Основи магічних матерій

Надворі от-от зачинався ранок. Лічені хвилини назад сонце зійшло над горизонтом, та східній край неба ще зберігав помаранчеві барви. Погода не провіщала змін: високо стелились перисті хмари, а в повітрі відчувалась суха прохолода. Роса радше слугувала короткобіжним доповненням до неї, адже, спраглі після тижневої спеки, рослини швидко поглинали бажану вологу. І хоч на годиннику не було четвертої, сяйнисті краплі висохли на прив’ялому листі та частково – пожовклій траві. Тому поодинокі пішоходи, які сонно спішили на роботу, майже не ранились об ранішню вологу. Тільки неприбита пилюка залишалась їхньою єдиною перешкодою, легеньким вихром стелячись по асфальту.

Ігор стояв на автобусній зупинці. Навколо темними вікнами зяяла маловисотна забудова з приватних садиб і житлових блоків. У неї одним рогом вклинявся міський парк, звідки голосистою симфонією нісся пташиний спів. Оскільки будка опиралась на його огорожу, зверху нависало зелене шатро з лип та берез і слухняно ховало від сонця.

Хлопець не наважувався зайти в прибудову й стояв на бетонному бордюрі. Спершу ходив уздовж – туди та назад, але швидко набридло, і зупинився, не відриваючи очей від горизонту. Часом звідти виринали мляві машини, проїжджаючи повз та зникаючи в протилежному напрямі. Ігор уже не звертав на них уваги, вистежуючи намічене далі, – лише рідкі привітання сусідів виривали на мить із трансу й повертали назад.

У монотонній нерухомості школяр не раз ловив себе на тому, як повіки повільно закривались і він поринав у півсон. Боротися з цим – не вистачало бажання, бо невимушена мелодія парку та відносний спокій навкруги діяли чарівливо дрімотно. Навіть постійні нагадування в голові й рухові вправи не діяли з потрібною ефективністю. Ігор усе одно засинав та прокидався від думки чи машини – і позирав на наручний годинник, ніби надіявся на ривок часу.

Зазвичай, юнак вирушав у подорожі з батьками або – за їхнього дозволу – із близькими друзями, проте ніколи – сам. Коли ж рекомендацію на іспит прийняли та мова зайшла про таке далеке й велике місто, як Київ, мати розхвилювалась і стояла на смерть, що їде з ним. Після розмови з батьком вона певний час ображалась, утім саме лист з університету остаточно переконав та заставив змиритись. Принаймні жінка не згадувала сварку й за кожної нагоди щебетала про майбутню поїздку в столицю та свого сина-науковця. Ігор на це тільки посміхався, не можучи повірити, що його вибір сприйняли.

Коли ж наступив вечір перед мандрівкою, батьків майже з ліжка смикнули в справах «міжнародної ваги». Наскільки зрозумів розгублений хлопець, вони мали відправлятись до південного кордону – аж під Туреччину – і весь план із Києвом раптово став під сумнівом. Старшокласник ледь не плакав через розчарування, але ненька – начебто його ворог – раптово розмотала ситуативний клубок: найрідніша попросту подзвонила до Тетяни Іванівни, мати Михася, та попросила простежити за Ігорем. Принаймні до Києва, а там ним заопікується довірена людина. Сусідка – із радістю погодилась.

Час минав, та ні Тетяни Іванівни, ні Михася не було видно на горизонті. Чим ближче стрілка годинника підходила до моменту прибуття автобуса, тим більше починав панікувати випускник – навіть сонливість немов зняло рукою. Хлопець не розумів, що робити: чи дзвонити батькам, чи почекати довше. Зрештою Романенки вирізнялись збитою пунктуацією – не виключався варіант їхньої раптової появи перед самим приїздом. Тож юнак вирішив не поспішати: не треба зчиняти галас зайвий раз.

Раптом на обрії появився сам автобус. На хвильку Ігор цілком розгубився, не знаючи, як діяти. Достукуватись до когось і розпитувати не вистачало часу, адже транспорт кожної миті міг під’їхати та гайнути далі. До того ж сьогодні – останній день іспитів, і іншої можливості для складання не зоставалось. Після короткої замальовки плану дій хлопець хутко охолов та постановив зайти в автобус, а тоді – дзвонити до матері й пояснювати. Зрештою… у Києві ним і так мав опікуватись їхній протеже.

Машинерія вже наблизилась досить, аби юнак міг розпізнати марку й клас. Спершу його здивували величезні розміри, а згодом – лаконічний та влучний дизайн у поєднанні білого й синього кольорів. Чогось подібного Ігорю не доводилось бачити, адже, зазвичай, користувався цим транспортом на невеликих відстанях і звик до грубих бляшанок, без охолодження й зручних сидінь.

Коли машина таки зупинилась та розчахнула перед ним широкі двері, Ігор подумки попросив кондиціонер і покрокував до металевих східців. Перед тим, як забратись нагору, юнак здивовано зауважив їхню низьку височину й уперше в житті не виліз, а зайшов усередину автобуса. Не встиг він оговтатись від одного малого відкриття, коли відразу наткнувся на друге: попереду стояв широко усміхнений Михась. Приятель наблизився та потиснув руку приголомшеному хлопцю, скоромовкою спитавши:

– Якісь речі маєш? – проте Ігор не зрозумів сказане, скорчивши невиразну міну. Тому школяру довелось ще раз повторювати, повільніше протягуючи речення: – Рюкзак брав із собою?

