Основи магічних матерій

Ігор просидів у кімнаті до пізнього вечора. Бажання вийти з чотирьох стін – навіть поїсти – зникло цілком, бо це означало б говорити з матір’ю. Зокрема, ідея втекти через вікно, що спала відразу після сварки, тепер здавалась безглуздою: будь-який неврівноважений рух загострив би ситуацію. Тому доводилось чекати на диво – працювати за робочим столом і гаяти час у підручниках. Водночас до екзаменів залишились лічені тижні й іншої справи, замість підготовки, випускник не планував.

Потай від батьків та не говорячи Михасю, юнак дізнався: при вступі на основи магічних матерій вимагали високі знання зі світських предметів. Пропонувався комплексний іспит, котрий містив вибрані з них. Зазвичай, дисципліни подавались парами, які повідомлялись наперед і закріплювались за певними датами. Майбутній студент обирав одну «двійку» й за підсумками загального конкурсу потрапляв на спеціальність. Щоб зробити вступ справедливим, викладачі-екзаменатори могли ставити питання з інших наук «у списку», а сам іспит містив додатковий блок питань, під назвою «Широка ерудиція».

Цього року абітурієнтам винесли три варіації предметів: історія Міжмор’я та фізика, початки магічного аналізу та матиметика, релігійна етика та хімія. Ігор вирішив зупинитись на останньому наборі, оскільки робота батька ще з дитинства допомогла освоїти канони держаних вірувань, а атоми, молекули й пов’язані з ними процеси давались легко в школі. Стосовно решти гуманітарних предметів «зі списку» – то хлопець навіть не сумнівався в знаннях. Навіть історія Міжмор’я не здавалась страшною: Лідія Михайлівна добряче постаралась, аби втиснути в голови учнів необхідний мінімум.

Єдине, у чому дійсно вагався Ігор, – це так звані старосвітські науки, які існували ще до Судного Дня та занепали або частково були втрачені на початках Новітньої ери. Хімія – одна з небагатьох дисциплін, що не деградувала на базовому рівні завдяки своїй практичності. Однак дотичне фізики й математики перебувало в жахливому стані. У школі викладали ці предмети за посібниками тисячолітньої давнини, перевиданими по сотні разів із безліччю змін – то через цензуру, то через втрату матеріалів, то через падіння певної галузі.

Урешті-решт їхнє вивчення перетворилось на інтуїтивну, своєрідну науку з безліччю нюансів та засторог. Щось на кшталт алхімії Пізнього Середньовіччя, де пізнання відбувалось навпомацки й напівтаємно. Тож часом доводилось довго сидіти над формулою й ритись у старих підручниках, аби зрозуміти тему. Але Ігорю подібні дослідження подобались і кожна підготовка до архаїчних предметів приносила насолоду, а високі оцінки та захопливі відгуки вчителів змушували працювати далі.

От і зараз, замість того, щоб знімати колотнечу й даремно гаяти час, він ламав голову над позначенням csc⁡x. У шкільному підручнику не було пояснення. Попередні перевидання також оминали функцію. Проте в задачнику минулої ери, який виносився на іспит, ним активно оперували. Юнак навіть не сумнівався, де можна знайти ключ від загадки – тільки… для цього потрібно залишити кімнату, піти в кабінет батька та, найімовірніше, наткнутись на матір. Та би почала вимагати пояснення й знову б влаштувала скандал через вибір професії. А зараз хлопець хотів лише зосередитись та ефективно попрацювати перед сном. Тому доводилось бороти цілком раціональне бажання й гадати над головоломкою.

Раптом у двері спальні хтось постукав. Ігор на мить подумав, що це матір, і відсторонено відчинив, намагаючись подолати в собі гнів. Та на порозі стояв батько… Він виглядав серйозним та зловісним у своєму сірому, діловому костюмі. Зростом і статурою скидався схожим на Ігоря, хоча вік накладав на зовнішність відбиток: над пасом випирав невеликий живіт, а щоки вкривала сивувата щетина. На волосі ж білизну приховувала чорна помада й додавали молодості. Лише товсті, старомодні окуляри вибивались із загального офісно-елегантного стилю, надаючи обличчю непроникності.

