Кошенята виявилися дуже гарненькими та грайливими. Нова господиня одразу ж купила Багірі з Принцесою смачний корм і великий, схожий на палац, ігровий комплекс.

— Усе життя мріяла мати котів і нарешті моя мрія здійснилася! Зараз я точно розумію, що хочу жити, — впевнено прошепотіла Ганна.

Відведений Смертю час спливав, а Ганна продовжувала поводитися дуже обережно.

Одного дня її підвозила додому Ольга, яка ніяк не могла звикнути, що бухгалтерка їздить на пасажирському сидінні у шоломі. Подякувавши водійці, Ганна зняла свій захист для голови й, тримаючи його під пахвою, попрямувала до під’їзду.

Аж тут Ольга почула гучний зойк ззовні. Вона мерщій зреагувала та побігла до Ганни, яка впала, бо їй на голову гепнувся маленький, але гострий фрагмент, що відколовся від старого балкону.

З чималою крововтратою і до того, як знепритомніти, Ганна встигла дати подрузі настанови:

— Ключі в рюкзаку. Добре годуй моїх котів!

Трохи згодом Ганна знову опинилася на похмурій сірій дорозі, якою вишикувалися в чергу незнайомці. Угледівши кістляву пані в чорному костюмі, яка наближалася до неї, жінка вирішила будь-що не дозволити вхопити себе за руку.

— Я маю плани на своє життя, не заважай мені. Я буду насолоджуватися товариством своїх котів, з’їм ще кілометри ковбаси й тонни морозива! Тож не заважай мені! — розлючено вигукнула Ганна.

І миттю побігла геть від Смерті. Однак кістлява бестія швидко наздогнала втікачку і всіляко намагалася взяти її за руку.

Аж тут Ганна побачила, як з похмурого неба спустилася Христина, схожа на велетенського хижого птаха з могутніми крилами за спиною, і за секунду вже стала між нею та Смертю.

— Тепер ти бійся мене, Смерте! Бачиш, якою я стала?

Христина продемонструвала свої гострі кігті.

— Зачіпати мою подругу не дозволю, принаймні шістдесят наступних земних років! — грізно просичала прибула.

Потім підхопила Ганну та понесла її на крилах якомога далі від похмурої сірої дороги.

Постраждала опритомніла в лікарні. Рану на її голові лікарі успішно зашили, а нитки, що стирчали, зав’язали в кумедний бантик.

З лікарні Ганну забирали Ольга та вже добре знайомий таксист Віктор, який, крім троянд, приніс ще й букетик спеціальної трави для Багіри з Принцесою.