Друг швидко похитав головою й поплескав себе по кишені штанів, пояснюючи:

– Мені батьки попросту дали гроші на дорогу. Зайвим не хотів себе перевантажувати.

Михась із сумнівом подивився на юнака та, вагаючись, промовив:

– Ну-у-у, як знаєш. Але автобус не так часто зупиняється, щоб можна було купити пляшку води, – і за мить додав, ніби хвалячись: – Не хвилюйся, я набрав досить для всіх. Тому питай, коли захочеш. А зараз… – зиркнув підозріло на понурого водія. Той не звертав на них увагу – лише втомлено дивився на дорогу й імпульсивно стискав паперовий стакан із кавою. – Плати за дорогу та застрибуй до мене, – підхопив мовлене він, розвернувся – і зникнув у глибині салону.

Слідом винирнув низький – мабуть, десь до плечей Ігоря – чоловічок років до п’ятдесяти. Пояс на великому череві ледь сходився, а широчезне, начисто виголене обличчя сяяло від улесливої посмішки, що тягнулася від одного до іншого вуха. Хлопцю ця постать чимось нагадувала Чеширського Кота з однієї допотопної книжки (наче «Аліса в Країні чудес») – навіть дрібні вусики колихались над губою. Ігор ледь стримав сміх, коли чоловік відкрив рота й заговорив, надмірно витягуючи чи то «р», чи «л» – правда, як домашній улюбленець:

– Добр-р-р-рого р-р-р-ранку, Ви за попер-р-р-реднім замовленням? – спитав він, хитро блиснувши очима та вільнувши масивним тазом назад. – Інакше – вільних місць нема. Мабуть, сталося важливе, якщо такий ажіотаж, – чоловік кивнув багатозначно головою в бік салону, і Ігор помітив, що половину сидінь зайняли його однолітки з батьками. До того ж серед присутніх плавали два-три знайомих обличчя зі школи.

Хлопець не розгубився й швидко відповів – за попередньою вказівкою матері:

– Доброго ранку. Так, ми бронювали два місця тиждень назад, та, на жаль, сьогодні потрібне тільки одне. Це не проблема? – вагаючись, запитав юнак, бо, попри кумедну зовнішність, реакція прибульця таки лякала.

Натомість той і оком не змигнув –лише недбало махнув рукою та дружно мовив:

– Нічого страшного! Якщо зважити на кількість замовлень, то роззяв під час дороги ще знайдеться, – чоловік витягнув із-за пазухи планшетку з папірцями й ручку. – Ваше прізвище? – ввічливо попросив, одягнувши на зморшкуватий ніс окуляри.

Ігор, не міркуючи, сказав:

– Гаєвський.

Незнайомець витріщив на нього очі. Спершу хотів найти ознаки схожості, а тоді – укарбувати всю постать у голові. Задовольнившись, він смачно прицмокнув та зарився в планшетку, шукаючи потрібний рядок у списку пасажирів. На це пішло мізер часу, адже прізвище стояло серед перших. Підправивши в кутку цифру, чоловік скоса глянув на юнака з-за паперів і радісно вигукнув:

– Із Вас дві тисячі гривень!

Тепер уже дивувався хлопець: поїздка в один бік коштувала як половина прожиткового мінімуму в Україні. І це – в одному з найзаможніших країн не тільки Міжмор’я, а й цілої планети! Однак, видно, надлишок добробуту бізнесмени вирішили використати для наживи, ніж для покращення благоустрою.

– Чому так дорого?! – вирвалося з Ігоря.

Старшокласник швидко зрозумів помилку та мимоволі підніс руку, щоб прикрити рот. Було ж пізно: питання вилетіло й воно не сподобалось чоловіку. Його усмішка мигцем зів’яла, і долоні погрозливо опустились до рівня пояса, де вхопились за випнуті боки. Уся постать набрала загрозливого вигляду, ніби збиралась нападати – чи то боронитись – за свої ідеали.

– Юначе, – почав гарячково провідник, – знаєте, скільки коштують послуги телекінезу і як складно найти для далеких відстаней фахівця? А охолодження? Невже Ви вірите, що кондиціонери досі працюють від струму й не потребують кріонезу? На жаль, у нас не нова ера, аби персонал автобуса замінив один робот! – твердо відрізав чоловік та бридливо відвернув голову вбік.

Ігор кинув погляд на водія й уперше помітив, що його місце вирізнялось незвичним облаштуванням. Спереду знаходилося кермо мізерних розмірів і два-три ричажка – ні спідометра, ні показника палива чи кнопки пуску не містилось. Лише широка, нічим не загромаджена панорама переднього вікна. Також юнак не побачив звичної коробки передач чи падалей.

Натомість сидів підстаркуватий чоловік, який безвідривно стежив за дорогою. Зовні його не відрізнити від решти, але ледь помітні мішки під очима говорили про внутрішню напругу. Зазвичай, вони появляють у тих, хто тривало використовував дар – і отримував внутрішнє перевантаження. Для уникнення цього існувало трудове право, хоча завжди віднаходились винятки. Серед них, мабуть, – працівники громадського транспорту.

Юнака відволікли декілька пронизливих, злісних поглядів із салону автобуса. Розвернувшись та вгледівши кислі обличчя пасажирів, він зрозумів, що затримує персонал. Тому, наче ошпарений, швидко дістав із кишені гаманець і вийняв звідти чотири п’ятисотки. Контролер миттю помітив їх та відразу пом’якшав. Ухопивши гроші й сховавши в нагрудну кишеню, він поставив у планшетці галочку та приязно защебетав, звільняючи прохід:

– Ласкаво просимо!