Зазвичай, Роман Гаєвський працював до пізньої ночі й майже не звертав уваги на дітей. Принаймні на вихідних чоловік міг провести з ними час, але, виснажений, намагався відпочити та обмежувався банальними розпитами. Із цієї причини його поява збила з пантелику хлопця.

Ігор злякано поступився дорогою послу й мимоволі проковтнув клубок у горлі. У голові мигцем промайнула погроза матері й тривогою вп’ялась у нерви. Натомість батько сказав у відповідь сухе, ледь чутне «дякую» та пройшов до середини кімнати. Зупинившись, він зробив жест рукою, що в дипломатії означав «зачинити двері». Від цього хлопця наче обсипало морозом, адже батько майже ніколи не робив таємниць у сім’ї, особливо перед матір’ю. Виходить, планувалось серйозне.

Після того як син виконав наказ батька, Роман Гаєвський опустився на ліжко й припросив Ігоря сісти поруч. Юнаку не залишилось нічого іншого, окрім підкоритись, тому пошепки зітхнув та примістився трішки віддалік. Чоловік, – що було незвично для нього, – довго, але ніжно дивився на хлопця без жодного слова. Лише згодом, посовавшись на місці й відвівши погляд убік, нарешті почав розмову:

– Мати розповіла про сварку, яка між вами сталась… – обережно сказав він.

«Так, зрештою все точитиметься навколо мого вибору», – промиготіло в думках Ігоря. Це сколихнуло рівновагу юнака, і він кинувся захищатись:

– Вона сама за це взялася! Я ж просто…

– Не треба, – роздратовано перервав дипломат, від чого хлопець проковтнув язик. – Мене не цікавить, хто й навіщо почав. Просто затям, – продовжив він уже спокійнішим голосом, – вона – твоя мати. І грубіянити їй – не тільки нахабно, а й свідчить про твою невихованість. Тому наступного разу, – батько погладив хлопця по голові, – постарайся діяти мудріше та не сперечайся. до неї треба ставитись відповідно. А стосовно твого вибору…

На мить чоловік зробив паузу й завагався. Видно, він задумався, чи варто продовжувати далі, однак зрештою вирішив стояти на своєму та повернувся обличчям до сина – невпевнено і з любов’ю. Ігор вперше бачив батька настільки збентеженим. Тільки вирішив не виказувати цього, аби не зіпсувати момент.

– Я також не схильний вірити в неможливе, – повернувся до сказаного посол. – Усім відомо, що дар прокидається в перехідному віці, зазвичай – у межах 14-16 років. І досить рідко – до початку повноліття. Михасю пощастило, коли це сталось декілька місяців назад. У нас же нема можливості зволікати й покладатись на надії, коли річ іде про твоє майбутнє. Тому поділяю рішення з…

Та чоловік не встиг договорити. Мовлене настільки розчулило Ігоря, що хлопець мимоволі кинувся на батькову шию, шепочучи неспинно: «Дякую». Спершу подібна реакція застала зненацька Романа Гаєвського й він на хвилинку розгубився. Варто було зрозуміти причину, як дипломат стрімко оговтався та зворушено обійняв у відповідь дитину.

Так обоє просиділи чимало, доки юнак не спохватився й не відскочив від батька, зніяковівши. Натомість дипломат лише посміхнувся: йому припав до вподоби цей жест ніжності, навіть розвеселив. Тож, задоволений, поправив на носі окуляри, розгладив костюм і повів оповідь далі:

– Як уже говорив, я цілком розумію й підтримую цей вибір. До того ж ідеї матері, – від почутого Ігор закотив очі, – суперечать перспективам. Твої оцінки демонструють схильність до науки, а не до юриспруденції. Водночас основи магічних матерій не така й безперспективна сфера, як здається. Багато досліджень щедро фінансуються та підтримуються державою. А хто це краще знатиме в сім’ї, окрім мене? – підморгнув із-під окулярів батько. – Наш суспільний лад давно б зникнув, коли б не ці знання. Вони допомагають чиновникам зрозуміти підвалини світу й не допустити їхнього завалу. Тому я завжди гордитимусь своїм сином-науковцем, – батько посміхнувся та глянув прямо в очі Ігоря.

Від почутих слів у хлопця тьохнуло серце, і вкотре він ринувся обнімати. Але на півшляху стрімко зупинився: поміж думок блиснуло попередження.