Юнак невпевнено ступив двійко кроків до середини салону, як автобус зненацька смикнувся вперед. Від несподіванки в школяра перехопило подих, а тіло загрозливо перехилилось уперед. В останню секунду він встиг схопитись за спинку чийогось сидіння та виставити ногу вперед, щоб не впасти. Вирівнявшись, Ігор люто зиркнув назад, утім провідник без сліду щезнув. Із хлопчачих грудей вирвалось втомлене зітхання, і вайлувате в автобусі тіло попрямувало далі вперед.

Коли старшокласник наблизився до Михася, приятель поступився місцем та підсунувся ближче до вікна. Хлопець відразу звалився в крісло й вдячно прошепотів, намагаючись вирівняти дихання:

– Дякую!

Товариша це розвеселило: він посміхнувся та просунув пляшку з водою. При її появі в Ігоря аж заблискотіли очі, тож без зайвих слів схопив, відкрив і зробив два глибоких ковтки. Коли потрясіння, як і спрага, минуло, юнак ніяково віддав ємкість сусіду, не можучи дібрати слів. Але Михась не зважав на сум’яття – забрав та заховав воду в кишеньку переднього сидіння й запитав навпростець те, що заінтригувало:

– Уперше в такому автобусі?

Хлопець розгублено глипнув на нього, не знаючи, як повестись. Аби виграти час і довести протилежне, хлопець взявся вовтузитись у кріслі та показово підбирав зручну позу. На ділі ж це виявилось складно, оскільки спинка не хотіла регулюватись, а котрим чином піднімались підлокітники – не міг навіть припустити. Принаймні дорогою сюди бачив, що люди вільно користувались обома функціями. Тому Ігор почав закипати через безпорадність – і дедалі імпульсивніше смикати за блок, який, на його думку, мав слугувати бильцем.

Михась помітив замішання друга та, склавши подумки очевидне, легко відсторонив від механізму. Хлопець не пручався й тільки сердито стежив за рухами приятеля. Останній зажав кнопку під сидінням Ігоря і, поки не прозвучало характерне клацання, обережно підняв блочок. Загальний механізм зупинився – юнак випрямився та задоволено поплескав по підлокітнику, який щойно виник.

– Вуаля, готово! – задоволено вигукнув він, та миттю посерйознішав, згадавши про останнє питання: – Ти таки вперше на подібному автобусі, – відповів на нього ж сам.

Ігор не знав, де приткнутись: то червонів, то бліднув. Раптом із замішання висмикнув здогад, і він засунув руку під сидіння з іншого боку. Знадобились не так багато часу, щоб намацати іншу кнопку й витягнути другий підлокітник. Задоволений, хлопець розвернувся до Михася та підняв обидві руки, капітулюючи:

– Так, признаюсь, уперше! – і, опускаючи кінцівки, із підозрою запитав: – А хіба так усе очевидно?

На мить старшокласник згадав про дар друга та запідозрив у шахрайстві. Однак той швидко його обеззброїв, відказавши:

– Ти сам себе виказав, прореагувавши так на ціну за автобус. До того ж подібний клас їздить лише на далекі відстані всередині країни, а я не пригадую, щоб ти бував далі від Рівненської області. За кордоном – так, хоча туди дорога обмежена у вигляді літака чи потяга, – Михась на мить зупинився й підморгнув, закінчивши: – Принаймні для політиків це не проблема.

Ігор не очікував настільки детальної відповіді від друга, проте дівались було нікуди. Доводити протилежне з цим хлопчиною – як грати в покер із шулером: надто добре знав його характер і поведінку. Коли ж у подібних ситуаціях згадати ще про дар, то юнаку здавалось, що взагалі сидить голим перед приятелем.

Миттю увагу старшокласника привернула одна деталь. Ради впевненості Ігор оглянувся навколо й заодно зазирнув позаду.

– А де тітка Таня? – спитав із жахом, випрямившись та глянувши на друга.

Звісно, вчора він уявляв, як сам гулятиме містом, – і це юнаку не сподобалось, бо не орієнтувався в Києві й боявся загубитись та не встигнути на автобус назад. А враз виявилось, що попри всі застороги подібний сценарій збудиться. Тільки з кореляцією у вигляді Михася.

– А, вона затрималась на роботі, – легковажно махнув рукою сусід.

Ігоря охопила паніка. У голові виникали різні сценарії наступних подій – і чим далі, тим гірші. Він навіть забув про довірену особу, хоч у минулих ситуаціях тримався за неї, як за рятівну нитку.

– Тобто?! Ми їдемо самі в Київ?! – перелякано вигукнув Ігор.

Для Михася стала несподіванкою така реакція друга, і хлопець трішки оторопів.

– Та ні, – різко відповів він, узявши-таки себе в руки, і пояснив: – Вона просто сяде поблизу психлікарні.

Товариш із легкістю зітхнув. Тіло за інерцією позбулось напруги та, обм’якле, розвалилось (чи то розтіклось?) на кріслі. Спина наполовину опустилась на подушку сидіння, а руки звисали через підлокітники й майже діставали до підлоги. Втомлені очі потупились за вікно, де химерно маячіли приміські будинки. Раптом автобус зупинився, що змусило Ігоря підскочити на місці та випрямитись для належного вигляду.

Михась із пересторогою стежив за другом і, впевнившись у своїй теорії, обережно поклав руку на плече знервованого хлопця. Той із підозрою зиркнув, але впевнена долоня й турботливий погляд сусіда змусили підкоритись та відкинутись на спинку крісла.

– Що сталось? – схвильовано заговорив приятель. – Ти як не у своїй тарілці!

– Я-я... я… – застаний зненацька, Ігор заплутався в словах. Лише строге й дбайливе обличчя Михася змусило його на хвильку замовкнути, зібратись із думками та чесно відповісти: – Я й досі не можу оговтатись від вчорашнього шоку. Через це ніч погано спав і хвилювався, а зараз помалу розклеююсь, – хлопець присоромлено потупив очі.

– Заспокійся, – наполегливо сказав сусід, не забираючи руки з плеча. – Ти вже в автобусі й точно їдеш до Києва. Тому ще маєш час виспатись та відпочити.

Ігор вдячно, із теплотою подився на Михася – і заспокоєно посміхнувся. Поруч із другом він завжди почувався впевненіше, – навіть якщо не до кінця контролював себе. Адже цей психолог вчасно приходив із підтримкою та підставляв плече.

Автобус рушив далі, забравши двійко пасажирів – незнайомого хлопця й чоловіка, які сіли в перших рядах. Ігор байдуже простежив за ними та м’яко відсторонив долоню приятеля. Обернувшись до Михася корпусом, старшокласник запитав спокійним, без жодної тривоги, голосом:

– Відколи твоя мама працює в психлікарні?

Це дійсно здалось дивним юнаку, бо Тетяна Іванівна ще вчора працювала на приватних засадах і ніколи не мала спільного з державними медичними установами.

– Від учора, – спокійно відповів друг та пояснив: – До неї подзвонили посеред ночі та попросили прибути в екстреній ситуації. Видно, не справлялись самі й потребували стороннього спеціаліста. Хоч дивно, – здвинув плечима Михась та перевів погляд за вікно, – адже, якщо не помиляюсь, це не поширена практика.

Ігор не знав, як реагувати. Зазвичай, будь-яка державна система визначається своєю замкненістю: їй не потрібно звертатись за допомогою до сторонніх фахівців – тільки навпаки. Але коли подібне відбувається, значить, сталось екстраординарне.

Тож хлопець зирнув у шибку слідом за приятелем і помітив, що автобус майже покинув місто. Багатоповерхівки зникли декілька кварталів тому – перед очима миготів приватний сектор. Садиби то дивували пишнотою й багатством, то вражали простотою чи занедбаністю. Дедалі частіше траплялись пусті ділянки з оголошеннями про продаж, згодом до них долучились закинуті хатинки, якими десятиліттями ніхто не користувався. Проте всі вони – і земля, і будови – губились між чагарів та заростей, лякаючи потенційних покупців.

Кожного разу, покидаючи місто, Ігор відчував дивний трепет. Зазвичай, він нечасто виходив за межі центральних і сусідніх районів під час прогулянок, тому зміна околиць здавалась незрозумілою та зачаровувала – не хотілось відривати очей, доки не появиться табличка «Рівне». Несподівано це сталось: автобус минув пару непоказних будинків, проїхав повз скульптурну композицію й пірнув у густий ліс. У юнака аж перехопило подих від різкої зміни. Зазвичай, траплялись чіткі знаки-попередження, що місто от-от закінчиться, а тут… Мабуть, не уловив їх, оскільки вперше подорожував цим шляхом і надто захопився.

Тепер пасажири мчали між густо розміщених соснових насаджень. Колись тут слались цільні поля, та критична екологічна ситуація змусила пращурів подбати про досить дерев. Тепер на столітні ліси боялись спокуситись, добре пам’ятаючи кліматичні жахіття кінця Нової ери. А Ігор із Михасем – захоплено дивились, як стовбури обхопили місцеві пагорби. Здавалось, автобус рухався на дні звивистого зеленого каньйону. Тільки… його стіни тремтіли пишною хвоєю, а між тріщин виринали самотні тварини.

Хоч молодик щоліта їздив до поліських озер, проте такої краси ще не бачив. Зазвичай, виїзд проходив через північ, де не було таких насаджень та пагорбів – переважно села й ферми, які утримували місто. Тривалий час Ігор вважав їх привабливими, доки одного разу не відвідав такий осередок разом зі шкільною екскурсією. Тоді він уперше відчув запах тварин та гною, зустрівся з реаліями місцевого побуту – і вирішив триматись подалі від них. Утім, хлопцеве ставлення до селян ні на крихту не змінилось, навпаки – поліпшилось, наповнилось розумінням та співчуттям.

Несподівано автобус почав сповільнюватись, допоки не зупинились. Ігор озирнувся. Навкруги – стояв ліс: ні будинків, ні огорож, ні електричних дротів чи табличок – жодних ознак присутності людини. Одна ґрунтова дорога впивалась в асфальт із протилежного боку. Вона чомусь привернула увагу хлопця, адже… вирізнялась від сестер шириною та голизною. Навіть острівця трави не залишилось посередині. Це свідчило про те, що нею надто часто користувались, а таке – за десяток кілометрів від найближчого населеного пункту – майже не можливо.

– Чому ми зупинились? – Ігор перевів допитливий погляд на Михася, не можучи вловити пасажира. Натомість приятель обмежився напівусмішкою, – бо відповідь не забарилась: у салон зайшла Тетяна Іванівна.