– А династія дипломатів? – сторожко перепитав Ігор. У здогадливих очах появилась недовіра. – Вона ж перерветься!

Батько здивовано глипнув на юнака, підсвідомо відхилившись, аби зміряти поглядом. Мабуть, щось добряче нашорошило й заставило помізкувати, але за хвильку Роман Гаєвський щиро засміявся.

– Хто тобі таке наплів? Матір? – ледве видушив із себе через сміх.

– Не тільки, – полегшено відповів хлопець. – Про це говорять навіть учителі.

Дипломат ледве зупинився, розуміючи, як виглядає перед сином. Проте ще довгий час з його обличчя не сходила широка посмішка, а з уст мимоволі зривався легенький сміх. Мигцем стерши з кутика ока легеньку сльозину, чоловік таки пояснив Ігорю:

– Вони звикли притримуватись традицій і поширюють власні ж правила на всіх. Тому варто добитись успіху декільком членам родини, як тавро професії слідує за наступними поколіннями. Хоч насправді в нашій сім’ї дипломатами були мій дід, батько, сестра і я, а решта навіть чиновниками не ставали, – Роман Гаєвський похлопав по спині хлопця. – Повторювати за іншими й змушувати єдиного сина слідувати чиїмось стопами… таке й на думку не спадало! Адже розумію: ти – інша людина й маєш право на власне майбутнє, – тримаючи руку на спині хлопця, дипломат м’яко прихилив до себе та поцілував у чоло. Відпустивши, батько м’яко подивився на Ігоря й задумливо кивнув.

– До того ж у нашій родині траплялись люди без дару. Зокрема, твій дядько не мав магічних здібностей. А все через те, що мій дідусь одружився на обділеній, але коханій жінці, – закінчив із гордістю Роман Гаєвський, не помічаючи, як у його сина широко розплющились очі після останніх слів.

– У мене є дядько?! – здивовано вигукнув Ігор, схопившись за рукав батька.

– Так, – відповів дипломат, таємниче підморгнувши. Тим часом його долоні делікатно розтискали пальці сина, що надто боляче впились у кисть. – Але матір не любить говорити про брата та не допускає до нашого будинку. Незважаючи на це, – чоловік мимоволі глянув на годинник, коли поправляв рукав, – я досі підтримую контакт і не держу на нього жодного зла. Можливо, колись вдасться познайомити вас, – посміхнувся підводячись батько. – Або, імовірніше, ти сам це зробиш. Бо якщо кінець кінцем поступиш на магічні матерії, то обов’язково наткнешся на дядька, – дипломат поправив волосся сина, котре сам же розкуйовдив. Примруживши одне око та глянувши з оцінкою здалека, показав задоволено великого пальця. – Він якраз викладає на кафедрі в найкращому виші цивілізації.

Упродовж оповіді подив хлопця тільки зростав. Під кінець, заплутавшись через емоції в словах, Ігор ледве витиснув із себе:

– Невже в…?

– Так, – махнув головою батько, поправляючи після сидіння костюм. – Звісно, я б міг тобі ще багато розказати, та, на жаль, треба бігти: справи чекають, – із ноткою розпачу вибачився Роман Гаєвський.

Його недавня усмішка хутко вивітрилась і перетворилась на незворушну маску. Нахилившись й обережно обійнявши на прощання сина, чоловік розвернувся та розмірним кроком попрямував до дверей. Лише при виході дипломат зупинився й востаннє поглянув на хлопця… У засмучених очах світилась безмежна теплота та батьківська любов. І на мить Ігорю здалося, що перед ним стоїть звичайнісінька людина, а не безжальний посол – автор найвигідніших за століття двосторонніх договорів.

– Також не забудь поїсти, – попросив турботливо чоловік, відчиняючи двері. – Бо скільки б не злилась мати, вона зрештою хвилюється. Без проблем?

– Добренько, зараз закінчу завдання – і повечеряю, – не опирався Ігор, не знаючи, як реагувати в подібних ситуаціях.

Мабуть, відповідь втішила дипломата, бо, кивнувши та сказавши скромне «дякую», відразу ж зникнув за дверима, лишивши в кімнаті полегкість. Хлопець усміхнувся натомість, сів за робочий стіл, щоб дописати у формулу 1⁄sin⁡x і виконати дану батькові обіцянку.