У повсякденному житті це була коротенька, до міри повнотіла брюнетка, яка завжди вражала синівського друга енергійністю. Хоч вона одягалась відповідно до віку й статусу, та, попри шари офіціозу, виглядала досить молодо й пустотливо. Тож не раз дивувала клієнтів, коли відхиляла запрошення на побачення та ховалась за статусом «матері скоро повнолітнього сина». Ігор часто задумувався, як подібне відбувається, й усякчас доходив висновку: тільки ставлення до життя так зберегло людину!

І його теорія справдилась: зараз Тетяна Іванівна здавалась виснаженою, як емоційно, так фізичною, – тож зовнішньо жінка постарішала та посуворішала. У результаті її обличчя осунулось і нервово розкрило всі недоліки – зморшки, дрібні прищі й обвислу шкіру. Через брак енергії ноги ледь тримали рівновагу та проблематично рухались. Руки й плечі ж випнулись вперед, створюючи невеликий горб на спині. І це – якщо пропустити зіпсутий макіяж, пом’яту сукню та інші видні недоліки.

Михася занепокоїв стан матері: його тіло напружилось, а очі не відривались від жінки. Проте вона вправно розрахувалась, і не встиг ще автобус рушити, як хутко дібралась до сидінь попереду хлопців. Син миттю підскочив із крісла, аби допомогти. Але Тетяна Іванівна спритним жестом відмовилась, закинула сумочку нагору й попросту звалилась на вподобане місце. Хвилинку-дві так полежавши, вона на крихту розслабилась та віднайшла в собі сили зазирнути між сидінь до юнаків. На її обличчі знову палахкотіла весела посмішка, що відразу розбавила втому й відняла декілька літ.

– Ну як ви, хлопчаки? – защебетала вона. – Готові до екзаменів?

Зрештою, як би вона не намагалась, голос зрадив і пропустив комплект напружених ноток. Це подіяло на Михася електрично: він розгубився, не знав, що відповідати. Водночас Ігор розумів, наскільки крихка її оболонка спокою, тому дипломатично взяв ініціативу в руки:

– І Вам доброго ранку, тітко Таню, – привітався з нею, як звик із дитинства. – Та ми живі й здорові, тільки крихту не виспались. От Ви – інша справа. Видно, ніч видалась весела.

Наприкінці його слів психолог драматично закотила очі.

– І не говори, – відповіла вона. – Надіюсь, решта пасажирів сяде у Звягелі й потім не буде колотнечі з посадкою у Житомирі. Я ж така вимучена, – що не ручаюся за себе, коли збудять посеред дороги.

Тетяна Іванівна стерла долонею піт із лоба та мимоволі охнула від втоми. Подивившись на руку й побачивши слід від розталої косметики, вона жахнулась і стрімко відвернулась назад, підскочивши та схопивши сумочку. Мить жінка копирсалась між купи дрібниць, а тоді взялась підправляти макіяж за допомогою дзеркальця й базових засобів. Ігор співчутливо стежив за нею, а коли сусідка закінчила операцію, закинула речі наверх та повернулась до юнаків, хотів уже запропонувати відпочити й подрімати, однак Михась не втримався. Його від початку підточували цікавість і нервування, тому, заздалегідь подумавши під час паузи, випалив:

– Що сталось?

Матір пильно й довго подивилась на сина. Здавалось, вони обмінювались думками, поки Тетяна Іванівна не здалась та не відірвала погляд. Увесь цей час жінка мала серйозний вигляд – тільки коли повернулась до Ігоря, надягнула свою життєрадісну посмішку. Хлопця вона чомусь заспокоїла й повернула до рівноваги – позбавила нервування, накопиченого впродовж німої дискусії.

Задоволена результатом, психолог відхилила голову та сама собі кивнула, ніби на щось зважилась. Тоді ж – хутко озирнулась, аби переконатись у відсутності сторонніх слухачів. Не найшовши їх, вона споважніла, нахилилась ближче до хлопців й обережним напівшепотом почала оповідь:

– Думаю, якщо мені не встигли заблокувати спогади, то можна розповідати, – Тетяна Іванівна махнула рукою. – Принаймні з цією новиною на вустах прокинеться пів-Рівного, бо телепати подібне запросту не пропустять, – вона метнула строгий погляд у бік передніх рядів, від чого хтось почухав потилицю. Опісля жінка стишила голос ще більше та продовжила:

– Річ у тім, що вчора один із представників Острозької шляхти зійшов із розуму. Це сталось у їхній Управі в Рівному напередодні вечері. Упродовж дня решта спостерігала аномальні сплески магічної активності, але не звертали на них увагу, оскільки подібне завжди траплялось упродовж вступної компанії. Коли же шляхтичі зібрались у їдальні та чекали їжі, почало відбуватись дивне. Їм ніхто не подавав вечері, а від слуг – ніби слід прохолов. До того ж один із наймолодших не появився, хоч до стола приходив майже першим.

Минуло півгодини, на дзвоник працівники не реагували. Шляхтичам увірвався терпець, і четверо відважних на чолі зі старійшиною, тобто головою Управи, вирішило спуститись наниз – з’ясувати, що відбувається. Відразу ж на сходах їм трапилось декілька нерухомих тіл слуг. На щастя, усі попросту втратили свідомість та нормально дихали. Проте це перелякало аристократів і змусило піднятись за підмогою й місячними кайданами. Доки молодші намагались зв’язатись з Острогом за наказом старійшини, решта продовжила розвідку вглиб підвалу. Чим ближче вони підходили до його осердя – кухні, тим чіткіше ставало зрозуміло, що сплески аномальної активності відбувались не навколо, а внизу них.

Кількість жертв катастрофічно росла. Один із шляхтичів дорогою перевірив причину втрату свідомості – і нею виявився шок від безпосереднього втручання до дару. У декотрих траплялось блокування магічних джерел, поодиноко – їхнє пошкодження. Це свідчило про рідкісні здібності, – брови Тетяни Іванівни грізно зійшлись, – настільки унікальні, що їхній власник міг би очолити окремий шляхетський рід або здобути високу політичну посаду в столиці, – від почутого і в Михася, і в Ігоря дух перехопило й з’явилась купа питань. Проте жінка не зважала та невпинно продовжувала:

– Відкриття змусило засумніватись шляхтичів у доцільності задуму. Хоч зловмисник навряд чи би ввійшов усередину їхніх голів, не відомо, скільки б фізичної шкоди наробив під час арешту. Та було вже пізно: винуватець знаходився поруч. Насунувся так близько, що від надмірного рівня магічної активності в присутніх завмерло серце. Далі відбулась бійка, але про неї мені не дуже хотіли оповідати, – закліпала очима психолог. – Я й не дивуюсь, бо, мабуть, дали хорошого прочухана, коли навіть старійшина, тобто голова Управи, покрився весь саднами. Але їм вдалось арештувати й зв’язати зловмисника, а також підперезати місячними кайданами, аби заблокувати дар. Винуватцем виявився той молодий шляхтич, котрий пропустив вечерю.

– То що сталось зі шляхтичем? – вихопилось у Михася. Тетяна Іванівна здивовано глянула на сина, не розуміючи, чому її перебили. Хлопець квапливо уточнив: – Мабуть, тебе покликали реабілітувати прислугу, бо Острозькі навряд чи б допустили свого до цивільної психлікарні, хіба не так?

Натомість жінка вперше за оповідь усміхнулась, легенько похитавши головою, та пояснила:

– На жаль, ти помиляєшся. Річ у тім, що винуватець продовжував поводитись дивно. Він не відповідав на слова сторонніх – лише гарчав та намагався вирватись із місячних кайдан. Декілька мотузок на шляхтичі репнуло, а щоб нап’яти нові, доводилось докладати величезних зусиль. Хтось навіть запропонував зробити з підручних матеріалів гамівну сорочку, але одягти її означало або зняти наручники, або близько підійти.

У підсумку присутні члени роду зрозуміли… – Тетяна Іванівна знову спохмурніла. – Везти злочинця в Острог – таке ж божевілля, як тримати на місці до прибуття підмоги. Потребувалась допомога сторонніх фахівців. Починаючи від вколоти потужне заспокійливе – чи навіть снодійне – і закінчуючи справжньою гамівною сорочкою. Тож старійшина проінформував батька роду, що сталось, та попросив дозволу на контакт із цивільними. Цим він спричинив хвилю обурення, та зрештою отримав вказівку діяти на власний розсуд – з огляду на ситуацію. У той же час до них мали прибути інші старійшини й сам батько.

– Чому рівненські члени не могли вилікувати свого ж представника? – чемно запитав Ігор.

Психолог попросту звела плечима.

– Ми знаємо мало про шляхту загалом, – витлумачила жінка. – Тільки загальні риси її устрою та рівень обов’язків. Однак ця інформація не точна через замкненість родів. Відсутність же препаратів та що вони відразу вирішили звертатись до цивільної психлікарні свідчить про екстраординарність випадку, – замислилась Тетяна Іванівна. – На користь теорії говорить і розгубленість шляхтичів, якщо розповіли настільки детально про події в Управі.

Ігор був вражений логічністю суджень психолога: уперше, попри понад 10 років сусідства, побачив її за роботою. Утім Михась не ловив ґав та миттю скористався паузою, запитавши:

– Якою мірою все екстраординарно?

– Не знаю, – розвела руками Тетяна Іванівна. – Із того, що випадково почула, їм, найімовірніше, доведеться звертатись до Офісу Верховного Голови Міжмор’я.

У юнаків ледь не відпали нижні щелепи, але вчасно закрили роти й коротко перезирнулись, аби переконатись у достовірності почутого. Від такої реакції жінка не втрималась і засміялась на коротку мить, доки не помітила їхнє замішання. Зрештою вона взяла себе в руки та продовжила оповідь:

– Невдовзі шляхтича доставили в психлікарню. Медсестри вкололи снодійне, а санітари зрештою одягли гамівну сорочку, не знімаючи навіть місячні кайдани. Коли ж вкололи стимулятор і позвали для обстеження лікарів… – психолог на мить замислилась, намагаючись підібрати слова, а коли в голові все уклалось, заговорила:

– Знаєте, якщо місячні кайдани нап’яти на шляхтича, то разом із блокуванням дару відкривається його свідомість. Зазвичай, туди потрапити не можливо: проникнення відразу фіксується – і обривається. Це знають усі, зокрема Острозькі. Тому й старшина запросив обстеження в лікарів, аби хоч на крихту пролити світло на ситуацію перед прибуттям членів Проводу.

Проте штатні лікарі не справились: телепати не могли прочитати думки шляхтича, а той продовжував агресувати попри всілякі гіпнози. Щось вияснити не могли й решта спеціалістів: його психіку наче замкнули за сімома замками. Складалось враження, ніби її взагалі не існує – як у тварини. Хоча… звір мав би більше людського, аніж винуватець, бо принаймні реагує на мову. Шляхтич же не слухав і тільки намагався вирватись: кричав та крутився зусібіч. Після невдалих спроб довелося знову колоти снодійне.

– Тоді чому вони Вас здійняли з ліжка посеред ночі? – зачудовано спитав Ігор. – Якщо й так ситуація зрозуміла...

– Усе до простоти очевидно, – спокійно пояснювала Тетяна Іванівна. – Час підтискав. Батько Острозьких мав уже прибути в Рівне, а інші старшини знаходились на півдорозі. Коли дослідять маєток та прибудуть сюди – питання двох-трьох годин. Місцевий голова ж звернувся до громадської установи й відтоді не отримав жодної відповіді, поставивши під сумнів свою компетентність. Тому у вибуху нервування почав вимагати хоч якогось підтвердження унікальності випадку.

Але для такого паперу, згідно з законом, потрібні аналогічні покази двох фахівців однієї галузі. Натомість у психлікарні працює чимало вузькоспеціалізованих медиків, яких нема в інших закладах Рівного. Тому керівництво змушено звернулось до приватних експертів. Зокрема – до мене, адже батько і я – єдині психометри в місті, окрім фахівця з психлікарні, – у жінки різко зіпсувався настрій, і нервово махнула рукою. – Утім, твій тато, Михасю, навідріз відмовляється співпрацювати з державними установами після інциденту з рукою, тож довелось їхати мені. Попри сьогоднішню поїздку в Київ, – психолог закусила губу від злості.

Син, спішачи перетворити все в жарт, натягнуто засміявся та промовив:

– Такий він у нас є… – і, хвильку почекавши, добавив, аби перетягти розмову в інший вимір: – То як тебе зустріли, мамо?

– Ну, влаштовувати екскурсію психлікарнею – часу не мала, до того ж, сонна й роздратована, я хотіла якнайскоріше закінчити все. Тому відразу покрокувала в кабінет директора, де лікарі та рівненські шляхтичі зустріли й пояснили ситуацію, – Тетяна Іванівна завагалась й уточнила: – «Пояснили» – це, мабуть, гучно сказано, бо з того потоку слів я ледь зрозуміла основну суть. У результаті повірити було складно і прагнула переконатись на власні очі. На моє прохання головний лікар наказав підготувати пацієнта й вколоти стимулятор, а через декілька хвилин – провів до палати…

Звичайно, я багато бачила за свою практику, але подібне – вперше. Уявіть: одиночна палата, усередині якої стоїть два крісла навпроти один одного, а побіч – лікарняне ліжко. Ні вікна, ні жодних інших меблів – лише плоский світильник вгорі, за який не ніяк не вхопитись, і гладенька підлога. На другому від дверей стільці знаходився пацієнт.

Спершу я поспівчувала йому. Молодий хлопець – ще підліток – втомлено нагинався вперед, і від впадіння рятували лише мотузки, що приковували до крісла. Обличчям тік піт, просякши цілком волосся та гамівну сорочку. Здавалось, юнак ще спить, але важкий, втомлений подих говорив протилежне. За рекомендацією лікаря, я попрямувала відразу до свого крісла, не думаючи підходити ближче. Не встигла ж і сісти, як зловмисник рвонувся різко вперед, напнувши мотузки, та загарчав. Від переляку аж смикнулась назад, перевернувши стільчик, – і у відповідь пролунав цокіт замка позаду: єдиний вихід замкнули.

Від спогаду в жінки пробігли мурашки по тілу, але вона впевнено продовжила далі:

– Заспокоїтись виявилось складно, оскільки для страху мотузки не виглядали переконливо, як і гамівна сорочка. Звісно, логіка розуміла, що шанс зірвати три-чотири мотка, поготів – наробити шкоди в спецодязі, мінімальний, але заспокоїтись та переконати себе у власній безпеці зайняло близько десяти хвилин. Зрештою переді мною сидів загнаний у капкан звір, який не знав інших шляхів втечі, крім агресії. Тільки після цього усвідомлення я видихнула, сторожко підняла крісло та примістилась навпроти, намагаючись сконцентруватись на емоціях злочинця.

Це було складною задачею. Юнак виражав лише злість, за якою не читалось жодних мотивів. До того ж його погляд постійно блукав і не вловлювався, спричиняючи нові труднощі. Після невдалих спроб я таки здалась та вирішила почекати ще дві-три хвилини ради певності. Коли ж час минув і ноги напружились, аби підвестись, хлопець раптом заспокоївся. Він розгублено спостерігав за мною й ніби не розумів, що відбувається. Ця зміна змусила зупинитись та почекати ще далі. Принаймні за новими емоціями пацієнта вже читалась недовіра, ніби не йняв очам... що переміг?

Шляхтич знаходився в такому стані недовго: зрозумівши своє щастя, він заговорив спокійною, врівноваженою мовою, ніби нічого не сталось напередодні. «Не могли б Ви допомогти?», – спитав молодик. Із почуттів ставало ясно, що він нарешті зрозумів мій факт та мав надію на порятунок. Це надихнуло швидко відповісти: «У чому?». Утім, лице юнака затьмарив страх, і в голові виник розмитий силует, який стикав одною рукою його шию, а іншою – тягнувся до світла вгорі.

«Сховатись від чоловіка в чорному», – озирнувшись, відповів пацієнт. Він досі не вірив, що вирвався з жахіття. Це збило мене з пантелику, як професіонала, адже вперше зустрічалась із видіннями такого масштабу. «Хто такий "чоловік у чорному"?», – наважилась зрештою уточнити. Злочинець спершу здивувався, а тоді зосередився й коротко пояснив: «Він приходив уві сні й обіцяв допомогти вернутись додому». У думках мигнув кадр, де юнак виглядував, нажаханий, із-під ковдри в ліжку, а навпроти – стояв той же темний силует. Невідомий протягував руку та шепотів: «Ти ж хочеш знову зустрітись із батьками?». Хлопець коротко кивнув і, подолавши страх, потиснув долоню

Лише тоді я наважилась оцінити його вік – у серці сколихнувся материнський жаль. Мабуть, юнаку не було ще чотирнадцяти, а вже володів шляхетською маркою й покинув сім’ю. Що мали переживати батьки, коли проявився дар сина й у двері постукали Острозькі? І як існують зараз, не маючи побік дитину? Принаймні тішиться думкою: живий! І деколи надсилає листи. Та що відчуватимуть, коли й ця нитка зв’язку обірветься?

Я мимоволі затремтіла та намагалася більше не уявляти. Тож хутко перемикнулась на пацієнта й продовжила: «Як виглядав "чоловік у чорному"?», – спитала після заминки. Проте обличчя шляхтича перекосилось – від раптового вибуху страху. За мить я почула те, що він: звук кроків, котрий наростав і невпинно наближався. Хлопець озирнувся та хутко скочив вперед, нап’явши мотузки – і ті аж тріщали. Ноги хотіли намацати землю, тільки, зв’язані, не могли це зробити. Натомість у молодих очах читався відчай та переляк. «Ви не розумієте, – кричав він. – У нас мало часу. Він скоро вернеться – і…».

Шляхтич зупинився. Повільно повернув голову назад – та сполотнів. У моїй голові виник образ непроникної темряви і як позаду наближається щось. Кроки звучали надто гучно, ніби невідоме знаходилось за декілька кроків. Я не бачила, хто це був, але думка про «чоловіка в чорному» надто тиснула на свідомість. На коротку секунду здалось, що в чорноті нарешті виникає силует, – і тоді мене виштовхнуло з почуттів юнака.

«Не мовчи!», – від хвилювання підвищила тон. Хлопець зреагував на мене й повернувся… На обличчі не залишилось жодних емоцій – лише смертельний жах: шкіра побілішала й стала мов папір, очі звузились до двох ледь видимих щілин, а губи – зімкнулись у тонку, посинілу смужку. «Він тут… і погубить усі нас», – прошепотів приречено шляхтич. Його страх передався й мені – розгубилась та не знала, як діяти. Утім, було пізно: лице молодика знову перекосилось і заіскрилось агресією та божевіллям. Він заричав та кинувся в мій бік, бажаючи прорватись, попри мотузки.

Я плакала… Можливо, уперше за свою кар’єру відчувала нікчемність та безпорадність відносно клієнта. У цій веремії навіть не помітила, що двері давно стояли відчинені навстіж і як на допомогу вибіг головний лікар та два санітари. Поки шляхтичу кололи порцію снодійного, мене, надламану ревом, завели в кабінет до решти й напоїли чаєм. Виявилось, усі чули розмову з хворим: приїхав батько Острозьких та зажадав побачити підопічного. Натомість застав нас посеред процесу – і на власні очі переконався в незвичайності ситуації. Коли ж усе закінчилось, присутня шляхта зібралась та закрилась в окремій кімнаті для обговорення. Стосовно ж мене жодного наказу не віддали.

Минула година, друга… А Острозькі досі вели нараду. Здавалось, що вони забули про моє існування й займались іншими справами. Я ж не могла більше чекати, адже інший автобус не їздив. І так довелось дзвонити до перевізника й домовлятись, аби забрали поблизу психлікарні. Тож попередила решту медиків, підписалась у потрібній документації – і пішла без жодних заперечень. Щоправда, совість гризла фантазія, як через мене й незапечатаний спогад усе місто дізнається про цю подію, – Тетяна Іванівна зніяковіла й засоромилась вчиненого. – Але якщо шляхта не зробила все відразу, значить, їй і не треба конфіденційність, хіба ні? – намагалась виправдатися жінка.

Михась із сумнівом подивився на матір. Хвильку подумав та стенув зрештою плечима, відповівши:

– Не знаю. Принаймні за мимовільне поширення приватної інформації не карають законом.

Психолох збентежилась: вона не до кінця зрозуміла, що мав на увазі син. Але розбиратись у цьому не залишилось ні сил, ні бажання. Тому махнула рукою, усміхнулась наостанок і відповіла:

– Багато знатимеш – швидко постарієш, – смикнула юнака за щічку й відразу, як тільки відібрала руку, посерйознішала. У колись теплих очах появилась неочікувана твердість, що змусила затремтіти і Ігоря, і Михася. Сталевим голосом Тетяна Іванівна продовжила:

– А зараз, хлопці, я хочу виспатись. Інакше пройтися Хрещатиком сьогодні не вийде – сидітимемо в привокзальному кафе й чекатимемо на автобус. Зрозуміли?

У жінчиних словах звучала така рішучість… юнаки не схотіли її випробовувати. Лише перезирнулись і дружно – майже синхронно – закивали головами. Лице психолога миттю злагіднішало.

– Добре, – відповіла задоволено Тетяна Іванівна, – тоді будіть в екстрених випадках, – і відвернулась, зручно вміщаючись у сидінні. За хвильку-другу звідти пролунало розмірене сопіння.

Певний час хлопці не наважувались говорити. Згодом – обережно, німотним шепотом – перекинулись обірваними фразами, але розмова не зав’язалась. Тож обидва заснули, доки автобус минав рівненські пагорби та в’їжджав у житомирську смугу рідколісся.